Писанка

Минувся великий піст, вже і свячена вербичка розпустила у садку зелені листячка; скінчився і клопітний білий тиждень, і навіть ця довга-предовга страсна субота згасла з рожевою вечірньою зорею. Настав тихий вечір, як завше буває перед Великоднем. Меласина мама понапікала, поналагоджувала, наготувала всього, що треба на Великдень, і тепер тільки прибирає у горницях удвох з нянькою. Маленький Митрик та Маруся скакають кругом великого стола, де розставлені високі паски поміж квіток, зеленого гілля та снопків квіточок у склянках; посередині шинка, порося, баранець і кошик з крашанками та писанки. Обоє мають радість і піднімають ще більший крик, як мама внесе що-небудь нового: або баранця, зробленого з жовтого свіжого масла, або густу білу сметану, де ложка стоїть сторчака, або пахущі ковбаси; скакають, бігають та нишком відлуплюють та куштують малесенькі шматочки з усього; отак бігали, бігали, аж поснули на стільчиках нероздягнені.

А Мел асі нема з ними; не видко її коло мами в других горницях, ні в пекарні з дівчатами; вона забралася у маленьку темну горничку, де стоять дитячі ліжечка, відчинила собі віконечко і сіла дожидати Великодня. Давно вона вже чекала цієї ночі, давно вже обіцяла сама собі не заснути, як торік, і таки діждалася того святого часу, коли небо і земля, вода і вітер, птахи і квітки і люди усі радіють і христосуються; хотіла побачити, і як сонечко заграє, сходячи на Великдень, і як горобці ходитимуть, а не плигатимуть, багато дечого треба було їй узнати, побачити на власні очі. Попросилася була вона з татком на службу Божу, щоби самій почути, як дочитаються до Христа, як заспівають "Христос воскрес", обходячи кругом церкви з свічками. Але татко не любив возитись із сонними дітьми, та ще й до церкви. Подумала Мелася трохи, та заспокоїлась.

— Нічого, — каже, — зате ж я почую, як буде христосуватись земля з небом, вода з вітром, квіти з листям і усе, усе.

Сіла собі Мелася на вікні і дивилася в темряву, у сине зоряне небо, на темну церкву, де світло ще тільки трохи світиться усередині; вдивляється і вслухається у цю божественну ніч. Але вона добре знає, що у кожної дитини, котра хоче допитатись чого цікавого у темної зоряної ночі, є невидимий ворог; ласкаво і тихенько літає він на шовкових крилах враз із своєю меншою сестрою, помахує гарною квіткою, що зверху сива-волохата, а всередині ясно-бузкова, помахує квіточкою та заліплює дітям очі солодким липким медом, і в уха туркоче їм усяких казок. Тому ворогові прізвище: Сон, так як і його квітці. Вже знала Мелася добре його збитки; через нього ж вона на Страстях не вислухала усіх євангелій і її свічечка осталася тільки з чотирма, а не дванадцятьма зарубками; через нього і свічечку свою згасила, не донесла святого огню; сердилася Мелася на нього й за те, що не дав їй самій принести з утрені свяченої вербички, та багато ще дечого мала дівчинка проти свого ворога. Але вона сьогодні не піддається йому; ось як вона назброїлася: на вікно насипала гороху, поставила кухоль холодної води, а у вишивані по грудки сорочки застромила аж дві шпильки. Ось як тільки сон приступить до неї, потягне його з вікна додолу, то горошинки під нею так і заворушаться і посипляться, а вона зараз і почує. Почне сон заліплювати їй очі, а вона візьме і вмиється холодною водицею. Почне сон махати над нею своєю квіткою і її голівка почне хитатись, як та квітка — а Мелася тоді — шпиг! себе шпилькою, то сон так і відбіжить і сховається аж там, під черемухою.

Довго мордувалася бідна дівчинка; бачила, як нянька повносила малих Митрика і Марусю і поклала їх в ліжечка; чула, як мати обійшла прибираючи, усі горниці і десь замовкла зовсім; чи може пішла ще у пекарню до челяді, чи може де присіла та заснула трохи перед службою. Але не спить Мелася і сон даремне ходить коло вікон, а дрімота коло плота, — вона їм не кориться, а все слухає, пильно слухає, аж в ухах у неї гуде та сичить. А ніч така темна-темна, та тиха, звісно, як під Великдень, бо тоді ніщо на світі не спить, а тільки притаїться та й пильнує, як би то дочека-ти, не проспати Христа; уже ж який збиточник вітер, а й той угамувавсь; листячка у садку ані шелесть! Тільки й чутно, як лусне який пуп'янок, хрусне яка суха гілочка, стрепенеться пташка, або жук прогуде — та все це давно знайоме Меласі, бо не першу ж нічку вона відкриває віконечко і навчається багато дечого цікавого у темної нічки; а вона сьогодні хоче почути оте нове, що ще не довелося чути їй, що тільки доводиться чути у Великодню ніч чистим душам. І як же Мелася чекала цеї ночі, як вона гаряче молилася, щоби почула оте таємне і святе, що її цікавило; як вона постила цілий піст, говіла, слухала маму; навіть з галасливим Митриком та плаксивою Марусею не сварилася. А тепер нічого не боїться дівчина, а з гарячою надією дивиться у темне зоряне небо. І ось бачить вона, по небу пливе малесенька біла хмарка і все ширшає, ширшає, а з-під неї йде на землю свіжий та гарний дух, неначе від конвалії, та разом з ним тихий не то спів, не то дзвін, а так неначе тоненькі скляні дзвіночки дзеленькають.

