Пожитки бідні склавши до валіз.
Ти одягла вінок, немов корону,
Така сумна, така близька до сліз.
І сутінки мутні, немов солоні,
Десь виповзали з лісу чи ярів,
І все навкруг – в осінньому полоні,
Лиш твій кісник червоний майорів.
Біля кіоску пінились бокали,
Бідовий хлопець пиво розливав…
Тепер я знаю: ти тоді чекала,
Щоб я нарешті все-таки сказав…
Але мене фантазія проворна
Несла галопом у ясні світи.
А ти була, як мрія, неповторна,
Такою зроду не була ще ти.
І я не знав: ти плакати готова,
Ти аж тремтіла, щоб мене побить
За усмішку і за пусті розмови,–
Я був школяр, хіба ж я вмів любить!
І ось ми знов з тобою на вокзалі,
Де пасажирів суєта нудна,
І знову пиво піниться в бокалі,
І ти додому їдеш… не одна.
Він там стоїть, вартує чемодани,
А ти ідеш зі мною на перон –
І зустріч ця, приємна і неждана,
Нагадує мені забутий сон.
Я знов мовчу, Бо що мені казати?
Все – як тоді. А втім, різниця є –
Бо ти тепер уже не хочеш ждати,
Бо ти спішиш до нього у фойє.