Над рікою нахилились
Верби кострубаті;
Поміж ними заховався
Хутірець багатий;
З-поза верб хатки біліють,
Мов в травиці гуси.
Там живе-господарює
З Галею матуся.
Народила мати доню, —
Стала ворожити:
"Ой чи буде моя Галя
Щасливою жити?"
Посадила у садочку
Червону калину:
"Рости ж, рости, калинонько,
На щастя дівчини!"
Ой виросла калинонька
Та вкрилася листом —
Гуля й Галя по садочку
В червонім намисті.
Рано й вечір калиноньку
Роса обмиває, —
Як ту пташку, удівонька,
Дочку виглядає.
Цвітуть садки, білим цвітом
Пишно повбирались, —
Всі подружки-сусідоньки
Давно покохались,
А Галина калинонька
Чогось пожовтіла:
Нема кого покохати, —
Білий світ немилий!
Рада б цвісти калинонька —
Корінь став всихати,
Ой любила б дівчинонька,
Так не дає мати:
І кохає, і шанує,
Й не зна, де подіти,
Тільки хлопцям на дитину
Не дає й глядіти.
Вам такая краля!"
Та все кращої дружини
Дочці виглядала.
Хутірець опорядила,
Придане придбала,
Дивіться також
Галю доглядала:
І мережати навчила,
І прясти, і ткати,
Ще й черничку припросила,
Щоб вчила читати.
І розумна, й пам’ятлива
Галя кароока,
Має все чого бажає,
І сама, нівроку,
Здоровенька, веселенька
Стаником тоненька
Чорноброва, чорнокоса,
Личеньком біленька.
А очиці, мов ті зорі,
Не глядять — палають:
То примеркнуть, то займуться,
То знов погасають.
Ходить Галя по садочку,
Ходячи співає,
Пісня, наче срібний дзвоник,
По садку лунає.
Гляне Галя — скрізь так любо,
Сонечко сміється,
А в широкій річці другий
Хутір оддається.
Заспівала Галя знову,
Зразу перестала
(А в плавнях луна ще довго
Пісні докінчала,
Поки змовкла). Бідна Галя
Стоїть, заніміла,
Згасли очі, блищать сльози,
Личко побіліло:
На веселих пташеняток
Галя задивилась,
В серці ж туга, мов гадюка,
Аж заворушилась.
"Ой ви, птахи голоснії,
Живете на волі,
Хоч не маєте розкоші,
Так маєте долю,
Я ж багата і вродлива,
А як гірко плачу,
Свої літа молодії
В самотині трачу.
Ой калино, калинонько,
Сестричко рідненька!
Ворожила, як садила
Тебе моя ненька.
Заворожу ще й я тепер
Про свій талан-долю:
Відгадай — глядіти буду,
Поливати вволю.
Як на той рік лист зелений
Вкриє тебе рясно,
І весела, й щасна.
Як тебе усю покриє
Пишно цвіт біленький,
То тоді й моя надія
Розцвіте в серденьку.
Як на гілках ягідочки
Всі почервоніють,
То тоді нехай до мене
Старости прилинуть.
Як же всохнеш і не вважиш
На сонце й на росу,
То тоді чернеча шапка
Вкриє мою косу".
Оттак дівка ворожила,
Калину благала
Та пов’ялі листя щиро
Слізьми умивала.
Вже і осінь проминула,
А слідом хутенько
Придибала з Московщини
Бабуся старенька,
По степах в кожусі сивім
Тихо походжає
Та з мішка сніги пухові
Трусить-висипає;
А холодний лютий вітер,
Мов той вовк неситий,
Виє, скиглить, хмари в шмаття
Рве несамовито.
Заховався хутір в верби,
Наче сиротина,
Що ховає голе тіло
В подрану свитину.
Снігом вікна засліпило,
Сумно, темно в хаті —
Галя свиточку на плечі
Та й гайда гуляти!
Стане, дивиться на бабу
Снігову, ковзатись
Побіжить на мерзлу річку,
Або в сад — вітатись
З деревами. Сад глибоко
Занесло — байдуже.
Хоч зима — вчащає Галя
До калини дуже:
То в соломку обгортає,
То сніг розгортає,
То, чи пуп’янки набрякли,
Пильно розглядає.
Ой в московської бабусі
Полилися сльози,
Щука кригу розбиває,
Згинули морози.
Сад ожив. Весела Галя
Долі дожидає
Та щодень, то все частіше
В матері питає:
Як живуть на світі люди,
Як вона любила
І, як з татком побралися,
Що тоді робила?
Дивується мати дівці:
Де в неї набралось?
Ще ж дитина, а бач яке! —
Та і загадалась:
"А вже й справді моя Галя
Дівчиною стала!
