Жан-Нікола-Артюр Рембо

Життєвий і творчий шлях

Жан-Нікола-Артюр Рембо народився 20 жовтня 1854 р. у провінційному містечку Шарлевіль, в Арденнах, на північному сході Франції у буржуазній сім'ї. Мати прищеплювала дітям доброчинність, любов до Бога, а батько вчив їх поміркованості та ощадливості. Змалку Артюр подарував батькам неабиякі надії: був богобоязливим, слухняним. Блискуче вчився. Його здібності всіх вражали. Учитель Жорж Ізамбар підтримував перші спроби юного поета. З шести-семи років він почав писати прозою, а потім віршами. У п'ятнадцять років написав вірш "Сенсація", опублікований без відома автора в одному паризьких журналів на початку 1869 р.

Цього ж року надрукував кілька віршів латиною. Він багато читає, захоплюється творами Ф. Рабле і В. Гюго, а також поезією "парнасців". Віршами "Офелія"', "Бал повішених", "Зло", "Сплячий у долині" поет заявив про себе як символіст. В. Гюго, високо оцінивши його талант, назвав Рембо "дитям Шекспіра".

Перший період творчості митця (до 1871 р.) позначений впливом авторитетів, що не завадило визріванню бунтарського духу як проти традиційної естетики, так і проти буржуазних порядків провінційного Шарлевіля, де, за словами поета, "ніколи нічого не відбувається". Орієнтуючись па В. Гюго і III. Бодлера, він починає писати вірші, які викривали нікчемність міщанства ("Засідателі"), Другу імперію* ("Шаленство кесаря"), лицемірство служителів церкви ("Покарання Тартюфа"). Згодом захоплюється революційними ідеями, які призвели до краху монархії. У ті часи свої надії на перебудову суспільства він пов'язував з Республікою.

У 1871 р., дізнавшись про проголошення Комуни, кидає ліцей і, діставшись до Парижа, потрапляє у вихор революційних подій. За спогадами сучасників, поет брав безпосередню участь у житті комунарів, навіть якийсь час служив у національній гвардії. Суворо-ритмічний "Вільний гімн Парижа", зворушливий образ дівчини-комунарки у вірші "Руки Жанни-Марі" — яскраві свідчення його настроїв. Але після розгрому Комуни, зневірившись у соціальній боротьбі, Рембо в листі до друга від 10 липня 1871 р. просить знищити свої твори про комунарів.

Письменник шукає іншого шляху в поезії, яка, на його думку, має стати пророчицею й ясновидицею. У листі 1871 р. до свого шкільного вчителя Жоржа Ізамбара він стверджує, що поет — віщун і провидець — повинен бути Прометеєм, йти попереду людства. У серпні 1871 р., повернувшись до Шарлевіля, Артюр посилає свої вірші Полю Верлену. Хлопець з провінційного містечка зачарував своїми рядками відомого поета, і той запрошує його до себе. Знайомство переростає в дружбу. Верлен і Рембо вирушають з Парижа на пошуки нових вражень до Бельгії, а потім до Лондона. Цілий рік вони мандрували разом Європою.

У другий період короткочасної творчості (з початку 1871 до початку 1872 р.) поезія Рембо набуває трагічного звучання. З-поміж інших вирізняється вірш "П'яний корабель", який С. Цвейг назвав "фантасмагоричним сновидінням, бунтом фарб, химерною симфонією лихоманячих слів". Корабель, який збився з курсу і втратив управління, символічно відображає творчі й життєві пошуки поета.

У символістському сонеті "Голосівки" декларувалися нові принципи мистецтва: перетворення слова на символ, увага до смислового забарвлення звуків, велике значення відчуттів у сприйнятті світу та відображенні духовного життя людини.

У третій період творчості (1872-1873) Рембо пише цикл "Осяяння", що засвідчив народження незвичайної форми вірша, яку можна назвати і віршем у прозі, і ритмізованою прозою. Чарівною красою віє від загадкових картин, створених гарячковою нестримною фантазією поета. Головне в "Осяяннях" — фіксація особистих настроїв і відчуттів, незалежно від того, що їх викликало: "Є в лісі птах, його спів затримує вас і змушує червоніти. Є годинник, який не дзвонить. Є вибоїна з гніздом білих звіряток. Є собор, який запалає, й озеро, яке підіймається. Є маленький візок, що, покинутий у гаю або ж заквітчаний стрічками, котиться стежкою. Є трупа маленьких акторів у костюмах, яка з'являється на дорозі перед стіною лісу. Є, нарешті, й такі, що тебе проганяють, коли ти спраглий і голодний".

Рембо мав непостійну і примхливу вдачу. Як у творчості, так і в житті він шукав різних шляхів, інколи цілком протилежних. Серед сучасників користувався славою "скандального" поета, який, за словами Верлена, "любив так само пристрасно, як і ненавидів". Можливо, внаслідок цього дружні стосунки між двома письменниками нерідко порушували сварки, а то й бійки. Після того, як у липні 1873 р. П. Верлен, який стріляв у Рембо, потрапляє до в'язниці, схвильований Артюр впадає наче в лихоманку. Криком душі, зойком людини, яка вже не розраховує на чиюсь допомогу і нее ж кличе у всесвіті когось невідомого, стала книга "Сезон у пеклі" (1875) єдина збірка, видана за життя поета. Але невеличкий наклад (500 примірників) письменник не зміг оплатити, і книги так і залишилися на складі, їх знайшли випадково через кілька десятиліть, а до того існувала легенда, начебто Рембо сам знищив увесь тираж.

