Про це Гриць старається навіть сказати матері, намагається переконати стару, надіється на її розуміння:
— А що покрив я дівчину неславою?
Не буде, мамо, доля нам сприять.
І хоча Маруся каже про приготування до весілля в Бобренків осудливо:
А вже Бобренки з тим усім не крились.
Не встигла їм душа й почервоніть, —
Гриць катується не менше Чураївни (танець з Галею "навиворіт душі") і робить спробу виправити помилку, але на перепросинах знову хоче своєрідного
"бариша" — Марусиного жалю, прощення, співчуття, вдячності, що вернувся. Надто багато в Бобренкових словах такого, що не робить йому честі: цинічного оправдання —
Життя — така велика ковзаниця.
Кому вдалось, не падавши, пройти?
надмірно-штучної зневаги до Галі —
Що Галя — гуска, то й по ній це видно,
звинувачення Чураївни, що причарувала, —
А може, й правду кажуть,
що ти відьма, приворожила — і пропав навік.
Бо що б мене інакше так палило,
чого я так страждаю і борюсь?
Куди б мене в житті не прихилило,
а все одно до тебе я вернусь,
цинічної відвертості —
Як хочеш знати, — так, я їм продався,
але в душі на тебе я молюсь!
хитрості й словоблудства —
Він говорив, і відбувалось диво.
Він зраду якось так перетворив,
так говорив беззахисне й правдиво, —
неначе він про подвиг говорив.
Саме під час перепросин і була зруйнована Грицем остання фортеця любові. Ось чому так трагічно звучить з Марусиних уст:
Це ж цілий вік стоятиме між нами.
А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!
Дехто із словесників надто акцентує на вині Марусі у смерті Гриця, що е абсолютно неправильним. Те, що в пісні Чураївна нібито визнала вину, могло бути тільки художній прийомом. Орієнтуючись на Марусині жалі за вмерлою матір'ю і її докори сумління, не складно допустити таку ж саму помилку і твердити, що й матір вона вбила. Незвичайно чуйна і вразлива, Чураївна страждає й відчуває вину там, де її безпосередньої вини й нема. Такі пориви властиві благородним натурам. Щодо Гриця, який у присутності Марусі випиває отруту, то Марусину поведінку (якщо вже так учителям не терпиться визначити, винна чи не винна, труїла чи не труїла) можна трактувати безконечно широко: оціпеніння; те, що вона сама пила те зілля і не отруїлась; навіть сумнів у Грицевій рішучості дійсно отруїтися; зневага до парубка, який шукає ганебної смерті... Хоча, на нашу думку, питання це не таке вже й істотне й на уроці витрачати на нього дорогоцінний час не варто.
Іван Іскра у любовному трикутнику Гриць — Маруся — Іван (якщо не брати до уваги Леська Черкеса, палкі пориви якого зумовлені скоріше захопленням, а не коханням, і романтичною буйністю натури, поданий поетесою так, що від становища мало не другорядного епізодичного персонажа на початку він несподівано виявляється одним з головних героїв наприкінці. Парубок, якого навіть Чураївна спочатку не розуміє і не сприймає, стає найближчою людиною в трагічному Марусиному змарнованому житті. В Івані захоплює глибокий розум, співчутливість, рішучість, душевна чистота. Сприймаючи Івана як суперника, Гриць зумисно прибріхує, бо добре відчуває Іскрину вищість:
А Гриць, було, і сердиться, й зітхає.
— Вія, —каже, хитрий, — каже, — потайний.
В нас на кутку його не люблять наші.
Шляхетний дуже і чолом не б'є...
Він, — каже, — гордий, 3 ним не звариш каші.
Він і мовчить, бо дума щось своє.
Емоційний, але рішучий виступ Іскри на суді вражає глибиною і мудрістю, навіть державністю суджень:
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Коли в похід виходила батава,—
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Щаблі, знамена і її пісні.
Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших корогвах!
А ви тепер шукаєте їй кару...
Вона ж стоїть німа од самоти.
Людей такого рідкісного дару
Хоч трохи, люди, треба берегти !..
Ще тільки вирок — і скінчиться справа.
І славний рід скінчиться — Чураї.
А як тоді співатиме Полтава?
Чи сльози не душитимуть її?
Іван знаходить вихід із становища: він летить на змиленому коні до Хмельницького, встигає повернутися до Полтави з грамотою про помилуванням Чураївні. Варто уважно розглянути епізод з розділу "Страта", де Іскра руйнує шибеницю. Люди, які не розуміють поведінки помилуваної Марусі, її розчарування в тому, що "вмерти не дали", звертаються до Іскри як до єдиної людини, з рук якої вона може прийняти життя.
Освідчення Іскри згасаючій Марусі в любові — це відчайдушна спроба підтримати кохану, вирвати її з душевної кризи, продовжити рід славної співачки. Відмова Чураївни закономірна, але причиною тут не у байдужості дівчини до Іскри, а хвороба, зітліла душа і понівечений талант героїні. Щодо почуттів між Іваном та Чураївною, то можна обстоювати різні версії й сперечатися до безконечності, але не слід, гадаю, робити одного — наголошувати, що Маруся зробила помилку, недооцінивши Іскру в юності бо саме він був їй гідною парою, що вона жорстоко відштовхнула Його пізніше, а могла б полюбити. Питання любові, мабуть, найскладніше з усіх питань на землі. Кого любити І як любити — серцю не накажеш. Любов Марусі до Гриця та його зрада виснажили героїню до тла, а що дівчина за характером належала до однолюбів, то й почуття її було спопеляючим. Утім, уважне прочитання останнього розділу дає змогу відчути притлумлене і вдячне почуття втаєної любові Чураївни до Іскри:
Дивився, як востаннє.
