Бо в житті не буває, щоб сіно було ціле і коза сита. Так настало внутрішнє роздвоєння між голосом сумління і компромісом із більшовицькою деспотією.
І все-таки Довженко не продав душу дияволу навіть в "Арсеналі", а довів, що це душа українська. На підтвердження один-єдиний абзац із сценарію цього фільму:
"Гуде, лунає, заливається багатоцерковним дзвоном столиця України. Вся Софійська площа... захаращена народом. Кого тільки немає на історичній площі! Офіцери і навіть генерали, ... чиновники.., студенти, ... тисячі обивателів міста. Урочистим гулом гудуть дзвони. Сорок і ще чотири могутні київські ієреї на чолі з митрополитом в сяючих ризах... хресний хід рушив з собору через знамениту браму на площу... Увесь цей хресний хід, сповнений таємничої врочистості, хор гучних голосів і передзвін близьких і дальніх монастирів та соборів сколихнув серця майже всіх присутніх з такою силою, що багато хто почав плакати від зворушення".
Ці натхненні рядки про всенародне свято волі й незалежності, погодьтесь, міг написати тільки справжній митець, вірний син України, серце якого, коли він усе це уявляв, теж сколихнулось від радісного піднесення.
Як автор "Арсеналу" Довженко побував на його демонструванні в Москві, Берліні і мав їхати з цією ж метою до Нью-Йорка, але дозволу на це парторгани не дали.
Повернувшись з-за кордону, уславлений кінорежисер береться за постановку чергового фільму "Земля", який виявився його останнім німим кінотвором і одночасно дрвженківським кіношедевром № 1.
Основні зйомки "Землі" проводились на Полтавщині, в селі Яреськах над Пслом. Нині вже тяжко уявити самобутню красу цього села, що тоді зберегло ще всі ознаки старого українського побуту, з отими розмальованими хатами й розмаїттям барвистих національних строїв. — Бувало, блискотить повноводий Псьол при заході сонця срібною стрічкою поміж осокорів та верб і, звиваючись, тихо підкрадається до підніжжя гори, на якій і розкинулись мальовничі Яреськи. "А коли засяють зорі на небі, — згадує Петро Масоха, —залунає дівочий голос десь на одному кутку, потім перекинеться на другий, а відтак ... до них приєднуються інші голоси, і вже чути над селом цілі співочі ансамблі, створюючи своєрідний багатоголосий оркестр. Тієї зоряної ночі 1929 року яреськівські дівчата співали про кохання, про дівочу долю, про щастя і горе..."
Ось на лоні такої божественної природи знімає свій фільм Олександр Довженко. Тому не дивно, що він священ-нодійствував, а це неодмінно передавалось і акторам. На жаль, задуманий як твір про початок нового життя в українському селі, тобто колективного господарювання, цей фільм за своїм змістом став прологом чи не найбільшої трагедії в світі (голодомору 1932-1933 р. р.), а за формою, за художніми образами — неперевершеним і досі витвором українського кіномистецтва і одним з десяти найкращих фільмів усіх часів та народів.
У "Землі" і досі кожного вражають сцени голосіння в хаті Білоконя, шаленство Хоми, що вкручується в землю, "як хробак", кадри з нареченою тракториста Василя, яка, порвавши на собі весь одяг, у розпачі дереться на стіни. А діди в "Землі" та й у попередніх фільмах — це поетичне втілення споконвічних народних традицій. А пологи Трубен-чихи в той самий час, коли ховають її сина Василя! А ще ж є у фільмі підтекст — головна думка про невмирущість нашого народу.
Хто не бачив кіношедевру "Земля", той не знає, що таке справжнє, себто поетичне, кіно. Той, хто хоч уявить собі: безмежна аж до горизонту могутня хвиля пшеничного моря під вітром, бездоганна блакить українського_неба, вродлива українка під красенем-соняшником, повногруді яблуні з яблуками та діамантовими краплями дощу на них, пара колосальних, як єгипетські піраміди, волів обабіч такого ж монументального селянина діда Уласа. В "Землі" постає у всій повноті й вичерпності наша Україна, потужний пульс життя якої струменить крізь серця селян, крізь небесну зливу світла, що їх опромінює і дає їм джерельну снагу. "Весь ясний соняшниковий світ, — читаємо в сценарії, — стояв нерухомо, наче хор вродливих дітей, що втупили у височінь свої радісні обличчя. А над "обличчями" тихо снували покинуті дідом золоті бджоли".
"Земля", яку Довженко проспівав, як птах, —найпоетичніший фільм не тільки його доробку, а й усього українського і світового кіно. Саме після "Землі" утвердилася за нашим режисером слава першого в світі поета кіно — і сталося це тому, що він подарував людству фільм, органічно пов'язаний з національною сутністю України. Саме цим кінокартина і була небезпечна для більшовицького режиму. Дуже швидко одна за одною в пресі стали з'являтися погромні статті. Наприклад, "Известия" опублікували двопідвальний фейлетон Дем'яна Бєдного, в якому той "Землю" назвав "куркульською кінокартиною":
Кино-штучка "Земля" Ильичу
Была бы не в радость.
Он ее оценил бы брезгливым словцом:
"Настоящая гадость!"
Це був удар довбнею по голові, який приголомшив геніального кінорежисера: всього за декілька днів він постарів і посивів. "Я хотів був умерти", — визнає Довженко. Та кремлівським можновладцям і цього було замало. Після нечуваного успіху, вже через дев'ять днів після перегляду в Києві та Москві, фільм був заборонений. Можливо, це єдиний в історії світового кіно тріумф за своєю короткочасністю. За те його режисера розпинатимуть ще не раз — і ходіння по муках триватимуть аж до самої смерті.
