Це справді так, досить прочитати його останній твір "Повість без назви".
Але до того ми ще дійдемо. У 1923 році в журналі "Нова громада*, яку редагував згаданий нами О. Варавва, окремим відбитком виходить оповідання "Син", з часів голоду — один із найболючіших і найбільш вражаючих творів В. Підмогильного.
Йому судилася велика популярність, згодом його видадуть у Харкові "Книгоспілка" (1925) І "Державне видавництво України* (1930). У 1924 році в серб "Красне письменство" тодішній журнал "Червоний шлях" видрукує другу збірку оповідань молодого письменника "Військовий літун". Ця збірка, поповнившись, переросте в книжку "Проблема хліба", яку, без перебільшень, можна назвати однією а найблискучшшх новелістичних книжок української літератури XX століття, згодом вона вийде другим виданням (1930). Між "Військовим літуном" та "Проблемою хліба" з'явиться ще окремим виданням велике оповідання, власне, маленька повість "Третя революція" ("Книгоспілка", 1926).
В полі зору новеліста — інтелігенція на тлі революції, голодних років громадянської війни й часу по революції у буденному зрізі її життя; Гі болі, борсання, занепад і намагання зберегти власне "я", зрештою, намагання якось уписатись у буття, яке аж ніяк її не милує, пристосуватися до нього, через що виникає ряд трагічних ситуацій, бо входження людини із укоріненими соціальними звичками в новий побут, нові житейські колізії не може відбуватися безболісно. Письменник майстерно досліджує цей процес. Він — майстер чіткої фрази, точного образу, світлотіні, вмів тонко відтворити найглибші порухи людської душі, віртуозно володів оповіддю. Немале значення мав для нього імпресія, полюбляв він фразу-афоризм, і, хоч у передмові до "Проблеми хліба", адресованій своєму приятелеві, одному з найтонших і найвишуканіших українських поетів, Євгену Плужнику, іронічно вістить про фабульну, сюжетну літературу, його мистецькі новель-ні структури бездоганні. А ось і сама ця думка: "Мій обов'язок доповнити себе серйозністю в письменстві має виявитися насамперед в одкиданні сюжету. Ох, цей хвальний сюжет і не менш славетна фабула! Чи не в катастрофічному прагненні сучасного читача до легкотравності і забавності бере свої коріння ся непевна пара? Його рація, і читач може бути певен, що його вимоги задовольнять. Але я не можу визнати рації тим професорам, що з глибокодумним спокоєм, і тим їхнім учням, що з юнацьким запалом виступають на шпальтах наших журналів безоглядними антрепренерами цієї справи. Я не можу визнати рації тим письменникам, що свої шукання кінчають на фабульних цукерках.
Я вже казав, що ваблять В. Підмогильного переважно буденні ситуації (моменти існування), але не цурається він і прямого опису колізій громадянської війни з усією складністю тогочасної боротьби. Письменник дивиться на події очима пересічного інтелігента чи учня гімназії (пресимпатичне оповідання "Гайдамаки" з першої книжки), який кидається у військові змагання не так з ідейних спонук, як через відчуття власної неповноцінності й абсурдності свого і взагалі людського існування, І прагне утвердити своє "я", хоч у смішних і недоладних формах; чи типової міської родини, яка поступово втрачав революційні ілюзії і всю силу витрачав на те, аби вижити ("Третя революція"). Останнє оповідання цікаве по-особливому, бо зображена письменником родина — своєрідне зібрання найрізноманітніших типів інтелігенції того часу: екзальтована панночка Ксана (винниченківського типу) з її чисто міщанським потягом до псевдогероїчної особистості Нестора Махна; дореволюційний поступовець, навіть революціонер Андрій Петрович, якого реальність революції не тільки жахав, але й перетворює на звичайного обивателя; Марта Данилівна, що мав тільки одну турботу — зберегти себе й родину, і її чоловік Григорій Опанасович, звичайний трудівник-чановник, основний інтерес якого — ходити на службу, незалежно від того, хто ту службу дав; комуніст Альоша, з його загадковими конспі-раціями, і нарешті — ясна, проста, захоплена від усього, що діється, не зважаючи на кров і вбивства, душа хлопчика Кольки з його беззастережним оптимізмом — всі ці люди опиняються у вирі зрозумілих чи цілком абсурдних подій, на які кожен по-своєму реагує. Водночас В. Шдиогяльний показує І стихію розбудженого села з його темним інстинктом до нищення (в махновському варіанті), тобто він одним із перших в українській літературі сказав слово не тільки про будівничу силу в революціЗ, але й про безоглядно руйнівну, провістив її переродження чи, власне, виродження.
У 1927 році письменник завершує роман "Місто", який друкує наступного року в Харкові. Роман мав успіх, "Книгоспілка" відразу ж Його перевидав (1929), а Б. Єлисаветський перекладав російською мовою — в 1930 році роман виходить у серії "Твор-чество народов СССР", Творча потуга роману відчувається й тепер, принаймні читається він з немалим інтересом. Роман написано як психологічний твір — це історія людської душі, можливо, з автобіографічними елементами, але письменник сам застерігав проти ототожнення героя з автором.
