Адже це для мене єдина радість...
Я так утомлена, друже мій, пережитою бурею, так знесилена... Були —хвилини, коли в усій істоті моїй щось притуплено і дико кричало: "Не йди від мене! Вбий мене, розчави, але не покидай!" О, ніхто і ніколи не дізнається, що пережито було. Не треба, Сашо, рідний мій, знати про це і тобі. Не хочу засмутити твій спокій і порушити безтурботність щастя.
Я люблю життя твоє... о Сашо! З тобою спізнала я в житті моєму стільки чудесних хвилин. Ти дав мені стільки щастя, —чи винен ти, друже мій, що не зміг зробити його вічним?.. Ні, Сашунько. О Сашо, мій Сашо! Друже ти мій, безцінний, чудовий. Так безмежно, так палко і безсмертне люблю я тебе! Хай спалю я себе, хай загину в боротьбі із спокусами, хай з глузду зійду, але любить ніколи тебе не перестану, чудесний мій, незабутній... І всюди незмінно я тільки тебе бачу: і в музиці, в шумі хвиль морських, в піснях і в красі оточуючій... У снах і тиші бездумній, у пошуках, поривах, в обіймах і ласках шалених — буде лише вічно жива мрія про тебе, прегарний Сашо мій! Завжди і всюди радістю будеш для мене —дзвінкою і ніжною, тихою і світлою...
Сашунько, Сашо, Сашуля! Зірка моя ти далека, тремтлива! Казка ти моя чудесна! Люблю я тебе, о, як боляче сильно люблю! Скільки пісень і молитов склала для тебе я в душі моїй, Сашо! Прощай, моє сонечко ясне. Прощай, ти, єдиний, бажаний, неповторний! Обіймаю тебе так бентежно, так-палко, так пристрасно. Душу твою стихійну, дивну тихо і благовійно цілую. Варя".
"Сашо, рідний! Втомилося серце без щастя, втомилося бути стисненим смутком. Уся душа сповнена протесту проти життя без радощів, без пісень... Ніколи не підняти мені своїх складених крил. Серце моє повинно скам'яніти... О приїдь до мене, так хочеться зазирнути в твої очі востаннє. А може, крім холодної байдужості до мене, нічого у тебе не залишилося? Тоді не треба, рідний, мій, не хочу твоєї жертви. І все ж прийди, адже, крім тебе, в мене нікого більше нема, ти один у всьому світі! Варя". "О Сашо, рідний мій, милий... Так тягнуться до тебе зараз мої руки... І навіщо так тремтливо б'ється моє серце назустріч тобі?.. Ти чуєш? Ти чуєш? Сашо, Сашунько! О яке дороге мені твоє ім'я, рідне! Як утішно мені слухати його в гомоні хвиль... Сашунько, Сашуленько. Варя".
"Нема тебе, Сашо... Де ти? Де, мій любий?.. Не кохаєш ти мене, розкохав... І лише тепер зрозуміла я весь жах, все страхіття того, що сталося. Боже мій, Боже!.. Як же мені жити без твого кохання, ніжності і ласки... Сашо, рідний, як мені жити без тебе, якщо однієї хвилини не можу, щоб не дихати тобою.
Ой, все болить у мені, все стогне і тремтить. Душа зранена, і точиться кров. Витончені каблуки чужої жінки поранили, стоптали мою душу. Сашо! Хочу бодай до руки твоєї доторкнутися, хочу тобі на коліна покласти голову і забутися трохи. Де ж ти, сонечко?
Серце моє рветься тугою за тобою, як же забути мені тебе, навчи, як?.. скоро світати почне, а тебе нема. Пішов ти від мене безповоротно, мій дорогий, коханий. Прощай, мій ніжний... Хай життя подарує тобі нову красиву казку. Чи чуєш ти мене в цю мить? Чи чуєш, як до нестями і тяжко ридаю над своїм щастям розбитим? Варя".
А що ж на те все, на той огром ніжності й вірності Довженко? У відповіді на один з листів Варі він, правда, визнав: "Я безкінечно і непоправно перед тобою винен... ти незрівнянно вища від мене". Що ж, це була правда, але втіха від неї не настала, зранене серце кровоточило далі — і що далі, то дужче; Але така вже властивість великих сердець.
І був ще один лист Варвари Довженко (цього разу вимушений, аж в 1949 році — через чверть століття!), в якому, напевно, варті уваги такі слова: "Сашо, пам'ятаєш, колись давно-давно я сказала тобі: якщо ти покохаєш іншу жінку, я ніколи не стану на твоєму шляху, побажавши щастя — піду назавжди... Ти одним рухом розбив мені щастя... Неспокійне, велике, талановите серце, що з тобою стало?"
Коли Варвара дізналася про смерть Довженка, вона, вбита горем, чимдуж побігла до лісу, цілісінький день там блукала і, сплівши вінок з соснових гілок, все промовляла: "Сашко, Сашко!" Подруги знайшли її пізно ввечері з переламаною рукою, привели додому. З цього дня вона помітно осунулась. Після чергової сердечної атаки в 1959 р. померла та, що дала світові безприкладний зразок великого серця, якогось надглибинного і надмірного кохання і нечуваної досі жертовності. Це була жінка, яка до кінця життя, до останнього подиху залишилась вірною своєму першому почуттю і церковному шлюбові.