За більшовиків, в умовах тотальної несвободи літератури і мистецтва, стати справжнім митцем, який всупереч офіційній ідеології стає на захист знедоленого народу, — означало вмерти. А як не вмерти, то йти на компроміси, щоб і під червоними прапорами сказати людям хоч окрушини правди. Довженко вибрав другий шлях, проте і це не влаштувало партію. Хоча "Землею" він завоював цілий світ, саме за те партідеологи і підрізали його творчі крила та й вкоротили йому віку. З одного боку, один з першої десятки кіномитців світу, а з другого — вигнанець з вовчим білетом.
Зневажений політичним звинуваченням за "Землю" Довженко в 1930 році в тяжкому стані виїхав із своїм оператором Данилом Демуцьким за кордон, їх захоплено вітали в Берліні, Празі, Парижі, Лондоні, де з аншлагом йшов перегляд "Звенигори", "Арсеналу" і "Землі". Успіх був колосальний, преса десятками, сотнями статей захлиналася від пієтетних оцінок. Виник у Довженка благородний намір поїхати в Голівуд, аби зустрітися з Чарлі Чапліним. Але влада не пустила його в США і цього разу, — і довелося вертати назад, за залізну завісу. Одна паризька кінофірма пропонувала знаменитому кінорежисерові працю, але тут Довженко і сам собі заборонив: без України він не уявляв собі життя. Та повернення на Батьківщину не дало жаданого результату. З одного боку, Довженко, натхнений на Заході звуковим кольоровим стерео-широкоформатним кіно, загорівся і леліяв громаддя творчих задумів, про що в листі до друга пише так: "Мені хочеться жити сто літ сотнями життів, робити це все і бачити, бо це буде більш ніж кіно". Але критикани-кон'юнктурники не вгавали і далі розпинали його за "Землю", а їх "цілий табун і риють паршивими рилами" (з цього ж листа). І тоді настала пустка, страшенна пустка. Пустка і депресія, про що читаємо в цьому ж листі:
"Я... нелюдськи втомився. У мене втомилося серце. Я вже не ходжу так швидко, як колись. І зовсім перестав сміятися". У 36 років Довженко — хвора на серце людина, фізично і психічно знищена. У тридцять шість! Не маючи до чого докласти рук, йому хотілося втекти від цієї запаморочливої радянської дійсності. Борсаючись між пристрасним потягом до "чистого золота правди" і фальшивою правдоподібністю радянського кіно, він виконує державне замовлення на фільм про будівництво Дніпровської ГЕС ("Іван"). Дійсність чорна, а в кіно стільки рожевого, хоча було немало справжньої поезії: і неозорі степові простори, і могуття Дніпрової стихії, і пісня широка, сердечна в цьому першому звуковому фільмові Довженка, напоєному сонцем і наповненому тяжкою працею спролетаризованих українських селян. Але і на цей фільм, що оспівував більшовицьку індустріалізацію, посипалися безупинні удари лакуз-пристосуванців — і в 1933 році припинилося його демонстрування. Довженко в умовах партсвавілля не міг ні писати, ні знімати ("я порожній... повний почуття огиди і безконечного жалю"). І коли йому "порадили" покинути Київ і оселитися у Москві, він у момент втрати душевної рівноваги погодився на це, ще не відаючи, що розлука з Україною — вже назавжди.
Але треба було хоч щось робити. Зрештою, треба було за щось жити. І режисер мусив пристати на "дружню пораду" їхати на Далекий Схід знімати фільм "Аероград". Та знімаючи цей чужий для його серця мотив, Довженко тужить за справжньою, близькою його душі темою про українське козацтво: він береться до сценарію за повістю Миколи Гоголя "Тарас Бульба". Та на перешкоді став Йосип Джугашвілі: він, розриваючи серце митцеві, наказав знімати фільм про "героя" громадянської війни Миколу Щорса.
Робота над фільмом "Щорс" припала на час єжовщини, йшов нещадний 37-ий, коли були репресовані тисячі щонайкращих з-поміж інтелігенції і командного складу армії. У фільмі був знятий епізод з Іваном Дубовим, командиром Київської стрілецької дивізії, уже й пісню склали "Щорс веде залізні лави, з ним товариш Дубовий", аж тут надходить приголомшливе повідомлення про арешт Дубового. Це було страшніше від удару грому — Довженко важко захворів на стенокардію, перервав роботу над фільмом і виїхав на лікування. Через те "Щорс" знімали аж чотири роки. Умови праці важчали — наростали інтервали між Довженковими фільмами. Перші три фільми ("Звенигора", "Арсенал", "Земля") появлялися щороку; між "Землею" та "Іваном" інтервал у два роки, між "Іваном" і "Аероградом" — три, між "Аероградом" і "Щорсом" — чотири. Трагізм доби не давав вільно дихати, і хода творчості генія ставала все більш аритмічною, як і биття його серця. Прийшло розчарування у високих комуністичних ідеалах, в партійних лозунгах, дала тщщину навіть фанатична віра в Сталіна. Малась надія, що виконання партійного замовлення ("Щорс") дасть йому перепустку до праці над "Тарасом Бульбою". Але омріяне Кремль відсунув набік спочатку замовленням на документальний фільм "Звільнення" (про "визволення" західно-українських земель), а потім вдарила війна — цим було перекреслено найсвітліші Довженкові надії на істинно "свій", істинно український фільм.