Філософська та інтимна лірика Федора Тютчева

Реферат на тему:

Філософська та інтимна лірика Федора Тютчева

"Для Тютчева жити — означає мислити".

І. Аксаков

"Лиш талантам сильним і самобутнім надана можливість торкатися таких струн у людському серці".

М. Некрасов

Федір Тютчев — один із найвизначніших російських поетів-ліриків, поет-мислитель. Його найкращі поезії і до цього часу хвилюють читача художньою далекоглядністю, глибиною і силою думки.

Якщо навколо поезії Некрасова і Фета розгорталася політична боротьба і нині літературознавці поділяються на прихильників або "некрасівського" або "фетівського" напряму, то щодо творчості Тютчева думки були одностайними: його високо поціновували і сприймали як демократи, так і естети.

У чому ж полягає невичерпне багатство Тютчевої лірики?

Федір Тютчев народився 23 листопада 1803 року у сім'ї дворянина у маєтку Овстуг Орловської губернії. Батьки майбутнього поета, люди освічені й заможні, дали синові ґрунтовну і різнобічну освіту. Гувернером до нього був запрошений відомий свого часу поет і перекладач С.Е.Раїч, знавець класичної давнини та італійської літератури. На його уроках Тютчев черпав глибокі знання з історії давньої та нової літератури. Ще підлітком Федір починає писати й сам. Його ранні вірші дещо застарілі й "важкі", однак свідчать про талант юнака. У 14 років Тютчев стає членом Спілки любителів російської словесності. У 1819-му вперше з'являється друком його вільний переклад "Послання Горація до Мецената". Протягом 1819-1821 рр. Тютчев навчався на словесному відділенні Московського університету. Листи, щоденники цього періоду засвідчують його літературні уподобання. Він захоплювався Пушкіним, Жуковським, німецькими романтиками, читав твори французьких просвітителів, поетів і філософів Давньої Греції та Риму. Коло його інтелектуальних інтересів було досить широким і охоплювало не лише літературу, а й історію, філософію, математику, природничі науки.

Московський університет початку 20-х рр. стає центром політичної та суспільної думки. І хоча Тютчев не цікавився політикою, мати, боячись шкідливого впливу на нього революційних ідей, настояла на достроковому завершенні навчання та вступові сина на дипломатичну службу.

Тютчев був зарахований до Колегії закордонних справ. Незабаром він виїздить до Європи, де прожив майже 22 роки, представляючи російську дипломатичну місію у Мюнхені, потім у Турині та при дворі сардинського короля. Мюнхен (столиця Баварського королівства) був одним із найбільших центрів європейської культури. Тютчев знайомиться там з ученими, літераторами, художниками, занурюється у вивчення німецької романтичної філософії та поезії. Він зближується із визначним філософом-ідеалістом Ф.Шеллінгом, товаришує з Г.Гейне, першим починає перекладати його твори^осійською мовою, перекладає також Ф.Шіллера, Й.-В. Гетета інших європейських поетів. Це допомогло Тютчеву відшліфовувати та вдосконалювати свою поетичну майстерність. У велику поезію його ім'я ввійшло у 20-ті рр. Вірші Тютчева періодично з'являлися в різних московських журналах та альманахах, і найчастіше підписані були лише ініціалами поета. Сам Тютчев не вельми високо оцінював власний доробок. Більшість з написаного або зникло, або було знищено. Навдивовижу скромний і вимогливий до себе, під час одного з переїздів Тютчев, спалюючи непотрібні папери, кинув у полум'я і декілька зошитів своєї поезії.

Чотири сотні віршів Тютчева дають змогу простежити становлення його світогляду, ознайомитися з найвизначнішими подіями його життя.

У студентську пору та на початку перебування за кордоном поет знаходився під впливом волелюбних ідей. Його вірш "До оди Пушкіна "Вольність" за ідейною спрямованістю близький до творів романтизму, але вже в ньому відчутною є відмінність від соціальної лірики Пушкіна декабристського періоду. Тютчев використовує лексику, характерну для поезії декабристів ("вогонь свободи", "звук ланцюгів", "пил рабства" тощо), але вбачає сенс поезії не в заклику до боротьби, а в заклику до миру та душевного спокою. У його оді є рядки, звернені до поета з проханням чарівною струною "пом'якшувати, а не тривожити серця" читачів.

Ставлення до Росії у Тютчева було суперечливим. Він глибоко любив свою батьківщину, вірив у її майбутнє, проте розумів її економічну та культурну відсталість, занедбаність, не міг миритися з політичним режимом "канцелярії та казарми", "батога і чину", котрі уособлювали самодержавну Росію.

Для Тютчева завжди залишалися неприйнятливими будь-які насильницькі форми боротьби. Звідси — суперечливе ставлення до декабристських подій, на які він відгукнувся віршем "14-е грудня 1825 року". Поет з повагою поставився до сміливих дій дворян заради ідей суспільної свободи, що переступили через власні інтереси, проте водночас він уважав їх "жертвами нерозумних намірів", стверджував, що вчинок їхній позбавлений сенсу, тому й не залишить сліду в пам'яті нащадків.

Кожного року майстерність поета вдосконалювалась. До середини 30-х років він видрукував такі перлини, як "Весняна гроза", "Весняні води", "Літній вечір", "Silentium!", проте ім'я поета залишалося невідомим пересічному читачеві, оскільки окремі вірші Тютчева (й частина без авторського підпису) з'являлись у різних журналах і альманахах розрізнено і "губились" у морі віршів низького гатунку.

