Це дуже простора і дуже барвиста казка. Вже здалека розгортається вона цілими милями вправо і вліво. Вже здалека виринають у зелені, то знову десь зникають золоті хрести її церков. Вже здалека цілими натовпами пруться зо всіх сторін краєвиди, і горе Вам, чоловіче, коли Ви не митець, не поет, або принаймні звичайний фотоаматор, з будь-яким "Кодаком" начерезпліч... Все то кидається на всіх, ніби зграя звірів. І хоч-не-хоч,— Ви здаєтесь. Зупиняєтесь, знімаєте капелюха й старанно вітаєте цю царицю волинських сіл",— захоплено напише він після відвідин Дерманя в 1942 році.
Початкова освіта в Тилявецькій церковно-приходській школі була однобокою, неповною, безсистемною. Книги тут були переважно релігійного змісту, навчання проводилося російською мовою, історію, літературу вивчали тільки російські.
"Відколи ця школа тут стояла, ніхто ще не вийшов з неї грамотним, і треба додати, що й таких "шкіл" на так звану цілу волость, що складалася з шістнадцяти сіл, було не більше трьох".
Після закінчення у 1917 році народної школи в Тилявці хлопець продовжує навчання у Дерманській двокласовій школі при духовній семінарії. В період УНР вона була перетворена на вищепочаткову чотирикласову школу з українською мовою навчання. У 1920 році, коли Улас Самчук закінчив три класи, поляки її закрили.
Навчаючись у школі, він квартирував у дядька Ялисея, з тих років і на все життя подружився з двоюрідною сестрою Палажкою. Закінчивши три класи, склав іспити до п'ятого класу української гімназії в Крем'янці.
"Я був типовим волинським селюком і провінціалом",— зізнається Улас Самчук. Власне, інакше й не могло бути, адже "стиль і дух, і клімат глибокої провінції... мав властивість розчиняти в собі все їй чуже". "Земля наша мало давала нагоди жити великим життям. Особливо у цих наших рамцях глибокої провінції, національного безправ'я і соціальної безпорадности. Бо хіба ніде на планеті так мало уявляли про історично діючий час, як серед мого середовища... Ми перебували в стані історично задавненої стагнації... І, здається, мені першому вдалося це зрозуміти, а коли я це зрозумів — переборення і знищення такого стану стало моєю життєвою метою".
— Що ж спричинило це пробудження?— запитаємо в учнів. — Пригадаймо "Зачаровану Десну" О.Довженка, біографії інших митців, врешті, погляньмо на самих себе: що впливає на формування духовного світу особистості?
— Насамперед,— скажуть учні,— вроджені нахили. А ще — природа, родинне оточення, історія, культура рідного краю.
Про це пише і Улас Самчук.
СПАДОК
Змалку він мав надзвичайну чутливість, вразливість душі, які породжували мрійливість: "Мені було років дванадцять-тринадцять, я пас на полі корови і, як звичайно, завжди про щось мріяв. Між тим часто мріялося про далекі чужі краї, про людей, про світ". Мав вроджене тяжіння до незвіданого: "У мене з кожною весною прокидався інстинкт птаха, якому все хотілося кудись летіти". Мав тверезий розум, який дивом, але все ж уживався з чутливістю душі: "Я належу до породи фантастів, які все-таки вірять в людський розум"; "Анатомія моєї духовності мала одну голову й одно серце... При тому їх головний штаб знаходився в посудині черепа, якому вони були підпорядковані".
ПРЕДКИ
Вроджене — це від предків. За винятком Данила Гуца, що прийшов до села ще за Хмельниччини і був козаком (звідси й назва кутка, де жили Самчуки,— Запоріжжя, а пo-вуличному їх завжди звали, а нащадків і зараз звуть Гуцами), всі вони виросли на землі й вросли в землю.
Батько — "господарський дух", "родовий, з діда й прадіда, мужик" — був важко перепрацьований, все життя обробляючи землю, корчуючи ліс, б'ючи каміння, аби "вивести в люди" своїх дітей. Будучи "раціонально заложеним", він передав цей раціональний склад мислення, як і почуття любові до землі та пошани до праці й людей праці, і своєму синові. Як і почуття відповідальності за все і всіх, хто побіля тебе, бо, окрім праці, щиро переймався громадськими справами, за що вдячне село справило йому по смерті "дуже величавий похорон".
Мати Уласа Самчука — "мрійниця, неграмотний філософ серця. Безпосередній шматок чистої природи в дусі й тілі. Вона могла жити з ласки сонця і щедроти землі, як кожна ластівка". Вміла гарно танцювати, співала, заквітчуючись віночками з живих квітів, вдягаючись у чудові вишиванки і справжні червоні коралі. Була ірраціональною натурою. Як говорили в селі, "нею шарпало, як тим віхтем соломи", але здалася вона Олексієві Гуцу із Запоріжжя "недосяжною фантазією щастя". І пожертвував він заради цього своїм спокоєм, не зваживши навіть на те, що ніякого приданого вона не мала. Чутливість, ліризм натури, вразливість Уласа Самчука — це від матері. І обом їм він завдячує тим, що став письменником. Бо хоча й хотілося батькам, щоб їхній син став лікарем, учителем, інженером, вони не перечили його захопленню літературою.
У родині зберігалися прадавні звичаї, обряди, традиції, вона жила за віковічними законами, де святими поняттями були Бог, праця, земля, рід, де хліборобський календар диктував розподіл обов'язків, де кожний знав свою роль і місце в житті. Це з родини виніс майбутній письменник переконання, що людей потрібно цінувати "не за їх маєтковим станом, а лише за їх моральними прикметами". Саме завдячуючи цим настановам найвищою цінністю стане для нього на все життя людина, рід, а не групові чи класові інтереси — "немудра вигадка немудрих голів".