Герой роману Степан Радченко приходять у місто, вступав до вузу, не закінчує Його, став письменником, працівником журналу, бере участь у київському літературному жатті В поетові Вигор-ському легко впізнати Євгена Плужника. Деякі роздуми про літературу увіч авторські, але, глибше придивившись, переконуєшся — роман цей не автобіографічний, Йдеться про зовсім інший тип митця. Головна цінність роману в тому, що письменник створив образ героя неоднозначний, далекий від поетики плаката, яка побутувала в тій порі,— це образ діалектично змінний, сповнений суперечностей, зовні начебто привабливий, але, як відзначав подруга Степана Зоська (справді світла душа), з темним нутром. Це тип отакого собі завойовника, який рушив на місто, щоб покласти його собі під ноги, ніби й не такого дикого, якого змалював письменник у "Третій революцій", а культурного (принаймні, зовні, бо всередині в нього щось од того дикого звіра залишилося). Це людина з не зовсім розмитими уявленнями про добро і зло, але не здатна рівноважити в собі те добро чи зло, не здатна утверджувати щось одне із них, отже, людина, схильна до безпринципності. Впізнаємо в герої В. Шдмогильного й Любого Друга з відомого роману Гі де Мопасана, але він складніший, неординарнішиЙ, я б сказав, небезпечніший від Любого Друга, бо й темінь його душі неоглядна для нього самого. Більше — герой легковажить нею, адже мета в нього одна — завойовництво, і саме на це він витрачає себе, свої здібності і талант.
Роман був сприйнятий офіційною критикою з роздратуванням, а згодом його записали в "реакційні" й заборонили. Проти В. Шдмогильного було організовано цілу кампанію. Письменник тримався мужньо. Він, людина поважної й вимогливої літературної школи, йде шляхом митця аналітичного, вдумливого й кришталево чесного. Він і тут мораліст у позитивному розумінні цього слова. В його романі, крім великої проблеми,— пластичні картини життя його доби. Герої — не манекени, що проголошують газетні істини, а живі люди, зі своїм добром та злом, зі своєю малістю та величчю, зі своїми смутками та бідами. Що ж, письменник пробував довести екю правоту: він пояснював, давав відповіді на анкети, але все даремно — надходили часи важкі й понурі.
Ще один роман — "Невеличка драма" — В. Шдмогильний надрукував у журналі "Життя й Революція" (1930.— № 3—в). Твір цей, перевиданий за кордоном, менш досконалий (є тут надуживання технічною інформацією). Він дещо перегукується з іншим "проклятим" у ті часи, талановитим романом "Робітні сили" Михайла Івченка, а також "Сентиментальною історією" Миколи Хвильового. Загалом, тут збережено структуру винниченківського любовного роману. Найбільш, так би мовити, винничен-ківський тут образ Льови Роттера, з його безнадійною, платонічною любов'ю до Марти. Сама Марта на перший погляд також схожа на винниченківських героїнь. Отже, "Невеличка драма" спонукає нас шукати літературні паралелі, тобто цей твір, сказати б, найбільш літературницьхий.
Але тільки позірно. Глибше вчитавшись у роман, не можна не відзначити його інтелектуальної сили. Як і в "Остапі Шапталі", письменник удається до героїв-скмволів, принаймні, такими в Марта та Юрій Славенко. Марта — дівчина чиста й глибока, з ідеалами й несвідомим потягом до духовності Юрій Славенко — герой "механізований", не людина, а робот, запрограмований на певні дії, вчинки чи навіть думки,— продукт сумнозвісної індустріалізації, ніби персонаж науково-фантастичного чи офщійяо-виробничого твору. Різниця однак та, що В. Шдмогильний цілком усвідомлює "робленість" героя, його штучність, тобто творить його таки задано, тоді як автори виробничих (чи кауково-фанта-стячних) творів бачили такого героя в ідеальному строї. Марта ж — це символ самого життя, землі-діви, можна було б сказати, й України. Трагізм ситуації в тому, що доля нагороджує любов'ю не ідеалізованого Льову, люмпен-інтелігента, а нещадно-механістичного Славенка (як і в романтичній літературі, вибір прізвища тут мав значення, бо йдеться про славленого у той час механізованого героя); образно кажучи, вибирає не демократію, а індустріальний деспотизм. Чи не тому Льова скидається на винни-ченківських героїв, що революціонери того часу були ще демократами, Славенко ж — продукт залізної епохи.
Роман, звісно, в романом, усі його колізії — це перебіг любовної історії, але поза тим проступав глибока тривога автора за долю своєї землі й людського начала в ній. Шлюб між Славенком та Мартою неможливий: Славенко зрікається Марти, що ставить її на межу загибелі. Вона, така, як є, в цьому механізованому світі не потрібна. Але життя — це не Славенко, а Марте. Хоч дівчину й перемололи безжалісні будні, вона залишається жити. Але не в дійсності, а уві сні. Тому кінцева сцена роману — не смерть, а Мартин сон. Тому-то заключний епіаод так суголосний з першим філософським трактатом "ТІ, що прокинуться, побачать славу його" Григорія Сковороди: "Весь світ спить... Та ще не так спить, як про праведників сказали: "Коли впаде, не розіб'ється...*. Спить глабоко, протягнувшись, начебто ударений. А наставники, що пасуть Ізраїль, не тільки не будять, але ще й пригладжують: "Спи, не бійся! Місце хороше, чого остерігатися?" Кажуть, мир — і нема миру".