Що стосується По, то тут зійшлися крайнощі: доведені до останньої межі емоційність та інтуїція, з одного боку, і вигострений, натренований і всепереможний аналітичний розум, логіка — з іншого. Ця остання іпостась таланту По найповніше втілюється в його науково-фантастичних і детективних оповіданнях.
Необмежені здібності аналітичного розуму По втілилися в його так званих "логічних оповіданнях", які стали прообразом класичного детективу, В таких творах, як "Вбивство на вулиці Морг", "Золотий жук", "Викрадений лист", "Таємниця Марі Роже", "Це ти", легко помітити всі основні елементи цього жанру: тут є і геніальний слідчий Дюпен, озброєний дедуктивним методом, — літературний батько Шерлока Холмса, Еркюля Пуаро, міс Марпл, Ніро Вольфа та багатьох інших великих розгадників кримінальних загадок; і наївний помічник геніального слідчого (оповідач у "Вбивстві на вулиці Морг" або "Викраденому листі", безумовно, нагадує доктора Ватсона); і використання під час слідства усіх досягнень науки і виняткової логіки у поєднанні з досвідом та інтуїцією.
Варто сказати про ще одну грань таланту По — автора оповідань і його дар сатирика і гумориста. Сміхове у нього виражено безліччю відтінків — від дотепної та ущипливої іронії і самоіронії, пародіювання і самопародіювання до чистого гумору. Нерідко в творах письменника примхливо змішані жарт і жах, внаслідок чого утворюється своєрідний різновид "чорного гумору". Найпоказовішим прикладом останнього е оповідання "Система доктора Смолла і професора Пірія", у якому розповідається про те, як наївний і довірливий оповідач потрапляє через свою зацікавленість наукою до старого напівзруй-нованого замку, де міститься будинок для божевільних. Перед ним проходить ціла галерея диваків і монстрів. Головна ідея твору — грань між психічним здоров'ям та божевіллям надто тонка та невловима — трагікомічна у своїй суті. У такому тлумаченні природи сміху По знову набагато випередив час. Так (тобто сміхом крізь сльози, сміхом, який є симптомом душевної хвороби часу), почали сміятись у столітті XX.
Оповіданню "Барильце амонтільядо" — один із найпоказовіших творів з погляду того, як Едгар По реалізує на практиці свій принцип "тотального ефекту". Тема твору — помста однієї людини іншій за якусь провину — не є чимось оригінальним у світовій літературі. Оповідач (він же месник Монтрезор) проголошує, що збирається покарати чоловіка на ім'я Фортунато, адже той образив його. Причому ніхто не мусить знати, як і коли має відбутися акт покарання, а месник в жодному разі не повинен потрапити до рук правосуддя, тому що тоді помста не буде повною.
У По все ретельно продумано і вмотивовано: і місце дії (вечір під час карнавалу у Венеції), і вибір імені жертви, в якому відчувається своєрідний "чорний гумор" ("Фортунато" італійською перекладається як "щасливий"), і опис її фізичного стану й одягу (Фортунато, хворий, очевидно, на астму, чимало випив і вдягнений у костюм блазня з дзвіночками на капелюсі), і оповідь від першої особи однини (читач ніколи не дізнається, як образив Фортунато оповідача, тому що вся історія подається очима останнього, очима людини-маніяка, захопленої самим процесом помсти і байдужої до її причин). Окрім зовнішніх чинників ситуації, потрясіння у читача викликає психологічна незвичайність характерів героїв, які Едгар По розкриває дуже глибоко і переконливо. Монтрезор хоче заманити Фортунато до пастки — до родинного склепу, стіни якого вкрито селітрою, речовиною, дуже шкідливою для людей з бронхіальним захворюванням. Там, у найдальшому кутку підземелля, він вирішив закувати Фортунато в кайдани, замурувати живцем і залишити муче-ницьки помирати. Аби здійснити свій підступний план, Монтрезор талановито грає на амбіціях Фортунато, який вважає себе найкращим знавцем вин. Монтрезор каже, що там, у склепі, у нього є барильце амонтільядо і він хотів би, щоб саме Фортунато його скуштував, але через те, що той погано себе почуває, він змушений звернутися до Лукезі, ще одного експерта з вин. Фортунато, ображений одним лише припущенням, що хтось інший може розумітися на винах краще від нього, летить назустріч власній загибелі.
Найбільше враження на здивованого читача в творі справляє гнітюча атмосфера місця помсти. Монтрезор використовує родинний склеп водночас як льох для вина; скрізь можна бачити кістки нащадків оповідача, а зі стелі й стін стікає вода. Фортунато бухикає від селітри; дзеленчать дзвіночки на його капелюсі, а божевільний Монтрезор, в захваті від того, що йому вдалося не тільки організувати це вбивство, а й принизити "кривдника", в екстазі імітує його плач і вигуки, які луна розносить підземеллям.
По в згаданому вище оповіданні створює "експериментальну ситуацію", коли Монтрезорові нічого не заважає вивільнити усі приховані пристрасті, коли його влада над Фортунато є абсолютною. Які ж якості виявляє він тоді? Тільки негативні: жорстокість, підступність, кровожерливість.