ПРИРОДА
Чарівна волинська природа залишила незнищенний сліду хлопчачому серці. І для зрілого уславленого майстра, яким приїхав Улас Самчук до Дерманя у 1941 році, це село було справді "неначе писанка", незважаючи на те, що за радянської влади зникли "ліси, що оздоблювали обидва схили долини, і ті верболози над річкою, і те стависько з його пишними очеретами, і навіть сама річка та млинок звузилися і зменшилися до невпізнання".
ОСВІТА І САМООСВІТА
Початкова школа, в якій навчався У.Самчук, — "маленька з трьома вікнами і малим ґанком, крита соломою" — "не була школою, а хіба лише її символом. Сюди приходили не вчитися, а пізнати кілька знаків..." Кращу освіту давала школа при семінарії. Однак завдання, яке стояло перед семінарією: "спеціально вишколювати учителів для русифікації "западно-русского края", тобто Волині і Холмщини, а також "привіслянськоґо краю", тобто Польщі" — обумовлювало і відбір предметів, і мову навчання в школі — російську. Найбільше спричинила духовне пробудження майбутнього письменника Кременецька гімназія, яка робила з учорашніх селюків і провінціалів "не лишень фахівців діла, але також, громадян, патріотів, діячів і організаторів національного життя", і яка стала для юнака "величезним форумом і доброю лабораторією для вияву і розбудови... інтелекту".
І все ж, ведучи мову про визрівання духу автора "Волині", ми на перше місце повинні поставити самоосвіту.
"Кобзар" Тараса Шевченка приносить йому нову віру. Іван Франко зміцнює його дух. А були ще книги Майн Ріда, Гі де Мопассана, Кнута Гамсуна, В.Гюго, Л.Толстого. Вивчати історію допомагали твори В.Скотта, фізику — Жуль Верна, географію — Ф.Купера. Знайомство з біографіями багатьох людей розкривало горизонти, будило уяву, прагнення реалізувати свої мрії.
Любов до книги Улас Самчук збереже на все життя. Пригадуючи труднощі празького періоду, вже сивий майстер розповість, як рятували українську молодь у ті часи книги Блока, Єсеніна, Гумільова, Гоголя, Достоєвського, Толстого, Бальзака, Голсуорсі, Р.Роллана, Т.Манна, Г.Гессе, Л.Сінклера, М.Мітчелл, українських письменників, твори усіх, кого вдавалося дістати.
Поряд з художньою літературою він студіює в той час історію, філософію — Ганді, Клемансо, Масарика, Бісмарка, Бюлова, Шпенґлера, Ортегу-і-Тассета, Бердяева.
ІСТОРІЯ
Нею дихав кожен куток, кожна вулиця. Адже Волинь — один з найдавніших історичних та культурних центрів України. Як свідчать арабські джерела, ще в IV сторіччі нашої ери в басейні Західного Бугу жило плем'я чи союз племен із столицею Волинь або Велень та 70-ма містами чи укріпленнями. У VIII-IX століттях там жили племена волинян, бужан та дулібів, а головними містами були Волинь та Володимир, які в X столітті ввійшли до складу Київської Русі. "Можливо,— писав У.Самчук,— це була справді найстаріша земля Руська, віками нікому не підвладна, зі своїми дерев'яними городами, демократичними порядками, з князями і воєводами, які і до днів наших творять дуже своєрідне психологічно, а "можливо, й етнічно відмінне від решти слов'янських племен, плем'я".
Досліджуючи етногенез Волині, У.Самчук звертається до історичних, археологічних джерел, включаючи твори "батька історії" Геродота, старовинні міфи, легенди, перекази. Він наводить одну з легенд, згідно з якою волинська Горинь і є легендарною річкою Ерідан, у яку впав син бога Сонця Фаетон. Пролиті над сином сльози Сонця перетворилися в бурштин, і якщо зважити, що бурштин неодноразово згадується у волинському фольклорі, з його кольором люблять порівнювати колір очей, волосся, пшениці, з бурштину здавна на Волині роблять жіночі прикраси, то це припущення не здається такою собі казочкою.
Глибоке знайомство з фольклором та етнографією Волині, дослідження ментальності мешканців цього краю дало підставу письменникові зробити висновок про його своєрідність і відмінність від українського загалу. На підтвердження висловлених здогадів він наводить слова з волинської пісні: "Ой, наїхали вози й воли — гей, з України", з шевченківської "Відьми": "Із-за Дністра пішли цигани і на Волинь, і на Украйну". "Витворилася атмосфера відмінності настрою, поведінки, наставлення,— підсумовує У.Самчук. — Помічається своєрідна семантична відмінність відчуття дійсності з філософсько-релігійним підґрунтям думання й діяння та органічним наставленням політично-державницької організації".
Дермань у XVIII столітті, завдячуючи Свято-Троїцькому монастиреві, заснованому ще у XV столітті князем В.Острозьким, і друкарні, духовній семінарії, школі, що були при ньому, переймає славу "Волинських Афін" — Острога. Тут працювали такі духовні титани, як Дем'ян Наливайко, Іван Федорів, Іов Княгиницький, Іов Борецький, Мелентій Смотрицький. Саме в цьому надзвичайно сильному духовному полі, попри те, що у XIX столітті воно було вже надзвичайно збіднене, і формувалася особистість майбутнього письменника.
Дермань — Тилявка — Крем'янець — трикутник початкового періоду життя У.Самчука, який визначив його подальший шлях.