Марта почала підлещуваться до батька, дуже часто бігала до флігеля і таки не втерпіла: попросила одписать флігель їм самим. Батько вволив її волю: одписав в духовниці Воздвиженському флігель, а все, що було в флігелі, і всі гроші, які мав, він звелів розділить пополовині.
Вже Сухобрус часто думав про свою смерть. Трохи не кожного місяця він готувався до смерті, говів, сповідався, наймав акафісти, подавав на часточку, роздавав милостину старцям і часто годував і напував ченців та послушників. Він так вірив в свою добрість, в свою чистоту, що як заслаб, то спокійно дожидав смерті. Всі його думки давно покинули землю. В останній час він линув думкою вже на тім світі, десь в безкрайньому небі. В неясних, в розлитих формах йому з'являвся той світ, ніби безкрає, глибоке, синє небо, де ніби плавали цілі полки прозорих янголів в легеньких ясно-рожевих, золотих і зелених убраннях, — де на чорних хмарах стояли дідьки на митарствах. Митарства здавались йому якимись поліцейськими конторами, повними рогатих і хвостатих дідьків. В надзвичайній красі з'являвся йому рай з якоюсь брамою з щирого золота й срібла, обсипаною дорогими камінцями, а за тією брамою він неначе бачив якийсь пишний садок з надзвичайним деревом і овощами, з райськими птицями, з зеленими левадами, де текли ріки з кришталю в золотих та срібних берегах. Він неначе вже бачив золотий престол на хмарах над тим чарівничим садком, а од того престолу, наче од сонця, лився світ, як од тисячі сонців. Як той пишний сон, що часом зоставляє в душі справдішнє почування, навіть після того, як людина прокинеться, той чарівничий рай манив його до себе якимись надзвичайно солодкими пахощами, надзвичайною гармонією музики, святих пісень, шуму кришталевих рік. Сухобрус заслаб, а те дивне диво втишувало його муки, не виходило в його з голови, з серця. Почались передсмертні муки, і душа його стривожилась. Він усе брав за руки то дочок, то зятів, неначе боявся випустить чужу руку, неначе шукав чиєїсь помочі. Він усе просив позаслонять вікна. Його голова все одверталась до стіни. Зяті й дочки не одступали од його, поки він і вмер.
Поховали діти батька та й недовго журились. Дочки трохи поплакали, але швидко втерли очі й забули про його. Зяті таки зовсім не тужили. А тим часом діти заспівали іншої пісні, як настав час ділиться батьківськими спадками. Ця діляниця вийшла трохи чудна.
В залі Воздвиженського зібрались зяті й дочки і прочитали банківську духовницю. Все було гаразд, доки не дочитались до флігеля. Тільки що Воздвиженський прочитав, що флігель оддається самим Воздвиженським, як Степанида зблідла, трохи не зомліла і насилу опам'яталась.
— То це так, сестро? — промовила Степанида до Марти. — То це така твоя добрість? То це ти так направила ще за живоття небіжчика нашого батька, царство йому небесне, вічний покій! Я не знала, що так буде.
— Сестро! чим же я тут винна? Така була воля нашого батька ще за його живоття, вічний покій його душі! Я тут і сном, і духом невинна.
— Не знаю, хто й винен. Хіба стіни та вікна винні. Воно пак добре ближче жити, частіше до батька ходить, піддобрюваться, підлещуваться, говорила Степанида Сидорівна, похиливши голову.
— Може, хто піддобрювавсь і підлещувавсь, тільки не я. Чим же я винна, коли бог навів нашого батька, царство йому небесне, на таку путь, на таку думку.
— Навів бог на таку думку, якої треба було Воздвиженським, а не на думку Дашковичів.
— Я не знаю, як воно буде. Я не пристаю на це. Все пополовині, та й годі! І дім нехай буде пополовині! — сказала Степанида, махнувши рукою і піднявши голос з останньою фразою.
— Так, сестро, буде, як хотів наш батько, легко йому лежать і землю держати! Дім буде наш, бо й стоїть на нашому подвір'ї.
— А я кажу, що не ваш!
— А я кажу, що наш!
— А я-бо кажу, що не ваш! — крикнула зопалу Степанида, неначе од тих слів так би і сталось, як вона скаже.
— То надаремна річ. В духовниці не так написано. А рештою поділимось, як в духовниці написано. Я на те пристаю.
— Ще й на те, сестро, не приставай!
— Бо пристаю! Що правда, то не гріх!
— Була колись правда, та заіржавіла.
— Годі тобі домагаться, бо нічого не поможеться, коли в духозииці так написано, — обізвався Дашкоаич, — що ж маємо діяти, коли так розпорядився небіжчик. Маємо собі опрічнє житло, та й житимемо якось.
— Розпорядились живі, а не мертві, — сказала Степанида й вийшла з хати. За нею вийшов і Дашкович.
Як не сердилась Степанида на Воздвиженських, одначе треба було мириться з ними, бо ще не було розділене між ними батьківське добро.
Колись світлий, чистий, веселий Сухобрусів флігель був тепер закиданий, наче хамлом. Все добро, що було сховане в скрині, в кімнаті, в пекарні, в хижці, в коморі, навіть на горищі, — все те було знесене в залу й кімнату, все те було кинуте й валялося жужмом, купами по столах, на підлозі, по вікнах. В одному кутку лежали пухові подушки й перина, на столах і на вікнах стояли купи тарілок і всякого посуду. Де колись на вікнах стояли вазони з квітками, там тепер стояли горшки, кострулі, лежали сковороди. На стінах стирчали цвяшки, де колись висіли картини й образи. Павуки встигли вже позасновувать усі кутки, перекидаючи павутиння на цвяхи, навіть на розкиданий посуд. Hе стало хазяїна в оселі, і почала панувать за його слідом пустиня. Миші бігали по помості, а мухи покинули хати і своїм гудінням не ворушили мертвої тиші. Все натякало на смерть, скрізь зник дух живоття. Тільки велика картина Ноя з синами стояла на перині і своїм стародавнім сюжетом ще більше натякала на смерть і спустошення.