ЖИТТЯ В КІНЕМАТОГРАФІ:
ТРІУМФ І КАСКАД ТРАГЕДІЙ
Облишивши фах педагога, керівного працівника Наркомосвіти, дипломата, художника-карикатуриста, Довженко, при-бувши в 1926 р. до Одеси, взявся за зовсім нове для нього мистецтво. І це було кіно, тоді німе. Його поманила нова муза — кінематограф. З червня 1926 року він працює на Одеській кінофабриці, швидко збагнувши, що дальший розвиток української культури неможливий без кіно. Без нього і він не мислив свого життя. Так, за свідченням самого Довженка, на тридцять другому році довелося все починати спочатку: і навчання, і професію, і побут, і навіть нове родинне життя. За кілька днів неофіт-кінодраматург приніс сценарій, а ще за кілька — розпочав постановку свого першого фільму. А перед тим (ще в Харкові) він пробував сили в театрі. Проте його вабило кіно, нестримно тягло до нової музи. Його темперамент і масштабне мислення та буйна фантазія не вміщалися в коробці театрального залу і сцени. Він був народжений для творення монументального дійства, а його могло дати тільки кіно.
Українське кіно тоді лише "спиналося на ноги. У 1924 р. виходять перші українські фільми: "Остап Бандура" Володимира Гардіна, "Укразія" і "Тарас Шевченко" Петра Чардиніна. Піднімали крила для лету режисери Юрко Стабовий, Фавст Лопатинський, Микола Надемський, Арнольд Кордюм та інші, актори Марія Заньковецька, Степан Шага-йда, Мар'ян Крушельницький, Юрій Шумський. І все ж то ще не було українське кіномистецтво в національному розумінні. Українське кіно чекало на прихід творця-реформатора. І він прийшов: то був Довженко.
Дебютував Довженко як кінодраматург і кінорежисер кінокомедією "Вася-реформатор", за нею — "Ягідка кохання" і "Сумка дипкур'єра". Це був цілий кіноуніверситет, в "стінах" якого молодий режисер виробив свій стиль праці: ставити фільм самому, за власним сценарієм, і третє — фільм має бути односерійним. Усі ці триєдині самовимоги Довженко повністю втілив уже в кінофільмі "Звенигора", творі наскрізь поетичному. У самоспогадах про цей фільм читаємо: це "одна з найцікавіших робіт. Я зробив її якось одним духом — за сто днів" — в той час, коли кіносценарії пишуть і кінокартини ставлять роками. Фахівці досі дивуються, як це Довженко зумів на 1799-и метрах кіноплівки вмістити мало не всю тисячолітню історію України, яку розповідає своїм онукам, Павлові і Тимошеві, символічний дідуган Невмирущий як романтичну легенду про пошуки скарбу, про чвал вершників над Звенигорою, пускання вінків на воду. Це був перший справді національний кіновитвір, яким закладено основи українського кіномистецтва. Так почалася українська епоха в світовому кіно.
Висока культура може постати тільки як продовження і розвиток минулого. Саме тому в "Звенигорі" і показано Україну від прадавніх часів аж до наших днів. Навколо панувала зневага до історичних традицій, а Довженко дерзновенно заявляє: "Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою нікчемності правителів, шкідлива і ворожа інтересам народу".
Наступний фільм Довженка — "Арсенал", яким він торкнувся болючої рани України — поразки УНР. Цим яскраво політичним, пробільшовицьким твором, який недвозначно засуджував ідеологію українського націоналізму, режисер об'єктивно схвалив, підтримав тоталітарний окупаційний ")ежим на Україні. Митець, на жаль, стоїть тут на боці повсталих проти Центральної Ради робітників "Арсеналу". Але це не була кон'юнктура. Безсумнівно висока художність фільму підводить нас до висновку про щирість його автора. Він так тоді мислив. Чи було це національним самогубством Довженка? Об'єктивно — так, бо він не лукавив, суб'єктивно —-ні. Політичне — так, в мистецькому плані — ні, бо творчих знахідок у фільмі безліч. Успіх "Арсеналу" зумовлений зйомками багатьох кадрів знизу, з переміщенням горизонтальної осі камери, експресіоністичні образи (наприклад, крик Тимоша в останній сцені), використання здобутків художньої фотографії, зокрема Данила Демуцького, поетизація пейзажу, численні кінометафори, прийом гальмування дії психологічними паузами тощо.
За "Арсенал" офіційна критика поставила нашого кінорежисера поруч з Сергієм Ейзенштейном та Всеволодом Пудовкіним, хоча насправді Довженко був першим — зараз це загальновизнано. Про цю пальму першості Сергій Плачинда сказав так: "Хоча дорога стелилася попереду рівна й широка, проте... він рішуче зійшов з гладенької дороги й крізь нетрі та чагарі заторував власну стежку до вершин. І вже ніщо не могло зупинити сміливця: ні колюче терня, ні скелясті крутосхили, ні глибокі урвища. Він здіймався все вгору і вгору. "Божевільний!" — жахалися одні, що спокійно дибали гостинцем. "Відчайдушний!" — захоплено вигукували інші, які вже готувалися рушити й собі услід за сміливцем. "Щасливий!" — зітхали ті, що через свою кволість, несміливість чи полохливу вдачу не могли йти за першопрохідцем".
Перед Довженком на весь зріст постала дилема: чи можна залишитись вірним своєму народові, ставши комуністом? З одного боку, його приваблювали обіцяні новим ладом нечувані масштаби соціальних перетворень, а з другого — він показує самобутнє духовне життя українців, чуже тим новаціям. З одного боку, він вітає національно-визвольний рух на Україні, з другого — різко засуджує уряд УНР за кволість керівництва цим рухом. З одного боку (правда, лише в перші роки революції), він був чистим комуністом, а з другого —українська стихія так глибоко з діда-прадіда була вкорінена в його психіці, що він об'єктивно органічно був ворожий усьому совєтському, комуністичному. І саме тому українські кола звинуватили його в зраді національних ідеалів, а більшовики приписували йому український буржуазний націоналізм.