Чортяча спокуса

Нечуй-Левицький Іван

Ой кумо Варваро! Порадь мене, як рідна мати. Що мені робити? Мене спокушає нечистий. Вже й не знаю, чи на мене наслано, чи майстри оцю хату закладали на моє лихо. Як перейшли ми з моїм покійним Василем Басарабченком на Ришканівку в оцю хату, то так і пішлося нам, як з Петрового дня: і пив він, поки помер, а через його і я розп'янствувалась.

Ото як помер мій чоловік, я сиджу собі та й думаю: оце ж мене бог покарав за мої гріхи; не буду ж я тієї горілки та вина і в рот брати, не піду заміж. Заприсяглася нікого й до смерті не любити... Думаю, буду собі тихо жити, богу молитись та хліб заробляти. Та не так воно сталося, як думалось. Вже скільки раз я сповідалась, і причащалась, і постилась, і молилась, нічого не помагає: все-таки виходить грішне зверху, а святе насподі, бо роблю те, чого не хочу, а чого хочу, того ніяк не зможу зробити. Треба ще пошукати знахарки в Кишиневі, чи не знає вона якого зілля, бо вже сама нічого не вдію. А тут іще чорт надав мені оту куму, молдаванку Хаброню. Правду кажуть: де чорт сам нічого не вдіє, туди бабу пошле. Оце ж він проклятий наслав на мене оту куму спокусительку. Якби не вона, я б і в рот не брала ні вина, ні горілки. Я до бога, а вона мене до чорта. Я кручу по-своєму, а вона розкручує по-своєму. То така тобі спокусителька, що й чорта перемогла б: оце як почне припрошувати облесливо та солодко, та як почне дражнити мене, та бряжчати пляшками та чарками, та як почне совати пляшку з горілкою під самісінький ніс, та прицмокує, та облизується, то я креплюся, креплюся, та й не видержу. Бий її сила божа, сила христова! Як тільки вгляджу її, то неначе й чую, як од неї вином тхне, аж слина в мене котиться. Чи вона на мене чари насилає, чи вона мені дання дала, щоб мене об'їдати та обпивати! Не дурно ж на всій Ришканівці проти святого Юрія усі вигонять корови на ніч в поле. А що вона відьма, то я в цьому добре звірилась, бо де вона ступить, за нею слідком жаби скачуть.

Ото, кумо, як помер мій покійник, я не пила з півроку. Господи, як мене спокушало! Але нечистий поніс мене восени в гості до куми на перець. Як наїлась я тієї перчиці, та з того часу так і почалося...

Це оповідання вперше було оцифровано бібліотекою УкрЛіб. Будь ласка, при використанні матеріалів сайту вказуйте посилання на першоджерело http://www.ukrlib.com.ua

