Тому що він викохав більше, ніж будь-хто, свою душу, й так багату! Він досягає невідомого і, втрачаючи глузд, перестає розуміти свої видіння, — він їх побачив! І нехай він згорить під час свого зльоту від нечуваних і несказанних речей: прийдуть нові жахаючі трудівники, вони почнуть від тих горизонтів, де знесилено впав попередник!"
Заперечивши Бога, Рембо проголосив Людину єдиним царем на небі й на землі, шукаючи в її душі "небачене" й "нечуване". Надаючи великого значення своїм "словам-діям", він прагнув вивільнити почуття особистості, покликати до життя її "іншу" суть і показати творення нової духовної реальності.
Він стверджував, що поет — це посередник між землею і небом, між буденним світом і світом вічних ідей та образів, тому завдання поезії — донести до читачів своє особисте враження через дивовижні образи, символи, натяки. Своєрідним вираженням естетичних принципів Рембо можна вважати вірш "Вічність" (1873), в якому автор протиставляє "загал" і "вічне життя", "вічну душу". Протиріччя між буденним і піднесеним проходить через усю творчість поета.
Я знайшов, знайшов!
Що? Вічну жизнь.
Це моря шовк
І сонця бризь.
Так держись завіту,
Вічная душе,
Хоч ніч без привіту
І день пече.
Далі від кагалу,
Від змагань загалу, —
До всіх мет мети
Лети, лети...
(Переклад М. Лукаша)
Своєю творчістю Рембо обґрунтував можливість "темної", сугестивної поезії, яка не розмірковує і не описує, не пояснює і не аналізує, але, як магічна сила, безносередньо викликає до життя ті чи інші образи, почута настрої. Для виконання "призначення лірики" на допомогу їй, на думку митця, мають прийти музична стихія, нестримні враження, дивні фантасмагорії (маячні видіння), незвичний зв'язок між образами та картинами тощо. Внаслідок цього і виникає ефект "затемнення тексту", який вимагає від читача інтуїтивно йому довіритися, віддатися на волю швидкоплинної фантазії автора.
Ліричний герой А. Рембо, на відміну від героя віршів Верлена, не такий чутливий і замріяний, його енергія духу проривається в іншу, підсвідому реальність, де все отримує більш яскравий колір, емоційну виразність і суттєвий, символічний зміст. Замість мерехтливих, неясних обрисів поет вдається то до кольорових контрастів, то до ритмічних дисонансів, то поєднує силою своєї уяви, на перший погляд, несумісні образи і в такий спосіб висловлює себе, свої прагнення і відчуття. Письменник вважав, що поезія завжди "повинна йти вперед, до незвіданих висот і невідкритих глибин, і якщо попереду вічне життя або навіть страшна прірва, все одно є сенс зазирнути по той бік всесвіту". Мандрівна муза поета, яка ніколи не зупинялась у пошуках невідомого, поки була жива, відкрила нові обрії для французького символізму.
"П'ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ" (1869— 1871)
Цей вірш Рембо написав у 15-річному віці, але повернувся до нього через два роки, виправив деякі рядки й відправив Верденові в Париж. Прочитавши твір, той зазначив, що в ньому є те, "чим повинна збагатитися" сучасна й майбутня поезія. Дійсно, "П'яний корабель" став новаторським явищем для тогочасної французької літератури. Тому він має безліч інтерпретацій, викликаючи різні асоціації у читачів. Одні бачать у вірші бунт проти сірої буденності, інші — аналогію з подіями Паризької комуни, дехто утверджує думку, що автор передбачив тут свою долю, а є й такі, хто вбачає у творі філософсько-естетичну концепцію поета, його ставлення до мистецтва й життя. "П'яний корабель" — незвичайний і багатозначний вірш, який кожне покоління трактує по-своєму.
Символісти порушували межу між об'єктивним і суб'єктивним, але у творі Рембо відбувається повне й органічне злиття цих двох сфер. Мандри корабля, який втратив керування й носиться безмежним океаном, асоціюються не тільки з можливими реальними подіями, а передусім з блуканнями і пориваннями ліричного героя в просторах духу, життя, поезії.
Деякі дослідники називають "П'яний корабель" поемою. Як жанр поема поєднує в собі елементи лірики, епосу й драми, синтезуючи їх характерні прийоми та засоби, що наявні у творі. Композиція складається з таких частин: загибель команди й втрата керування кораблем — зав'язка, уявні мандри ліричного героя в морській стихії —— розвиток дії, зіткнення піднесеної фантазії з буденною реальністю — кульмінація, відмова ліричного героя від прагматичного життя — розв'язка. "П'яний корабель" наскрізь пройнятий напруженим драматизмом, тут усе відбувається на межі життя й смерті, надії та безнадії, злету й падіння. Вирізняються два види конфліктів: зовнішній — зіткнення ліричного героя зі стихією, а також з буденністю; внутрішній — боротьба в душі ліричного героя за своє духовне "пробудження", свій особистий незалежний світ, свої мрії. Однак автор настільки концентрує час і події у творі, поєднавши минуле, сучасне й майбутнє в суб'єктивному просторі, що "П'яний корабель" сприймається як вірш, написаний на одному подиху. Незважаючи на розмаїття поданих картин, він не втрачає цілісності ліричного настрою, в якому одна мить спогадів і мрій вміщує цілу вічність.
