Завантаження
Василь Симоненко, "Чорна підкова"
Хмари повзли так низько, що перехожі несподівано виринали з них і так само несподівано тонули. Дівчина задерла голову, ніби хотіла протаранити очима їх клубчасту похмурість. Довгими віями вона торкалася країв хмар, а її очі були єдиними синіми цятками серед передгрозової сірості.
— Я не люблю тебе, — сказала дівчина, дивлячись у небо. — Ти брехав мені…
— Я не брехав тобі…
— Ти не любив мене.
Він дивився в землю і не бачив, що коїться над ними.
— Я люблю тебе...