Балада
(від іт. ballare — танцювати)
Первісно танцювальна чи хороводна народна пісня. Пізніше баладами стали називати невеликі віршові ліро-епічні твори з казково-фантастичним чи історично-легендарним сюжетом і героїчним змістом.
Як літературний жанр балада виникла в середньовіччі на матеріалі усної народної творчості, що відображала давні вірування людини в надприродні сили, дивні перетворення тощо. В баладах часто йшла мова про овіяні легендами видатні історичні події і героїв, захисників країни, оборонців трудящих та ін.
До жанру балади звертались О. Пушкін і М. Лермонтов, а також Я. Полонський, О. К. Толстой, В. Брюсов та ін. Але найбільше зробив для розвитку російської балади В. Жуковський, автор "Людмилы" і "Светланы".
На Україні розвиток балади пов’язаний з романтизмом 20—40-х років XIX ст. Вільні переробки балади А. Міцкевича "Пані Твардовська" та балади Гете "Рибалка", зроблені П. Гулаком-Артемовським, були вже за змістом і сюжетом романтичними, але на них ще позначалася бурлескна манера опису. Цієї манери вже цілком позбувся перший український романтик Л. Боровиковський, який за зразком "Светланы" В. Жуковського написав одну з перших українських балад, "Маруся". Переспівуючи баладу Жуковського, український поет надає творові місцевого колориту та включає в нього матеріал українських легенд і повір’їв, досягає великої майстерності вірша. Т. Шевченко в своїх ранніх романтичних баладах, "Причинна", "Тополя", "Утоплена", в пізніших — "Лілеях, "Русалка" та ін., скористався народною творчістю і фантастикою для викриття кріпосницької дійсності й протесту проти неї.
Реакційні романтики в основу балад клали релігійно-містичні мотиви.
Жанр балади далі розвивають радянські поети, використовуючи його для показу героїчних вчинків, бойових і трудових звершень наших людей, особливо в часи Великої Жовтневої соціалістичної революції, громадської та Вітчизняної воєн. Чудовими зразками радянської балади є "Балада про трьох комуністів" М. Тихо-нова, "Комсомолець" В. Сосюри, "Індійська балада" М. Турсун-Заде та ін.