І це тоді, коли довколишній світ отримує прозаїчне визначення — "буденний шум".
Світ людської душі — живий і опредмечений, він існує ніби поза людиною ("любуйся ними" —тобто своїми чуттями — і мовчи"). Ця.авторська ідея підкреслюється насиченою метафоричністю мовлення ("чуття сходять", "чуття зайдуть", "серце висловлює себе").
Автор використовує двостопний ямб, який сприяє посиленню змістового звучання мовлення. Посилюють його ораторську спрямованість і риторичні питання та оклики. У питаннях простежується тема ("Як серцю висловить себе?", "Чи зрозуміє хто тебе?"), у відповідях — ідея ("Мовчи, заховуй од життя і мрії, і свої чуття!", "В собі самому жить умій!", "Ти слухай спів їх (почуттів. — Н.М.) і мовчи!".
Цей вірш є важливим для розуміння суті поезії Ф.І.Тютчева, особливо його інтимної лірики.
"Останнє кохання"
(1852 або 1854)
Вірш належить до "Денисьєвського циклу" і присвячений найсильнішому спалаху останнього кохання поета. Вірш романтичний за звучанням. У центрі твору — образ-почуття, образ-переживання. Немає ніяких посилань на ту особу, котрій він присвячений, лірична героїня — поза контекстом розповіді. І через це поезія набуває не конкретно-особистісного, а загальнолюдського звучання. Це не оповідь про кохання літньої людини Тютчева до молодої дівчини Олени Денисьєвої, це оповідь про останнє найяскравіше почуття, яке може спалахнути у душі людини, — "про останню любов".
Вірш має форму розгорнутої метафори: картини природи перемежовуються з описами почуттів ліричного героя. Останнє кохання асоціюється у свідомості поета з "прощальним сяєвом зорі вечірньої". Автор розуміє, що його життя наближається до кінця ("вже півнеба охопила тінь" і "холоне в жилах кров"), і тим дорожчим для нього є це дивне і прекрасне почуття, яке можна порівнювати лише з "сяєвом" серед темної ночі.
Вірш вирізняється емоційністю, задушевністю, такого відчуття авторові вдалося досягти за допомогою вигуків "Ой", що звучать на початку й наприкінці вірша, повторенням окремих, найбільш значущих для ліричного героя слів ("зачекай", "за-чекай-но". "вечірній день", "продовжуйся", "тривай", "диво"), вдалим добором милозвучних слів (ніжність, чарівливість, блаженство та ін.). Неповторності цій поезії надають метафоричність епітетів та словосполучень ("прощальне сяєво", "холоне кров" тощо), оригінальне поєднання наприкінці твору зовсім різних за лексичним значенням слів "блаженство" і "безнадія", використання несподіваних граматичних варіантів одного слова ("ніжніше" і "ніжність").
Мелодійність, співучість вірша сприяли тому, що до нього неодноразово зверталися композитори як XIX, так і XX ст.
"Фонтан" (1836)
Вірш побудований за принципом паралелізму. Перша строфа описує явище природи, друга — проектує його на людське життя. За змістом це поезія філософська, в ній автор розмірковує про фатальну визначеність людського життя. І водночас він у захваті від тих сміливців, котрі намагаються вирватися за межі цього фатального кола.
Ліричний герой зачудовано розглядає бризки фонтану, які, виблискуючи у сонячному промінні, ринуть угору, до неба. Однак, як би високо не злітали вони "пилом огнецвітним", їм "судилося" впасти на землю. Далі у свідомості автора це асоціюється з людським життям. Як би людина не прагнула досягти на своєму життєвому шляху чогось незвичного, яскравого і визначного, вона приречена, як приречені бризки фонтану впасти з висоти. Незважаючи на, здавалося б, песимістичний зміст, вірш не викликає почуття безнадії. Навпаки — оптимізм, адже він оспівує і звеличує тих, хто не бажає миритися із сірою буденністю.
"Фонтан", як і більшість віршів Тютчева на філософські теми, написаний у формі емоційно насиченого монологу. Починається він зверненням до незримо присутнього співрозмовника: "дивись", у текст введено займенники "тебе", "ти", використано риторичні оклики. Однак надлишок суто "естетичної", "екзотичної" лексики (приміром, "длань") у вірші викликає труднощі у перекладачів.
"Весняна гроза" (1828)
Це один із кращих віршів Тютчева, який віддавна став хрестоматійним. Суто пейзажний, позбавлений філософського дидактизму (який є у віршах "Зііепііит!" та "Фонтан"), вірш доступний не лише для дорослого, а й для дитячого сприйняття.
Тютчев полюбляв "зламні моменти" у природі, коли відбувається зміна пір року, ніч поступається дню, після грозової зливи з-поміж хмар пробиваються сонячні промені. Характерним для пейзажної лірики поета є початок вірша, у якому він безапеляційно стверджує: "Люблю я час грози весною". Далі йде опис природи під час першої травневої грози. Чим же так приваблює ліричного героя гроза, явище природи, яке багато хто просто побоюється? Гроза Тютчева приваблює некерованістю стихії, коли все охоплене спалахами блискавок, коли все знаходиться у стані боротьби, у русі. Це визначило і вибір автором найдинамічнішо-го віршового розміру-двостопного ямбу.
Кожна строфа вірша присвячена одному з етапів грози. У першій строфі гроза лише наближається, нагадуючи про себе віддаленим громом. Небо все ще ясне й блакитне:
Люблю я час грози весною,
Коли травневий перший грім,
Немовби тішачися грою,
Гуркоче в небі голубім.
Переклад М. Рильського
У другій — гроза наближається, починається боротьба між сонцем і бурею, грім звучить голосно і відчутно:
Гримить відлуння голосисте! От дощик бризнув, пил летить. Краплин прозорчасте намисто На сонці золотом горить.
А в третій строфі — гроза у розпалі. Та перемагає не зла сила, а природа, життя. Через це "усе підспівує громом":
Біжать потоки вод прозорих,
Пташиний не змовкає гам,
І в лісі гам, і шум у горах, —
Усе підспівує громам.
Це радісний настрій, веселощі звучать і в останній — заключній строфі, де з'являється образ "пустотливої Геби" (у грецькій міфології богиня юності, донька верховного божества — Зевса), котра "гро-мокипучий кубок з неба на землю зі сміхом розлила".
Незважаючи на детальний предметний опис грози (грім, пил, дощ, потік води), головним у вірші є не образ грози, а образ-почуття, той настрій, який викликає вона у серці ліричного героя. Вірш написаний романтичним творчим методом: уособлення природи ("грім грає", "гримить голосисте", природа "підспівує"), велично-поетичне порівняння ("краплин прозорчасте намисто на сонці золотом горить"), використання античних образів (Геба, Зевс та ін.).
Вірш витончений і за своєю формою, і за своїм змістом. Знаючи його, часом повторюєш про себе, а зустрічаючи першу весняну грозу, відчуваєш радісно-оптимістичний настрій, який передає нам через століття великий майстер поетичного слова.
Використана література
Захаркин А.Ф. Русские позтн второй половини XIX в. М., 1975.
Касаткина В.Н. Позтическое мировоззрейие Ф.Й.Тютчева: Саратовский ун-т, 1969.
Кожинов В. Ф.И.Тютчев. М., 1988.
Пигарев К.А. Ф.И.Тютчев й его время. М., 1978.
Чагин Г. Тютчев в Москве. М., 1984.
Н.Г. МАРЧЕНКО, кандидат філологічних наук, Ю.М. МАСЕЛЬСЬКА, асистент Полтава