Раз восени просить мене Хаброня до себе на перець. Сіла я за стіл, а вона становить цілу миску вареної стрюч-коватої жовтої перчиці. Перець вродив у куми на диво. Здорові стрючки, як печені поросята, аж вилискуються в мисці. Я була голодна та як тернула, та й виїла чисто усю миску. З того перцю й почалося моє лихо. Запекла мене зага, як огонь, а кума вносить здорову пляшку вина, мабуть, з око або й двоє, та й становить передо мною. Я хрещуся й божуся, що заріклася і в рот брати, а вона наливає, тиче мені в руки та й починає просити: "Та випий, кумо, хоч стакан! Ти все плачеш та сумуєш, аж змарніла. Та хоч покуштуй, хоч у руках подерж! Та це, серце, таке вино, що ти зроду такого не пила. А! цц-цц!!!" — аж цмокнула Хаброня, покуштувавши вина з стакана, ще й губи облизала. Як почала вона цмакати та облизуватись, я й не втерпіла. Глянула на стакан та й нестямилась, як його в руки взяла, як випила, бо мене пекла в горлі така зага, що я була готова разом відро випити. Кума сіла проти мене та й розпустила язика. Та вже й вміє балакати! Бреше тобі, неначе шовком гаптує. Я слухаю та й не примічаю, що тулю стакан до рота та все потрошку сьорбаю. їй-богу моєму, забулася, що й зарікалася не пити, неначе вона ману навела на мене. Ото сидимо ми та балакаємо, коли гляну я, в одчинені двері скаче з сіней жаба, така здорова та ряба, та плиг на поріг! Сіла на порозі, та й оглядає хату, неначе корова через ворота впізнає свій двір. Як глянула я на жабу, та й зараз пригадала свій зарік. Боже мій милосердний! Що ж це я наробила? Це щось неспроста! Не дурно ж кума заговорила мене своїм язиком, неначе знахарка. "Чого ж та жаба сіла на порозі та ще й дивиться на мене?" — думаю я. Коли гляну на пляшку, а в пляшці вина тільки на дні трошки зосталось. В мене руки й ноги затряслися. Кума просить допивати, щоб не зоставалось на сльози, а я кажу: "Викинь, Хаброню, оту жабу, бо це неспроста, щось тут та є!.." Як я думала, так воно й сталось. Вона або дала мені дання в вині, або той перець чимсь посипала, бо з того перцю усе моє лихо почалося... З того часу або я в куми, або кума в мене, а більш того, що кума в мене, та все п'ємо та п'ємо... та ще п'ємо... На своє лихо люблю я Хаброню за те, що така брехлива та весела. Я ж кажу, якби не вона, я б того проклятого зела і в рот не брала. Через неї не можна мені ніде на роботу стати, бо оце тільки зберуся йти на заробітки в місто, вона прибіжить до мене, ще й наведе повну хату кумів. Та як почнемо балакати та пити, гляну, вже й півдня минуло.

"Ото,— думаю я,— піду ж я, одговіюсь та розкажу на духу попові про ті чари. Висповідаюсь і дам зарік і в рот не брати ні горілки, ні вина".

Одговілась я, як бог велів, ще й подала на часточку, прийшла додому та ще й дома помолилась, вдарила три поклони перед образами, зняла руки до образів та й дала зарік голосно на усю хату. "Тепер вже,— думаю,— буде кінець твоїм чарам, Хаброню!" Ото затопила я в печі, приставила борщ та й почала мамалиґу варити. Коли гляну в вікно, аж через двір простує до хати Хаброня, а за Хабронею прямує кума Мотря, а за Мотрею кума Хів-ря, бо в мене кумів ціла метка. "Ой мені лишечко!—думаю я собі,— це ж сам нечистий несе Хаброню!" Неначе капосна знала, що я одговілась і зарік дала перед богом. Кинулась я в сіни та й підперла двері коромислом, а сама стою та насилу дишу. А Хаброня стук-стук у двері. Двері не одчиняються. "Насте, одчини!" — кричить Хаброня та все торгає дверима, аж двері дрижать. А я присіла в куточку в сінях за діжкою та й притаїлась. "Та одчиняй, спасеннице! Хіба ми не знаємо, що ти дома. Он з вивода дим іде: не само ж воно в печі топиться!" — кричить Хаб-роня. А я все мовчу та ледве дишу, а вони стукають у двері, аж двері тріщать. "Оце мені лишечко! — думаю я,— розламають зовсім двері". Не видержала я; шкода мені стало дверей. Встала я та й кажу: "Ідіть собі, звідкіль прийшли! Не спокушайте мене. Я сьогодні висповідалась і запричастилась". А Хаброня кричить за дверима: "Давай лишень, спасеннице, нам по чарці, бо ми так не підемо додому". "Одчепіться од моєї душі! —кричу я до їх.— В мене всі пляшки порожні. Коли не ймете віри, то подивіться!" Взяла я дві порожні пляшки та й поставила на вікні. Як угляділа Хаброня пляшки, як ударить плечем у двері! Коромисло трісь та й переломилось по половині, а Хаброня аж сторчака дала в сіни. Мотря й Хівря вбігли в хату та давай реготатись. "От тепер,— думаю,— буде так, як кажуть: гріх по дорозі біг та в хату плиг!"