Розрив із Верленом, відсутність коштів, духовна не влаштованість призвели до гострої творчої кризи. В останніх творах поета відчуваються біль і розпач самотньої душі, приреченої на марне благання: "Приходьте всі, навіть маленькі діти., щоб я зміг втішити вас, роздати вам своє серце, прекрасне серце! Прийдіть, бідаки, робітники! Я не хочу молитов, вистачить мені вашої довіри, вона дасть мені щастя".

"П'яний корабель" долі Рембо остаточно збився з курсу. Поет шукає забуття в алкоголі, наркотиках, бурхливих пристрастях. Але це не втамувало "болю пекучих протиріч", і він вирішив змінити своє життя. Після того, як йому виповнилося 20 років, він не написав жодного поетичного рядка. Відмовившись від мистецтва, блукав Англією, Німеччиною, Бельгією, торгував всілякими дрібницями на європейських базарах, наймався косити траву в голландських селах, був навіть солдатом голландських колоніальних військ на Суматрі. Побував у Єгипті, на Капрі, в Занзібарі. Рембо вивчав мову негрів Сомалі, освоював землі Африки, де не ступала нога цивілізованої людини, допомагав імператору Абіссінії готувати війну проти Італії. В останні роки працював у торговельній фірмі "Віанне, Барде і К°", яка продавала каву, слонові бивні, шкіру.

По-різному трактують дослідники розрив Рембо з поезією. Французький письменник Альбер Камю вбачав у цьому "самогубство духу", а австрійський прозаїк Стефан Цвейг — "зневажання мистецтва, нехтування ним". Існує версія, що поет утік з Парижа, щоб віднайти себе в іншому, щоб ствердитись, а потім повернутися незалежним і вільним, позбавившись "п'яного сну". Деякі сучасні дослідники вважають, що поет підійшов у своїх експериментах зі словом до крайньої межі і, зазирнувши за неї, побачив лише порожнечу, він намагався ще писати, але вже не міг віднайти сенс поетичної творчості. Однак загадка поезії Рембо й досі не розгадана. Таємничим є не тільки його відхід від мистецтва, а передусім те, що він встиг написати за короткий період, який став цілою епохою у світовій літературі.

Тридцяти семи років, стомлений, але ще повний сил, повернувся Рембо до Франції. Невідомо, як склалася б його подальша доля, та в 1891 р. у нього виникла пухлина правого коліна, яка виявилася саркомою. 10 листопада того ж року він помер у марсельській лікарні.

Естетичні погляди

Рембо усвідомлював свій шлях у поезії як "вічне блукання й поривання у нетрях духу". Усе, що йде ззовні ("загальновизнані" норми моралі або універсальні "закони розуму", "здоровий глузд" або "добрий смак") він сприймав як нестерпні пута, які заважають порухам його душі й тіла. Поет не терпів не лише ніякого насильства, а й "приручення до середовища", відчуваючи себе істотою, яка належить до "іншої раси", "чужинцем" у світі, настільки ж неприємним для оточення, наскільки й воно було неприємне йому.

Тому поезії Рембо властиві поривання до "втечі" й "бунтарства". "Я той, хто страждає і хто збунтувався", — писав митець в "Осяяннях". Йдеться про бунт не лише проти зовнішнього світу, а передусім проти себе, оскільки найбільше він ненавидів саме своє "я" — продукт виховання, психологічних, моральних, інтелектуальних звичок. Це "я" для нього не вичерпувало людської суті, воно — маска, за якою ховаються інші, невідомі ірраціональні сили, що зумовлюють справжню сутність людини і потребують звільнення. На думку письменника, існування особистості у буденній реальності — лише одна-єдина доля із багатьох можливих: "Кожна істота повинна мати безліч інших доль". У травні 1871 р. сімнадцятирічний юнак зазначав: "Я — це хтось інший. Якщо мідь одного разу прокидається трубою, не вона в цьому винна. Для мене цілком очевидно: я присутній при прокльовуванні своєї думки роздивляюсь її, слухаю її, проводжу смичком, симфонія починає тріпотіти або раптовим стрибком з'являється на сцені..." Звільнити цього "іншого", прорватися крізь бар'єр свідомості, дати волю уяві й почуттям, а потім зафіксувати їх — таке завдання ставив Рембо перед поезією.

Творча енергія поета була спрямована на розкріпачення духу людини, що знайшло втілення у так званому "вільному польоті слів", які отримували у його віршах незвичайні значення — асоціативні, настроєві, звукові тощо. Рембо вважав, що відкриває таємний сенс буття, створює зовсім нову поезію, яка коли-небудь буде сприйнята всіма людськими почуттями, а сам він при цьому уподібниться "золотій іскрі вселенського світла". За його словами, поет має стати ясновидцем, щоб випереджати час, проникати в глиб речей і простору, охоплювати справжню сутність духу і, пізнавши найвищу істину, передавати її людям у віршах. У листі до свого друга П. Демені від 25 травня 1871 р. А. Рембо писав: "Я кажу, що треба стати ясновидцем, зробити себе ясновидцем. Поет робить себе ясновидцем довгим, безмежним і обґрунтованим розладом усіх почуттів. Придатні будь-які форми любові, страждання, безумства. Він сам шукає, сам виснажує себе всілякими отрутами, аби мати лише квінтесенцію. Невимовна мука, коли йому потрібна вся віра, вся надлюдська сила, тоді він стає найхворішим, найзлочиннішим, найпроклятішим серед усіх — і найученішим! Бо він досяг невідомого.