Чи давно ж її, здається,
Я ще годувала?
Чи давно ж то садовила
Червону калину?
Ще, як слід, не надивилась
На свою дитину,
А вже швидко приведеться
Людям оддавати
Своє… рідне…" Нишком сумно
Заплакала мати
А старою головою
Так все міркувала:
Я ж гляділа, я ж кохала.
Що ж? — не заховала!
Що ж? — навік її до себе
Вже не прикувати,
А як трапиться людина,
Треба оддавати".
Дожидає мати пари,
А дочка любові,
Поважає мати статки,
Донька — чорні брови.
"Що ж, як так, то треба Галі
Хоч подівувати,
Других людей побачити,
Себе показати", —
Одпустила мама Галю
До рідні гуляти,
Одпускаючи, забула
Приказку давати:
Щоб на грища не ходити,
Парубків минати,
Та не слухать соловейка,
Як почне співати.
Може, й знарошне змовчала
Може, й ненароком —
Засліпили на розстанні
Сльози мамці око.
В слободі гуляє Галя
В родичів з дівками,
А за неї сварка, лайка
Поміч парубками.
Тільки ба! Слинки ковтають,
Дивлячись на Галю —
Не безпечно доступитись
До такої кралі:
І багата, і хороша,
Й має горду мати,
То гляди, що доведеться
Гарбуза придбати.
Раз примітила між других
Галя щирі очі,—
Змерк для неї день веселий
І не спляться ночі
Не вділив Бог щастя-вроди
Вбогому Миколі
Тільки й дав, що щире серце
Та незломну волю.
В карих очах його серце
Сонцем ясно сяло,
Наче блискавка в тих очах
Тверда воля грала.
І незграбний вбогий наймит
Поміж парубками
Виглядав, мов сивий сокіл
Поміж індиками.
Що ж і диво, що у Галі
Серце загорілось
І вдовівна-багатирка
З бідним полюбилась?
Слобожанам драна свита
Прикро в очі била,
А для Галі в тій свитині
Щире серце мліло.
Знав Микола, що матуся
Не оддасть за нього,
Та й задумав щось, а Галі
Не сказав нічого.
Тільки раз промовив палко:
"Коли вірно любиш,
Присягнись, що лиш моєю
Ти навіки будеш…"
Змандрував з села Микола,
Галя ждала-ждала
І до матері на хутір
Знов проситись стала.
Гарна, гарна калинонька —
Цвіт, як сніг, біліє,
А ще краще, як од ягід
Вся зачервоніє.
Гарна, гарна дівчинонька —
Рожевая квітка,
А ще краща молодиця
В червонім очіпку.
Не все ж літо калиноньці
Цвітом процвітати, —
Набридає Галі косу плести-розплітати
Сонце гріє, — калинонька
Стала наливатись, —
Дійшла дівчина до зросту,
Пора й заміж датись.
Вже і мати щось клопоче,
Рушники виймає:
Неабияких з дороги
Старостів чекає.
Вже і Галі нишком мати
Щось таке шепнула —
Як та пташка бистрокрила,
Галя в сад майнула,
Прилипає до калини,
Цілує, вітає.
Та, квітчаючись, про любі
Оченьки співає.
(Щастя — пташка легкокрила,
Тут було — й немає!) —
Коїть мати зовсім друге,
Що Галя й не знає:
Старости за рушниками
Наїхали в хату;
Мати згодна, тільки треба
В дівчини спитати.
"Пара добра буде дівці", —
Мати міркувала.
(Про Миколу Галя й слова
Мамці не сказала).
Кличуть Галю. Мов би пташка
На крильцях влетіла
В хату, — гляне: "Боже милий!" —
Та й окаменіла…
Коло неї в’ються люде,
Мати припадає,
Ні — бліда, німа, нерушна,
Наче неживая
В силу-силу розтопили
Мамчині вже сльози
Кригу серця — заридала,
Стоя на порозі,
Бідна Галя: "Мамо, мамо!
Чим я не вгодила,
Що ти мою голівоньку
В неволю втопила?
Чи вже ж тобі ріднішії
За дитину люде?
Не оддавай мене, мамо,
Бо гріх тобі буде!"
Мати вже дочку й вмовляла,
Страхала, й благала,
Тільки другого одвіту
В неї не діждала.
Мало ще, — сумная звістка
В хутір залетіла —
Мамці байжуде, а Галю
З ніг вона звалила.
Трудна Галя. Сумно мати
Сидить біля неї,
Слуха, — шепче: "Геть, гадюко!"
Не гризи моєї
Калиноньки… Ягідочки,
Як ви почорніли!..
