Буколіка, або Буколічна поезія
В античній поезії вірші, у яких оспівувалося вільне, безтурботне, щасливе й веселе життя пастухів та інших сільських мешканців. Коли в рабовласницькому суспільстві загострилась криза і вільне міське населення дуже зубожіло, сільське життя здавалося йому раєм. І вже древньогрецький поет Феокрит (III ст. до н. е.) почав ідеалізувати життя селян; продовжив цю тенденцію римський поет Вергілій (І ст. до н. е.) та ін. Але найбільше вона проявилась у епоху Відродження в італійській буколістичній поезії (в "Аркадії" Саннадзаро, в "Амінті" Тассо та ін.). У західноєвропейській дворянській літературі, в деяких російських сентименталістів теж мало місце протиставлення непривабливого міського життя вигаданій "аркаді ї" на селі. В українській літературі буколічна поезія поширення не здобула. Деякі відгомони буколічних мотивів знаходимо в окремих віршах Г. Сковороди ("О селянській милій мій покою, Всякій печали лишенный!").
Найчастіше жанрами б у к о л і ч н о ї поезії були пасторалі, еклоги, ідилії та ін. З розвитком реалізму буколічні мотиви піддаються осміянню й поступово зникають.