Кожичем (актор Московського художнього театру).
Микола мав природній хист до перевтілення, пародіювання, весеління друзів.
В 1908 році поступив на історико-філологічний факультет Київського Університету. Спочатку думав поступати до Петербурзького Університету, проте не мав надії попасти на казений кошт. Він хотів вчити історію та літературу Давнього Риму, але не було відповідних фахівців і перейшов на російський історичний факультет. Написав курсову роботу "Літопис Грабянки, як історичне джерело і літературна пам'ятка" (1913-1914 рр.), у 1912 р. — друкує статті у журналі "Світко", виступає з рецензіями в газеті "Рада". Враження цього часу відображається у 1920 р. в сонетоїді "Олесь" :
Коли ж минав патріотичний бред —
В смутному Києві, веселім Відні —
Він однаходив звуки відповідні
І запомений точив із себе мед, —
Бо ж він стільник, а не пуста вощинко,
Бо ж він Олесь, а не Грицько Чукринка
25 грудня 1934 року Микола Зеров від'їжджає до Москви.
27 квітня 1935 року його заарештовано.
20 травня — переводять до Києва, де звинувачують в участі у контрреволюційній націоналістичній організації.
1 — 4 лютого 1936 року відбувся суд. Перебуваючи на Соловках Микола Зеров переклав "Енеїду" Вергілія.
9 жовтня 1937 року, при перегляді справи винесена вища міра покарання, а 3 листопада 1937року був розстріляний.
Павло Филипович
(1891 — 1937)
Про цього написано чимало, щоправда здебільшого як про поета, і на жаль, значно менше як про чудового літературознавця, професора, викладача.
Повнота творчого самовияву поета і вченого Павла Филиповича припадає на 20-ті роки. Прийшов він у літературу вже сформованою особистістю, інтелігент, вихований на гуманних ідеях української та світової літератури. Сьогодні ми можемо тільки дивуватися, як вдавалося йому в жорстких умовах, "залізної доби" досягти злагоди своїх поетичних захоплень і наукових інтересів.Народився Павло Филипович 2 вересня 1891 року в селі Калітанівка на Київщині (тепер Черкаська область) у родині священика. Середню освіту здобув у відомій колегії Павла Гологана, та закінчив її у 1910 році і того ж року вступив до Київського університету на правознавчий факультет. Провчившись рік він переходить на історико-філологічний факультет слов'яно-руської філології. Писати почав рано, навчаючись ще у колегії. Перші твори написані російською мовою друкуються в російських журналах "Вестник Европы", "Жатва", "Заветы" під псевдонімом Павло Зорев.
На національне самоусвідомлення Павла Филиповича вплинула буржуазна революція 1917 року, яку він сприймає як "державно-національне відродження українського народу". Відтоді П.Филипович пише українською мовою, перейнятий вірою у відродження рідної землі:
Не хижі заклики пожеж,
Не безнадійний рев гармати —
В поля майбутнього зайшла ти —
Минулу радість в них знайдеш.
А давнє слово на сторожі,
Напівзабуте слово те,
Як пишне дерево, зросте
У дні співучі і погожі.
("Не хижі заклики пожеж")
З 1917 року Филипович працює посаді приват-доцента в Київському університеті до 1933 року — професором, викладачем історії літератури.
Для поетики та естетики Павла Филиповича характерна людяна сутність його лірики, філосовського освоєння фолькльорного різноманіття української народної творчості.
У своїй поезії він рівноуважений і до історичного досвіду людства, і до навколишнього життя.
Найкращим здобутком поета є інтимна лірика, її філосовським осягненням світу, відвертістю у найпотаємніших почуттях.
Кому не мріялось, що є незнана Муза —
Безжурна дівчина, привітна і струнка,
Яка в минулому з'явитися уміла,
Поетам радості, і вроди, і любові,
І навіть дудочку приносила тоненьку,
І награвала їй пісні сама.
("Кому не мріялось...")
За час, коли у 1919 році "Музагеті" з'вилися перші, написані українською мовою вірші, Павло Филипович видав поетичні збірки "Земля і вітер" (1922р.) та "Простір" (1925р.).
Збірка "Земля і вітер" — це лірика зрілого художника. Вона багато прикметами сучасного життя поета. Тяжіння до простоти та ясності, сховані в основі його метафоричних образів.
Драматичну роздвоєнність людини у двох світах показано у збірки "Простір". Виразно розкривається філосовсько-естетична сутність поезії Павла Филиповича в його поглядах на людину та її призначення. Тогочасна пролетарська постанова полягала у тому, щоб зображати конкретну людину — шахтаря, будівника, цегляра, як у Рильського. Що ж до творів Филиповича, то його герої постають переважно, як образ узагальнений і вічний, до якого тягнуться усі роздуми поета. Таким прикладом є вірш "Різьбярі":
В високій залі промину малюнки,
І пильної уваги не зверну
На пил, на штучні візерунки
І на залиту фарбами стіну
Перегоріли задуми колишні
І лілія не радує мене,
Коли не сяє крізь кольори пишні
Людське обличчя мудре і ясне.
Навряд чи Павло Филипович міг сказати про себе : "Я молодий, бо з молодими", хоча сподівання на молоде покоління у нього присутні. Собі, своєї поезії він відводить інше місце, заявляючи : "Пора і мені... засохлим листям осіннім промайнуть у майбутні дні" і обираючи "мудрість спокою."
Павло Филипович до останнього часу майже не був "відкритий як літературознавець і критик." Його літературознавчі праці зібрані у книжці "Література", що з'явилась, однак не в Україні, "як поклін українського громадянства на еміграції в Австралії." До неї увійшли дослідження про Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, О.Олеся, М. Коцюбинського.
Восени 1935 року Филипович був безпідставно заарештований, звинувачений у причастності до терорестичної групи і засуджений до страти. Потім вирок був змінений на десятирічне ув'язнення. Але життя його обірвалось раніше. Є припущення, що в листопаді 1937 році.