Стала вона приглядатись, а хмарка усе ближче, та й ближче; стала посеред неба, якраз над церквою, і почала спускатись. Бачить дівчинка, а то не хмарка, а то три ангели несуть за кінець велику білу пелену, повну чогось, і тихо співають. Спустилися так трохи не понад деревом та й спинилися, і саме в той час на дзвіниці вдарили у дзвін.

— А що, братіку, — сказав один ангел такий високий, з гострими довгими крилами і розумним веселим личком, — ще тут не дочиталися? Давайте-но, поки що розберемо оці писанки, кому куди нести. Я заберу оці й понесу старим, най їм при старості та слабості хоч сьогодні засяє радість, що Господь і їх не забув і сповняє їх бажання. От у цій писанці я понесу здо-ровля хворій бабуні, щоб перестали боліти їй ноги.

Він показав темну писанку, де було написано справді щось схоже до ніг, і там сіяв напис: "Будь здорова, Христос воскрес!"

— В оцій несу мир і згоду у сім'ю, де діти і внуки зневажали старого свого діда своїм недобрим життям", — і він показав чорну писанку, де був намальований червоний, колючий терен і сіяв напис: "Мир вам! Христос воскрес!"

— В оцій несу втіху одному славетному старому, що його слава не вмре, не поляже, а доброю вісткою літатиме поміж людей. У цій несу спокій і радість бідному серцю, що в турботах та журбі жило і горить огнем, — тут показав писанку з огняним серцем. — У цій, показуючи чорну писанку з одним великим хрестом, — у цій я несу тиху смерть бідоласі-старчисі, бо нема найправеднішої смерти, як на Великдень.

Багато ще відбирав старший ангел, усі передивилася Мелася.

— Ні, тут нема ні одної для мене, — сказала вона.

— Оці я заберу, — сказав другий ангел, — бо їх так багато і вони такі тяжкі, що тільки на таких широких крилах, як мої, можна винести стільки, — і він поволі махнув своїми широкими білими, як у лебедя, крилами. Почав він відкладати і, Боже, яких тільки тут не було: і червоні, жовті, зелені, сині, золоті, срібні, жовтогарячі, кармазинові, усякі: і помальовані були й клинцями, гребінцями, і сорок клинців, і хрестаті, і рожами, і колискою, і сосонкою; а до того ще на кожній було найвиразніше вимальовано те, чого собі чоловік випросив у Бога: у того дитинка маленька, у того будинок, у того коні, у того гроші, у того вінець золотий, у того корабель на морі.

— Ні, — сказала Мелася, — тут ні одної нема моєї.

— Ну, оці ж я понесу до великих людей, а ті вже останні роздам дітям, — сказав найменший ангел.

— Ану, що в тебе тут осталося, — сказали старші ангели найменшому, — давай ми тобі поскладаємо, а то порозкочувались би.

Малий ангелик з крильцями кругленькими та пушистими, як у малого курчатка, нахилився кучерявою голівкою і почав діставати маленькі дитячі писанки: рожеві, ясно-зелені, бузкові, жовті, блакитні, білі, жовтенькі, рябенькі, помальовані квіточками, травичкою, клинчиками; на них видко було то ляльки, то коники, то торба з ласощами, то книжечки, то пташки.

— Ні, нема ні одної для мене, — засмутилася Мелася.

— Швидше, братіки, — сказав старший ангел, — я чую у нас на небі вже почали співати, та і тут вже скоро дочитаються.

А бідна Мелася туди-сюди поглядає, — нема її писаночки! Аж сльози у неї забриніли на оченятах, а вона ж так чекала, а вона ж так молила; невже Христос забув за неї!

Ось маленький ангелик добуває вже останні писанки... Ось вже і церковні двері роззявилися з піснею: "Воскресения твоє, Христе Спасе, ангели поють на небеси і нас на землі сподоби чистим серцем тебе славити" — а разом вилилась із церкви огняна хвиля народу з свічками в руках.

В цей миг забула Мелася свою пригоду і вся, повна радости, перша з усіх скрикнула:

— Христос воскрес!

— Воістину воскрес! — обізвався до неї маленький ангелик і кинув їй писанку останню, яку найшов.

І всі три з співом "Христос воскрес із мертвих" розлетілися понад містом розносити радість людям.

Аж затремтіла Мелася, як піймала писанку в руки! Дивна то була писанка: усякі фарби вилися по ній безконечником, переливалися, мінялися, складались у різні малюнки, а як тільки повертала Мелася писанку в руках, вони знов переплітались, сходились, розходились і показували нові, ще кращі малюнки, і вся писанка сіяла краще веселки, іскрилась краще, як роса вранці. Не стямилась від радощів дівчинка; міцно-міцно пригорнула до серця писаночку, а сама співала:

— Христос воскрес із мертвих.

Бо вітрець доносив до неї з-за саду від церкви цей чудовий найкращий на світі спів. А дзвони так і заливаються! Замовкли вони на час, тільки луна покотилась далеко-далеко, свічки палають десь по другий бік церкви, там мабуть читано євангелію. Мелася тим часом оглядалася. Боже! Як же усе змінилося! Тепер усе ожило, ворушилося, христосувалось; земля, з небом христосуючись, посилала йому пахущий дух з садів, повних цвіту, а воно дихало на ню свіжою прохолодою. Зірки христосувались з росинками, а ті блищали і тремтіли від радощів; квіточки цілувалися з вітром, а черемха, обнявшися з бузком, ще й до Мела-сі простягла свої пахущі росяні гілочки. Веселі весняні жабки проснулися і так таки й гриміли хвалу Богові своєю голосною мовою.