Головна тема вірша — мандри душі особистості у світі своєї уяви та в житті. Твір починається з мотиву пробудження ліричного героя: "Я вирушив туди, куди хотів давно"; "моє пробудження благословили шквали"; "колись глухий, ...я за водою плив". Образ корабля, який нарешті позбавився ланцюгів, символічно відображує потяг ліричного героя до пошуку іншого, відмінного від звичайного, світу, а також до себе — теж іншого, вільного у своїй фантазії, думках, мріях.
Ліричний герой вирушає у далеке плавання. Плин його вражень, почуттів, асоціацій народжує дивовижні картини стихії:
Я блискавицями роздерте небо знаю,
Прибої, течії, смеркання голубі,
Світанки, збуджені, мов голубині зграї,
І те, що може лиш примаритись тобі.
(Переклад Вс. Ткаченка)
Перед очима читачів виникають і льодовики, і "гидотні обмілі", і "співочі риби", і "розлючені вали в звіриній істерії", і "вквітчана піна". Перенасиченість контрастними образами допомагає авторові відобразити складність і багатогранність життя, яким живе душа ліричного героя. Його не лякають шторми й шквали, він ладен загинути, але не відступитися від пошуків таємного змісту буття. Він мріє знайти у стихії життєвих негараздів і власних почуттів прадавню Європу та незнані острови, куди треба показати шлях іншим.
Вірш символічно називається "П'яний корабель". У творі неодноразово звучить мотив сп'яніння. З одного боку, це забуття нудної буденності, сірого й нецікавого життя, а з іншого — відчуття припливу нестримної фантазії та енергії. Ліричного героя п'янить розмаїття його , почуттів, небачені глибини, які несподівано відкрилися йому в його душі та в іншому, тільки йому відомому, вимірі всесвіту. Він закоханий у стихію, відчуває повне злиття з нею, а вона, у свою чергу, викликає в ньому поетичне натхнення, пробуджує творчі сили, невідомі пересічному обивателю:
В настої зорянім, в Морській Поемі милій
Я плавав і ковтав зелену синь тоді,
Як мрець замислений вигулькує з-під хвилі,
Неначе тьмяний знак занурення в воді.
Море у вірші виступає і як символ почуттів, і як символ примхливої життєвої долі, і як символ поезії. Морські течії, які швидко змінюються, несуть ліричного героя невідомо куди, та він вбачає в цьому таємний, ще незнаний смисл. Він сподівається на здійснення своїх не усвідомлених до кінця мрій. Символами надії на щасливе завершення пошуків "небаченого й нечуваного" є зелений та синій кольори, які створюють мальовниче тло твору: зелена вода здається героєві "солодкою", він ковтає "зелену синь", марить серед "ночей зелених" і "фіалкових променів".
Драматичне напруження в поемі поступово зростає. Здолавши небезпечні коловороти, штилі й безліч штормів, ліричний герой досягає апогею у своїх почуттях, які, здасться, ось-ось наблизять його до "таємного смислу".
Доволі плакав я! Жорстокі всі світання,
Гіркі усі сонця й пекельний молодик;
Заціпило мені від лютого кохання.
Нехай тріщить мій кіль! Поринути в потік!
Але цей злет духу несподівано переривається буденною картиною: замість безмежного океану — холодна й брудна калюжа, а натомість звільненого "п'яного корабля" — "вутлий корабель", який "пускає в присмерку засмучене хлоп'я". Враз погасли всі зорі, стихли всі шквали й пісні вітрів, настала мертва тиша серед сірих сутінків.
Реальний світ для ліричного героя є справжньою трагедією — тут немає простору для фантазії й польоту почуттів. Однак, хоча герой і не знайшов "прадавній зміст" і не втамував свій сум за "європейською водою", він віднайшов головне — себе, того, хто не зможе більше "йти в кільватері купців", не зможе підкоритися законам прагматичної дійсності, бо визнає лише один закон — поетичного духу, вільних почуттів і буремної фантазії.
І я, купаючись у ваших млостях, хвилі,
Не можу більше йти в кільватері купців,
Під оком злих мостів я пропливать не в силі,
Ані збивать пиху з вогнів і прапорів.
Кінцівка вірша відображає результат духовних та естетичних пошуків автора, який усвідомив перевагу внутрішнього життя над обмеженістю зовнішнього простору. "П'яний корабель" сприймається як гімн творчій яка відкриває небачені глибини людського духу
Символістика лірики Артюра Рембо, її характерні ознаки
Творче життя французького поета другої половини XIX ст. Артюра Рембо (1854-1891) було дуже коротким. Проте його поетична спадщина переконливо засвідчує, що це був справжній талант і яскравий митець.
А. Рембо усвідомлював свій шлях у поезії як "вічне блукання й поривання у нетрях духу". Усе, що йде ззовні (узвичаєні норми моралі або універсальні "закони розуму", "здоровий глузд" тощо) він сприймав як нестерпні пута, що заважають порухам його душі й тіла.
Наприкінці 1871 року Рембо переходить на позиції символізму. Він вважає, що завдання поета полягає в тому, щоб бути провидцем, пророком, посередником між людьми та позареальним світом. Щоб стати таким посередником (медіумом), почути і передати потойбічні голоси, Рембо намагається звести до мінімуму участь розуму в процесі творчості. Він наполягає на тому, що поет повинен бути Прометеем. Поезія мусить активно втручатися в життя, йти попереду його. Будувати "матеріалістичне майбутнє" може лише той митець, який досяг "стану віщуна, провидця".