Безжалісним є ставлення Едгара По до жертви. Душа Фортунато також сповнена ницих пристрастей, якими вміло користується Монтрезор, і головна з них —марнославство: він божеволіє від одного тільки натяку на те, що експертом замість нього може бути якийсь Лукезі. До того ж, картину розбурханих інстинктів доповнює й те, що обидва герої постійно прикладються до пляшки і збуджені алкоголем.
Людина у По постає насамперед як утілення злої енергії. І в цьому, між іншим, є серйозний моральний урок: аби жити в суспільстві, треба знати не тільки позитивні риси, а й вади його членів. Не варто бути надто довірливими та обдурювати себе ілюзіями щодо доброти людини, бо надто часто її повернення до природного стану призводило не до морального вдосконалення, а до злочинів. Історія XX ст. з її війнами, концтаборами і безглуздою жорстокістю цю істину доводила неодноразово. І в такому сенсі мистецтво По має пророчий смисл: намагаючись виміряти глибину людського зла, письменник накреслив сценарій перевтілення і деградації душі сучасної людини, в якої, одначе, є шлях відійти від тваринного стану. Це той шлях, яким і йшов По, — вивчення хвороби з метою її лікування.
Едгар По один із перших у світовій літературі, присвяченій місту, поглянув на існування людини в урбаністичній цивілізації саме як на психічну травму, зумовлену необхідністю пристосовуватися до нових форм існування — життя всередині великих людських мас. За таких умов індивід втрачає особистість, що призводить навіть до появи нового "підвиду" Homo sapiens — "людини юрби". Саме це й зображає у "Людині юрби" американський письменник.
У творі По зовсім немає сюжету — лише замальовки міських типів, які робить оповідач, спостерігаючи за перехожими. Якось його увагу привернула незвичайна постать, яка годинами пересувалася вулицями. Оповідач починає стежити за нею і з'ясовує, що об'єкт його дослідження — надзвичайно цікавий різновид міської фауни. Від інших його відрізняє те, що він може існувати тільки в юрбі.
Зовнішній вигляд перехожого засвідчує безладдя в його душі; маленький і худорлявий, слабкий, у брудному плащі, з похмурим і різким поглядом. Цей літній чоловік нагадує хворобливу рослину, що виросла на узбіччі тротуару. Незважаючи на туман і дощ, не помічаючи нікого, механічно перетинає він вулиці, відвідує магазини, нічого не купуючи, то прискорює, то уповільнює крок і дивиться на речі навколо себе невидющим поглядом. Коли годинник б'є одинадцяту, він прожогом кидається до театру, який залишають глядачі. Гальванізований людськими масами, старий волоцюга ніби оживає на хвилину, щоб потім знову перетворитися на мовчазний автомат, який продовжує свій рух без будь-якої певної мети.
Насправді є в його пересуванні глибока і трагічна логіка — він тікає від самого себе, від порожнечі власної душі. Місто — всевладний і брудний Лондон — знищило в ньому все людське, і відсутність власного "я" лякає його, примушуючи забуватися в безупинному русі, в спогляданні нескінченної галереї людей, з якими його ніщо не пов'язує, окрім випадкового перебування в одному і тому самому місці. Він вже не може існувати інакше — тільки в юрбі. Він назавжди втратив себе, і такий спосіб життя є набагато страшнішим, ніж буття у пеклі.
Безперечно, усе в цьому оповіданні, як і завжди у По, гротескно загострене і перебільшене, але навмисне згущення барв примушує нас замислитися над проблемами, важливими для всіх мешканців сучасного світу. З одного боку, міста — великі творіння людських рук і розуму, вони — символи перемоги людини над природою. З іншого боку, загроза людині не тільки з екологічного (забруднені вода і повітря) погляду чи соціального (контраст між бідними і багатими), а й з морального, бо ніде людина не відчуває так гостро абсурдності власного буття, як на вулицях великих міст. Е. По надзвичайно гостро збагнув увесь драматизм існування людини за умов урбаністичної цивілізації і майстерно розкрив це у своєму оповіданні.
О'Генрі — один з найпопулярніших американських новелістів початку XX ст. О'Генрі — добрий талант, який у своїх коротких динамічних оповіданнях та новелах дарує людям віру в Любов, без чого не може бути життя, як його не може бути без кисню у повітрі.
Справжнє ім'я письменника — Вільям Сідні Портер. Він народився 1862 р. на півдні США, поблизу містечка Грінсборо, до якого родина Портерів переїхала, коли хлопчикові виповнилося три роки. Батько його був лікарем і винахідником-невдахою, який, до того ж, мав пристрасть до віскі. Мати майбутнього письменника, освічена жінка, малювала, писала вірші. Вона дуже рано померла. Навчався Вільям у приватній школі його тітки Евелін, а також у середній школі Грінсборо. З 1878 р. Портер став учнем аптекаря, а 1881 р. отримав офіційне посвідчення, яке дало йому право працювати фармацевтом. У березні 1894 р. він починає видавати гумористичну щоденну газету "Роллінг Стоун", на яку покладає великі сподівання.
Період 1902 — 1903 pp. був часом напруженої праці й матеріальних труднощів, але з кінця 1903 р. розпочинається період популярності О'Генрі. Його новели були буквально нарозхват. У 1904 р. він публікує 66 оповідань. У 1904 р. побачив світ роман у новелах "Йоролі та капуста".