Сатиричне зображення дійсності в романі М. Булгакова "Майстер і Маргарита"

Сатиричне зображення дійсності в романі М. Булгакова "Майстер і Маргарита"

Сатирик — це людина, яка говорить мовою сміху. Мовою барвистою, що має безліч відтінків на палітрі мистецтва: від трагічної іронії до веселої буфонади. Але в кожного сатирика усе ж таки власна мова, і кожен автор обирає фарбу, яка йому до душі. І досвідчений читач, не вагаючись, розпізнає твір Булгакова — за специфічними ознаками його сатири. Першу з цих ознак можна помітити, ледь відкривши книгу найвидатнішого письменника XX сторіччя. Сцену за сценою автор відтворює спектакль, який ми звикли називати життям. Відтворює із прискіпливістю репортера кримінальної хроніки, не пропускаючи найдрібнішої деталі, — і раптом розриває дію ліричним відступом. Таким емоційним, що інколи здається, ніби голос оповідача тремтить від хвилювання. Епос, лірика й драма, наче кольорові скельця дитячої іграшки-телескопа, міняються місцями, утворюють дивні візерунки — відтінки булгаковської сатири.

Роман "Майстер і Маргарита" іноді називають комічною енциклопедією тридцятих років. І справді, чортячий кагал, маючи на меті вивчити відмінність громадян радянської Росії від "колишніх", не залишив поза увагою нічого, старанно зазирнув у всі шпарини — від комунальної кухні до елітної квартири, від ресторану до канцелярії державної комісії. Такі ж самі масштабні дослідження нового суспільства проводили І. Ільф та Є. Петров, — це створена ними дилогія "Дванадцять стільців" та "Золоте теля". Ільф, Петров і Булгаков зростали як сатирики у московській газеті "Гудок". Вони писали фейлетони для останньої сторінки, займались "літературною обробкою" листів, що надходили до газети від позаштатних кореспондентів — селян та робітників. Автори пригод Остапа Бендера й "Майстра й Маргарити" пройшли ту саму школу, тому й співпали "об'єкти" їхньої уваги: державні установи й "квартирне питання", ресторан і театр, кохання й психіатрична лікарня. Але ці "статті енциклопедії" змальовують різні часи. Тому гуртожиток "імені монаха Бертольда Шварца" чи "Вороняча слобідка" й виглядають "окремими недоліками", з якими треба боротися. Відважний льотчик виїжджає з комуналки тому, що отримав власну квартиру. А от з "недоброї квартири" номер п'ятдесят "виїжджають" у іншому напрямі, і сховатись можна хіба що у божевільні. Це в 1928 році автори "Дванадцяти стільців" вважали, що в радянській Росії можна співати як хочеш і тоді, коли душа забажає. У 1931 році, коли здавалося, що країна розвивається нечуваними темпами, Остап Бендер ще міг сказати, що справжнє життя мчить повз них. Булгаков писав пізніше, і знав, що від примусового співу не врятуються навіть ті, хто сховався за шафою.

Знайшовши себе у мистецтві, Булгаков не перестав бути лікарем, поставлені ним діагнози суворі й правдиві, а соціальні й психологічні оцінки завжди точні. Але не це змушувало читачів завмирати від захвату. Не тому у шістдесяті-сімдесяті роки "Майстра й Маргариту" переписували від руки, тиражували на друкарських машинках і принтерах — і ці тиражі перевищували усі мрії вірнопідданих соцреалістів. Ризикували через властиву булгаковській сатирі здатність створювати усе нові й нові візерунки, перемішуючи лірику й драму, читачів і чортячу свиту, минуле й майбутнє. Тоді ще ніхто не писав академічних наукових досліджень про "системність булгаковської сатири" та його "концептуальне мислення". Просто у тих візерунках карикатура дивним чином накладалася на сьогоденність, набуваючи усіх ознак реального буття — і перетворюючи будні на гротеск.