Торкнув мене прощальними вустами.
Не знала я, що сум такий огорне.
Вмирати буду, — пом'яну добром.
Кирея з вильотами чорна
в останній раз майнула за бугром.
І я, котрій давно вже все байдуже,
уже нічим я сльози не впиню.
Прощай, Іване, найвірніший друже,
шляхетна іскро вічного вогню!
Образ Марусі на тлі панорамного реалістичного зображення України XVII ст. глибоко романтичний. А тому, шановні словесники, не шукаймо вад у характері героїні, щоб втиснути її образ у рамки реалізму, не використовуймо в підготовці до уроку за романом умовно наукові статті, автори яких, маючи кожен своє поняття про власне художній образ-персонаж і художній романтичний образ-персонаж, звинувачують Чураївну в нетолерантності до Галі, підтверджуючи свою правоту висмикнутими з контексту цитатами, або в непошані до Бобренчихи при іронічно-осудливій характеристиці. Уважно прочитаймо уривки з розділу "Сповідь" від слів: "А може, я несправедлива до неї?" — до "ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене"; від "Стару людину ганити негоже" — до "І так співає, як йому дано", щоб переконатися в шляхетності Марусиних думок навіть щодо своїх недругів.
Аналізуючи персонажів роману, ми вже окреслили образ Чураївни, Однак варто осібно ще раз спинитися на таких її поняттях, як любов і талант. Прикметне, що впродовж усього життя Маруся ставиться до своєї любові до Гриця зі святістю. Навіть осквернене зрадою почуття, розчарування у Грицеві, болючий життєвий досвід не робить Марусю озлобленою і черствою.
Терзаючись тяжкими думками думками на самоті:
Бо ж річ не в тім — женився, не женився,
прийшов, пішов, забув чи не забув.
А в тому річ, коли він так змінився?
Чи, може, він такий і зроду був? —
усвідомивши і переконавшись, що "нерівня душ — це гірше, ніж майна!", що її "любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі", Чураївна співчуває Бобренкові щиро й гірко:
Біднесенький, намучився зі мною..,
Гукав мене, а я вже не озвалась,
Заплутався,— сказала: вибирай.
А в нього ж серце навпіл розривалось,
А він Бобренко. Він же не Чурай.
Маруся готується на той світ, щоб розрадити коханого й там:
Помер мій Гриць з відкритими очима.
То ж він мене і мертвий виглядав.
І, одстраждавши, знов, мабуть, страждав.
Бо він же тут лишив мене одну,
Я йду. Я скоро. Я наздожену.
Десь, може, там зустрінемося ми.
Не буде рук — обнімемось крильми.
Проблема митця і його служіння народові у історичному романі Ліни Костенко ставиться дуже гостро. Марусин талант заявив про себе після усвідомлення дівчиною величезної сили мистецтва, завдяки якому й мертві залишаються живими. Пісня кобзаря про Марусиного батька зробила диво:
Все думала: хоч би ж було спитати,
хто склав слова про нього, про той край.
Що був же він ріднесенький мій тато,
а от тепер він — орлик, він Чурай.
Тепер він з нами в радості і в сумі.
Збагнуло серце вражене моє:
пішов у смерть — і повернувся в думі,
і вже тепер ніхто його не вб'є.
І десь в ті дні, несміло, випадково,
хоч я вже й пісню склала не одну,
печаль моя торкнула вперше слово,
як тон кобзар торкав свого струну.
З приходом слова в Чураївни завершується період творчого учнівства й настає розквіт дивовижного таланту. Те, що після смерті Бобренка Маруся створила тільки дві пісні, теж закономірно: перша ("Ой не ходи, Грицю") — зі страждань особистих, друга ("У Полтаві на риночку") — зі страждань народних. Більше пісень не творилося — настала затяжна пауза, спровокована депресією, почалася трагедія митця, яку інтуїтивно відчував мандрівний дяк, прагнучи переконати Чураївну в необхідності творити і замінити цим писану історію:
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров'ю на своїй землі.
Ми, пишем плугом, шаблею, мечем,
піснями і невільницьким плачем.
Образ мандрівного дяка надзвичайно місткий І символічний: через призму його пам'яті — пам'яті окремої людини й реальних подій визвольної боротьби —пам'яті історичної-Маруся осягає величезну трагедію України і зло національного безпам'ятства (уривок з розділу "Проща" від слів: "Усі віки ми чуєм брязкіт зброї" до "Непізнане, пішло у небуття").
Чому замовкла Маруся, сказати важко. Ні хвороба, ні смерть коханого, ні повна самотність, ні трагедія України — кожна з бід зокрема причиною не були, хіба що всі разом узяті.
Ставлення Марусі до власної пісні "Ой не ходи, Грицю" наприкінці Роману — болісне й розпачливе, адже ця пісня-спогад про найстрашніше в житті, про причетність до вбивства травмує дівчину, приносить їй пекельні страждання:
А я стояла... Що ж мені, кричати?..
Які мені сказати їм слова?..
Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!
Цю не співайте, я ж іще жива.