На те кладовіще, в ту не кімнату, а ніби в комору, що іак недавно була світла й очепурена, ввійшли Сухобрусові зяті й дочки. Воздвиженський держав у руці цілий листок паперу, навкруги списаний; там були записані всі небіжчикові речі. Зяті й дочки почали ділиться. Найбільше завзяття показувала Марта. Дашкович примостився на скриньці, згорнув руки й довго дивився на дам, котрі бігали по хатах, підіймали дещо з підлоги, говорили, кричали й махали руками.
Вже сонце високо піднялося над київськими горами, а вони все ділились; вже минув час обіду, а вони все ділились та ділились. Воздвиженський спочатку вмикувався в цю справу, але швидко втомився й сів собі на скриньці попліч з Дашковичем. Дашкович думав, думав та під шум і лепетіння жіноче зовсім задумався і перелетів думкою в трансцендентальний світ філософії. Вже сонце пішло за київські гори на захід, а невтомленні сестри все гомоніли, сперечались та все ділились.
— Киньмо та ходім обідать! Нехай йому нечистий! — крикнув Воздвиженський і вже хотів вийти з хати.
— Потривай трошки! ще й зосталось тільки, що подушки та перина, — промовила Марта.
— Діліться вже до кінця; діліться та кінчайте сьогодні, бо завтра я сюди вже не прийду: так обридло, — сказав Воздвиженський і знов сів на скриньці.
Марта і Степанида приступили до подушок і почали їх ворушить. По хаті пішла страшна суха курява, наче густий дим валував клубками, підіймаючись проти сонця.
Всі закашляли й затулили носи.
— Як же ми теперечки поділимо постіль? — спитала Марта.
— А так поділимо! — одказала Степанида. — Ти, сестро, візьмеш перину, а я візьму три подушки.
— Е, ні! потривай! Так, сестро, буде недобре! — сказала Марта. — Коли мені припадає перина, то нехай же буде моя й одна подушка.
— Е, ні, сестро! Для тебе вже буде занадто, а для мене буде кривдно! — сказала Степанида.
Подушка й перина були дуже гарні й великі, ще й до того з чистого м'якого пуху. А обидві сестри дуже любили гарну постіль і м'які подушки.
— То як же це воно буде? — спитала знов Марта.
— А так буде, як я кажу, — промовила Степанида. — Ти, сестро, бери дві подушки, а я візьму одну подушку й перину.
— Нехай-бо не так буде! Лучче ти, сестро, візьми дві подушки, а я візьму одну подушку й перину, — сказала Марта.
— Сестро! гріх тобі бога гнівить і мене кривдить. Ти взяла флігель, ще й перину хочеш загарбать, — сказала сердито Степанида.
— Сестро! сама ти гнівиш бога й тривожиш батьківські кістки! Чи то ж я узяла флігель? Хіба ж не батько-небіжчик, царство йому небесне, одписав мені його? — сказала Марта.
— Годі тобі, Марто, сперечаться та все на батька звертать! Може, скажеш, що й перину одписав тобі батько? — промовила з запалом Степанида.
— То як же воно оце буде? — сказала Марта. — Або ти бери дві подушки, а я візьму перину з подушкою, або я візьму перину з подушкою, а ти бери дві подушки, — промовила Марта, не постерігаючи помилки свого язика.
Дашкович підвів голову, почувши такий надзвичайний рогатий силогізм, якого навіть не вигадала давня Греція. Його дуже це вразило, і він почав гадать та міркувать, по якій-то формі стулила Марта таку штуку.
— Або ти, тату, їдь у ліс, а я зостанусь дома, або я, тату, зостанусь дома, а ти їдь у ліс, — сказала Степанида. — Та чого ти сидиш та думаєш? — гукнула вона на Дашковича. — Ми самі морочимось, а тобі й гадки нема! — І Степанида потягла Дашковича до перини. — Дивись! Що це? — спитала вона його.
— Перина, — промовив він спокійно, піднявши один палець угору.
— Перина! — передражнила його жінка. — Сам ти перина! Поділи лиш між нами оту перину, тоді скажеш — перина!
Дашкович задумався і згодом промовив: "Нехай буде вам обом по півтори подушки і по одній половині перини".
— Хіба ж пак подушки цифри? Хіба ж їх можна ділить так? — промовила Степанида з серцем.
— А чом же й не можна? Хіба ж перина й подушка, хоч і реальні самі по собі речі, не можуть бути ідеями, котрі можна мислить, ділить й докупи складать?
— Бог зна що верзеш ти язиком!
— Яке бог зна що? Хіба ж не ви вдвох недавно склали з подушок і перини дуже цікавий силогізм?
— Кидайте ви ваші перини й подушки та ходім обідать, бо вже вечір близько, — сказав Воздвиженський і вийшов з хати. За ним вийшов і Дашкович, а за ними мусили вийти й їх жінки.
І знов стало тихо в Сухобрусових покоях. Знов смерть запанувала там, де недавно був гармидер і колотнеча. Курява, остання признака життя й ворушіння, вляглась; сонце освітило червоним промінням руїни Сухобрусового добра, а павуки знов забігали по закутках. І смутно дивився праотець Ноє з синами з картини на людську суєту і корисність, на руїни недавнечко помершої навіки жизності.
На другий день після снідання знов одчинились двері у флігель, знов увійшли дочки й зяті.