Лише 1836 р. за ініціативою свого приятеля І. Гагаріна Тютчев зібрав свої поезії в окремий рукопис з метою опублікування. Доробок було передано П. Вяземському, той показав його В.Жуковському й О.Пушкіну. Три корифеї російської поезії були в захваті, і в "Сучасникові" (а часопис у цю пору належав його засновнику О.Пушкіну) були опубліковані 24 вірші під заголовком "Вірші, надіслані з Німеччини" з підписом Ф.Т.

Тютчев був гордий увагою до нього першого поета Росії й мріяв про особисту зустріч. Проте зустрітися їм не судилося. На смерть О.Пушкіна Тютчев відгукнувся віршем "29 січня 1837 року".

Як і М. Лєрмонтов, Тютчев звинувачував у смерті Пушкіна світську верхівку, але вважав, що поет глибоко помилявся, відволікаючись від чистої поезії. Наприкінці вірша він стверджує безсмертя поета: "Тебе ж, як і перше кохання, серце Росії не забуде".

З роками посилюється відчуття соціальних зрушень, які відбуваються у світі, розуміння того, що Європа стоїть на порозі епохи революцій. Тютчев переконаний: Росія піде іншим шляхом. Відірваний від батьківщини, він створює своєю поетичною уявою ідеалізований образ Миколаївської Русі. У 40-і рр. Тютчев майже не займається поезією, його більше цікавить політика. Свої політичні переконання він тлумачить у ряді статей, у котрих пропагує ідею панславізму, відстоює православ'я, вважаючи релігійність специфічною рисою російського характеру. У віршах "Російська географія", "Пророкування" звучать заклики до об'єднання всіх слов'ян під короною російського самодержавства, засудження революційних рухів, які поширилися в Європі і загрожували Російській імперії. Тютчев вважає, що слов'яни повинні об'єднатися навколо Росії, а революціям протиставити просвіту. Однак, ідеалістичні настрої щодо російського самодержавства були зруйновані ганебною поразкою Росії в Кримській війні.

Тютчев пише гострі, дошкульні епіграми на Миколу І, міністра Шувалова, цензурний апарат.

Інтерес до політики постійно спадав. Поет приходить до розуміння невідворотності змін в основі суспільно-політичного ладу Росії, і це тривожить і водночас хвилює його.

"Я усвідомлюю, — пише Тютчев, — безрезультатність усіх відчайдушних зусиль нашої бідолашної людської думки розібратися в тому жахливому вихорі, в якому гине світ... Так, дійсно, світ руйнується, і як не згубитися в цій страшній круговерті". Страх перед руйнацією і радість від усвідомлення упевненої ходи нового тепер живуть разом у серці поета. Саме йому належать слова, що стали крилатими: "Блаженний, хто відвідав цей світ у його фатальні хвилини..."

Не випадково він уживає слово "фатальні" ("Ціцерон"). Тютчев за своїми переконаннями був фаталістом, уважав, що і доля людини, і долі світу наперед визначені. Проте це не викликало у нього відчуття приреченості та песимізму, навпаки — за-

гострене бажання жити, рухатися вперед, щоб побачити, нарешті, майбутнє.

На жаль, себе поет відносив до "уламків старого покоління", гостро відчуваючи відстороненість, відчуженість від "нового молодого племені" і неможливість іти поряд з ним назустріч сонцю і рухові ("Безсоння").

У статті "Наш вік" він стверджує, що провідною рисою сучасника є роздвоєність. Цю "дволикість" світовідчуття поета ми чітко бачимо в його ліриці. Він закоханий у тему бурі, грози, зливи. У його поезії людина приречена на "безнадійний", "нерівний" бій із життям, долею, самою собою. Однак ці песимістичні мотиви поєднуються з мужніми нотами, які уславлюють подвиг незламних сердець, сильних духом осіб. У вірші "Два голоси" Тютчев оспівує тих, хто долає життєві труднощі і суспільні незгоди й може бути зламаний лише хіба що Фатумом. На таких людей із заздрістю дивляться навіть олімпійці (тобто боги). У поезії "Фонтан" також уславлюється той, хто прагне вгору,— до сонця, до неба.

Філософсько-соціальна лірика Тютчева часто побудована на основі композиційного прийому паралелізму. У 1-й частині зображується звична для нас картина або явище природи, у ІІ-й строфі автор робить філософський висновок, спроектований на людське життя і долю. Тематично вірші Тютчева поділяємо на три цикли: соціально-філософська лірика (про неї вже йшлося), пейзажна лірика та інтимна лірика (про кохання).

Ми поціновуємо Тютчева найперше як неперевершеного співця природи. У російській літературі не було раніше поета, у творчості якого природа важила б так багато. Вона виступає основним об'єктом художніх почувань. До того ж самі по собі явища природи передані небагатослівне, основна ж увага зосереджується на почуттях, асоціаціях, котрі викликають вони у людини. Тютчев — досить спостережливий поет, уже за допомогою кількох слів може відтворити незабутній образ.

Природа у поета мінлива, динамічна. Вона не знає спокою, знаходячись одвічно у стані боротьби протиріч, зіткнень стихій, у безперервній зміні пір року, дня і ночі. Вона має багато "облич", насичена фарбами і запахами (вірші "Яке ж бо гарне ти, нічне море", "Весняна гроза", "Який веселий гуркіт літньої бурі" тощо).

Епітет і метафора мають несподіваній характер, вони за своїм значенням здебільшого є такими, які взаємовиключають одна одну.