Твір був присвячений Івану Франку. Впродовж кількох років письменники вели діалог про народ і його потенціальні можливості, і новела була своєрідним аргументом на підтвердження думок Стефаника.
Новела "Марія" пройшла досить складний шлях замовчувань, однобоких тлумачень, бо через високий пафос національного, громадянського звучання твір був дуже незручним для критики хоч дорадянських, хоч радянських часів. Адже в кожному його рядку прочитується болюче питання багатьох поколінь українців: "Ми є і нас нема. Де ми? " У цій новелі — глибина Стефаникових найпотаємніших сподівань, надій на державність України. Надзвичайний талант і безмежна любов до Батьківщини дали письменнику змогу відобразити весь розмах братовбивчої війни, плюндрування цілої нації, роздертої у Першій світовій війні поміж двох ворогуючих імперій. Стефаник художнім словом відтворює прагнення українців з'єднати "роз'єднані в катастрофі" по-, ловини своєї нації. Письменник на власні очі бачив, як цвіт українського народу — найкращі-його сини — кладуть свої голови за її незалежність, соборність і державність. Ці історичні події і лягли в основу новели "Марія", змальовуючи її головну героїню у важкі часи життєвих випробувань. Вона постає як символ самої України у вирі тих трагічних подій, які судилися їй на драматичному шляху історії початку XX ст.
Завдяки поєднанню у сюжеті новели двох часових площин письменникові вдалось у невеликому за обсягом творі "вмістити" події цілої доби. Марія думками і серцем лине в свою молодість, її спогади становлять своєрідну "новелу в новелі". Вона згадує ті щасливі дні, коли її сини були біля неї, коли вони вчились, а вона "ходила за ними по всіх містах, носила на плечах калачі й білі сорочки". Ось Марія молода, вона жне з чоловіком на ниві, "дзвонять до сну дітям серпами", вона вщерть сповнена
тихого щастя, випромінює радість і любов. Щебетання дитячих голосів, праця біля землі, любов до свого чоловіка—ось що становить смисл Маріїного буття. Однак ця жінка-мати воістину наділена рисами "правдивої аристократичності", "одвертістю душевного овиду". Марія здатна, йдучи за своїми синами, виплекати в собі високу національну свідомість. Духовна велич матері і глибина її любові розкривається вповні в епізоді прощання з синами. Маріїні діти добровольцями вступили до лав січового стрілецтва, пішли здобувати для України вимріяну волю. Серце матері рвалось від болю, але Україна кликала її дітей шелестом хоругов і прапорів, громом січових пісень, і Марія віддає їй свій найдорожчий скарб. Ми бачимо Марію у хвилини щастя, які залишилися в минулому житті, і в безодні тяжкого переживання посивілої за ніч матері. Цими споминами про минуле героїня ніби прагне повернути ті щасливі дні, щоб не бачити жахливого сьогодення. Це зіставлення має вразити нашу уяву: в минулому — вродлива, здорова жінка, сповнена своїм щастям, вона випромінювала ра--діетьі любов. Але події абсурдної братовбивчої війни болем і розпачем сповнили її душу — і ось уже вона ладна вкоротити собі віку без синів, та потім розуміє: біль утрати не повинен відділити "від патріотичного вибору синів. Так через подолання святої материнської муки жінка знаходить своє справжнє "я".
Стефаник, здається, нічим особливим не наділяє свою героїню. Вона — проста селянка, щастя якої—у праці біля землі, в любові до свого чоловіка, у щебетанні дитячих голосів. Але ось починається війна — і ми стаємо свідками саморозкриття материнської душі, що вражає глибиною відчуття неприродності воєнного стану світу. І якщо у ставленні до своїх дітей Марія спочатку керувалася лише материнською любов'ю, то вже згодом під впливом синів зростає її національна свідомість, яка дає їй змогу серцем і розумом опанувати важливість справи її дітей, пишатися ними, бо вони пі шли "добувати мужицьке право", були "ласкаві до простого "народу, і народ... коло них цвів".
Воєнні страждання не примушують Марію зректися тієї справи, заради якої проливають кров її діти. Як найдорожчий скарб береже вона портрет Шевченка — єдине, що залишилося на згадку про синів, їхня часточка; вона тілом його закриває, а окупанти "кроїли тіло пугами". Шевченкова пісня лікує Маріїну душу, переносить її до синів, і вона вже бачить, як збувається їх мрія: "Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а, народ зривається на ноги. Наперед її сини, і вона з ними йде на ту Україну".
Отже, образ Марії є символічним: це не просто звичайна жініка-селянка, це; образ самої України, що оплакує долі своїх загиблих синів і водночас пишається їх героїчним вибором. Не випадково героїня Стефаникової новели названа іменем Матері Божої, якій випало найстрашніше страждання — стояти під хрестом свого розіп'ятого, вмираючого сина. Саме це ім'я обрав для героїні своєї найкращої поеми Шевченко, саме так назве свою героїню Улас Самчук, кількома десятиліттями пізніше явивши світові Україну, розіп'яту на хресті ще однієї страшної національної трагедії.
Пиши кров'ю, і ти зрозумієш, що кров — це дух. Стефаник писав саме так. Тому йога герої ідуть у вічність, виламуються за рамки "вже-наявності"; живі, вони не завмирають у "соляних стовпах завмерлих слів"; опромінені Любов'ю митця, йдуть у вічність "з його духа печаттю".
ОСНОВНІ ТВОРИ:
Новели "Новина", "Катруся", "Камінний хрест", "Палій", "Сини", "Марія", "Святий вечір", "Виводили з села", "Синя книжечка", "В корчмі", "Лесева фамілія", "Злодій", "Кленові листки", "Мати". '
ДОДАТКОВА ЛІТЕPATУPA:
1. Луців Л. Василь Стефаник — співець української землі. — Нью-Йорк,— 1972.
2. Гаєвська Л. Василь Стефаник. Поетика стилю // Індивідуальні стилі українських письменників XIX — початку XX ст. — К-, 1987.
3. Єфремов С Стефаник і його школа // Історія українського письменства.— К., 1996.
4. Музичка М. Штрихи до біографії В. Стефаника //Дивослово. — 1995. — № 5—6.
5. Мафтин Н. "...Бо Україні потрібні її діти" // Дивослово. — 1998. — № 8.
6. Грицюта М. Василь Стефаник// Історія української літератури: У 2 т. — К., 1987. — Т. 1.
7. Чопик Р. Диптих про "Покутську трійцю" // Чопик Р. Переступний вік: Українське письменство на зламі XIX—XX ст. — Львів — Івано-Франківськ, 1998.