Що це? — кряче чорний ворон…
При дорозі тіло…
Мертві очі… очі… брови…
"Це ж Микола, мати!"
Таке верзе бідна хвора,
Б’ючись по кроваті.
—— ——— ———
Видужала Галя, — тихо
В хаті походжає
Та на білу завірюху
Сумно поглядає.
Довго, довго дивилася,
Все про щось згадати
Силкувалась. Потім стала
В наймички питати:
"Як садочок? Що калина?"
"Та вчора кобила
Убралася, анахтемська
Та всю й поломила!"
Похилилась головою,
Усміхнулась Галя,
Тільки саме з того часу
Ще сумніша стала.
—— ——— ———
"Мамо, мамо! В білім світі
Вже я не жилиця:
Оддай в монастир, матусю, —
Хай буду черниця.
Буду вкупі з черничками
Тихесенько жити
І за тебе, і за себе
Господа молити".
Мати в сльози та вговори, —
Нічого не вдіє:
Мовчить дівка, тільки щодня
Сохне та марніє.
Не вблагала мати доньки,
Що маєш робити?
Її волю, як не тяжко,
Прийдеться сповнити!
Одвезла і вклад на церкву
Чималий поклала
Та, щоб Галю доглядали,
Черничок благала.
Спорожнів веселий хутір,
Соловей співає,
Дарма — в сад ніхто віконця
Вже не одчиняє!
Тільки мати, наче хмара,
Ходить по господі,
Не балака і не плаче —
Кам’яна та й годі!
Тільки ще пильніш, як перше,
Добра доглядає
Та черницям гроші возить,
Все про їх лиш дбає.
І інколи у садочок
Прийде пожуритись:
Нема Галі, ні калини, —
Та й піде молитись.
—— ——— ———
В церкві Галя походжає
Вкупі з черничками,
Вже й на крилосі співає,
Вишива шовками
В церкві пелени, завіси;
А надія тиха
Невмируща шепче: "Може,
Ще минеться лихо?
Він живий…" І Галя знову
Почала благати:
"Одкрий мені мою долю,
Одкрий, Божа мати!"
—— ——— ———
Чумаки вертали з Криму,
В Перекопі стали,
На базарі молодого
Козака пізнали:
Не свитина, — каптанина
З синього суконця,
А червоний добрий пояс
Аж горить на сонці.
Той зрадів: приємно, щиро
Земляків вітає.
Та про Галя-хуторянку
Тілько всіх питає.
Все покинув, з чумаками
В дорогу зібрався.
Їдуть тиждень, ідуть другий,
Ще один зостався.
А тут горе налетіло,
Холера спіткала.
Покинувши товариша,
Валка змандрувала.
Летить вісточка крилата
В монастир до Галі,
Що чорнявого Миколу,
Мабуть, поховали
Галя вже й не здивувалась.
Матері на світі
Вже нема. Тепер-то Галя
Знає що робити!
До ігумені старої
Слізно припадає
Та, щоб швидше постригали,
Раз-у-раз благає.
Оддала останні гроші
На церкву святую,
А собі чернечу ряску
На шапку готує.
—— —— ——
Стоять в церкві черниченьки
Чорними рядами,
Плачуть свічі восковими
Теплими сльозами.
Сумно, жалібно співають,
Мов кого ховають
Збираються. Ось і Галю
Духовная мати
Веде, мантією вкривши,
Як квочка крилами.
Дрижить Галя, шепче клятьби!
Мертвими вустами…
Мати Божа! Своє серце
Приношу до тебе
Потерзане, побитеє —
Пригорни до себе,
Навчи мене, як каятись,
Як Богу годити,
Подай силу, щоб забути
Того, що любити
Довелося нещасливо", —
Молить серцем Галя.
Вже постригли й "сестрою
Мархвою" назвали.
Заспокоїлася Галя:
Молиться, співає
Та до імення нового
Трохи привикає.
—— —— ——
Служба в церкві. Дим пахнючий
Хмарою синіє,
Лики янголів ласкаво,
Дивляться. І мліє,
І до Бога, мов на крилах,
Серце підлітає.
Свою душу голосочком
Галя виливає.
Всі стоять, аж поніміли,
Всюди сльози сяють,
Аж ось, — хтось біжить по церкві,
Богомольців пхає,
Щоб до крилоса добитись:
"Боже милий — Галя!
Опізнився!.." —
Свята пісня
Замерла, пропала…
Ладанові сині хвилі
Ще по церкві ходять,
Зомлілую Галю з церкви
Чернички виводять.
"Мабуть, вчаділа", — Ні, горе,
Горе підкурило,
Люте горе вкрало й голос
І з ніг повалило!
Одійшла.