Стою я ні жива ні мертва. "Ви не куми, а нечиста сила,— кажу я.— Ідіть собі геть од мене! Не буду я з вами пити та гуляти". "Чи ти здуріла, чи знавісніла! — кричить Хаброня.— Тепер збирають виноград: усей мир хрещений п'є. Знайшла час зарік давати? Настане зима, тоді й ми усі гуртом зарік дамо! Став лишень нам око вина та вари мамалиґу",— каже Хаброня. А я кажу: "Як хочете, то ставте, про мене, й десять ок, а я і в рот не візьму..."

Але не так воно сталось, як думалось. Дала-таки я на вино грошей. Як принесла Хаброня вина, як почали вони пити, як почали мене припрошувати, я й не зогляділась, як випила чарку, а за нею другу, а там і пішло, й пішло... П'ю я, й боюся, й на образи дивлюся, а в мене все така думка, що нечистий прийшов мене спокушати.

Всипала я кз'курудзяне борошно в окріп, мішаю ложкою мамалиґу. Коли гляну, з сіней жаба плиг через поріг у хату, та така здорова, як тарілка. Я затрусилася, аж впустила ложку з рук. А жаба плиг просто до мене. Я махнула деркачем та й одкинула її до порога, а вона перекинулась на черево, а потім знов стала на ноги. Дивлюся я, а в жаби ноги розтягаються, розтягаються. Жаба росте вгору та й стала така завбільшки, як кіт, та як плигне до мене! Неначе хотіла мені в вічі скочити. Я крикнула та знов одкинула її деркачем. А вона знов піднімається, піднімається вгору та стала така завбільшки, як собака, роззявила рота, а в роті такі зуби, як у вовка. Як глянула я в той страшний рот, та й сили не стало в мене оборонятись. Я оступилась аж за піч та як крикну: "Ой Хабро-ню, рятуй мене! Бери сокиру та рубай оту звірюку, бо вже мені на світі не жити!" Хаброня регочеться, аж за боки береться, а в мене руки й ноги трусяться. Я перехрестилась та як трісну жабу деркачем по голові, а вона так і простяглася серед хати. Дивлюся, а вона усе меншає та меншає, а далі стала така завбільшки, як курка. Я знов перехрестилась, та як телепну її деркачем, а вона задриґала лапами, розтяглася на землі та й стала знов маленька. "Хаброню! — кажу я тоді.— Великий гріх буде на твоїй душі за мене. Як згублю я свою душу, то ти будеш винна. Глянь! це твоє діло,— кажу я до неї, показуючи на жабу,— гляди, це неспроста". А Хаброня взяла жабу за лапу та й швирнула через двері надвір... "Дурна ти, Насте!— каже вона.— Тепер осінь, то й не диво, що жаби лізуть в хату, бо надворі холодає". От така, кумо, мені чудна притичина трапилась. Варю я мамалиґу, а мені все здається, що я на усікновення чесної глави рву горіхи в лісі, а з ліщини плигають здоровецькі жаби то в пазуху, то на потилицю.

Ой боже мій єдиний! З того часу, кумо, пішлось мені, як з Петрового дня... В неділю пили в мене, в понеділок похмелялись в Хаброні, у вівторок в куми Мотрі, в середу знов у мене, та вже аж в четвер ми пішли на роботу. Та як його в світі божому не пити! Люди саме тоді позбирали виноград, наробили вина. Підеш на базар, стоять валками вози та все з бочками вина. Там продають вино відрами, там точать жиди з бочок. Ідеш базаром, ідеш улицями — скрізь шинки та шинки. Молдавани стоять возами коло шинків та п'ють кухлями. Скрізь тхне вином, куди не повернись: тхнуть базари, тхнуть улиці, тхнуть вози, тхне кукурудзяна солома "а возах. В шинках повно народу, всі п'ють. Таки так скушає мене нечистий, куди не повернись, та й годі.

Пропила я з кумами всі гроші, що заробила, а далі почала пропивати одежу з скрині.

1 2 3 4 5 6 7