Попались

Дитячі різдвяні сценки на одну дію

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Марко — хлопець 10 год, син поміщика Маньківського.

С а н ь к о — Марків брат у первих, сирота, гімназист першого класу. Живе в домі свого дядька Маньківського. Приїхав з Києва до дядька на святки. В гімназичному мундирі.

Олеся, Келя — Маркові сестри, менші од його.

Амалія Карлівна — гувернантка коло дітей, немолода панна, німкеня.

Марина — баба, наймичка, служить за птичницю в пана Маньківського.

Микитка — онук баби Марини; літом стереже панські курчата та пасе індики; взимку часто ходить в гості до баби Марини. Часто грається з папськими дітьми в садку, пасучи індики.

Дія діється на селі, в домі пана Маньківського, на різдвяні святки, як Маньківський і його жінка поїхали в гості до сусіда в друге село.

ВИХІД 1

На сцені дитяча спальня. Коло стіни двоє ліжок. Посередині стіл і стільці. Одні двері на праву руку в покої, другі двері на ліву руку в пекарню.

А мал і я (сидить коло стола). От пани поїхали в гості. Мабуть, там їм весело, а я сиджу з дітьми та світом нуджу. (Позіхає). Господи! Яка нудьга в цім селі! Ще до вечора далеко. Піду я до сахарні до директора та одві-даю його. Може, застану його дочок вдома, то хоч побалакаю. А може, й син директорський, Фріц, дома. Ой, що то за красунь! Ой! (Важко зітхає, пускає очі під лоб, встає, йде до дверей і гукає). Бабо! Бабо Марино! А йдіть лишень сюди!

ВИХІД 2

Амалія й баба Марина.

Марина (входить). Чи то ви мене кликали, чи то мені так вчулось? Може, це, думаю, вітер гуде. А наші наймички пішли гулять. Пішла б і я, та нема на кого пекарні покинуть.

Амалія. Я оце надумалась піти до фабрики до директора. Посидьте, бабо, з дітьми або наглядайте, щоб часом не наробили якого шелесту без мене. Та добре кмітьте за ними, щоб часом не нашурубурили тут. Може, забіжу ще й до попаді. Я не довго гаятимусь: швидко й вернусь на чай. Та не забудьте надвечір наставить самовар.

Марина. То йдіть, а я сидітиму в хаті. Все одно старій бабі сидіть чи вдома, чи деінде.

Амалія (гукає). Келю! Олесю! Ходіть лиш сюди! (Келя й Олеся вбігають в кімнату).

ВИХІД з

Амалія, Марина, Келя й Олеся.

К е л я (до А малії). Ви нас кликали?

Амалія. Кликала. Посидьте тут з бабою, а я побіжу на часок до директора та до попаді та й швидко вернусь.

Олеся. До Гольца? І я піду з вами. Там в Емільки такі гарні ляльки.

Келя. Кращі за наші. І я піду. Візьміть і мене, візь-міть-бо!

Олеся. І мене, і мене! Візьміть, візьміть! (Підскакує й хапає Амалію за руку).

Амалія. Тепер не візьму вас. Нема мами, а без мами я сама не можу цього зробить; не візьму вас з собою. Нехай іншим разом. Ну, прощайте, діти, та не пустуйте! Чуєте? Баба мені все дочиста розкаже, як будете пустувать. А паничі де? І досі скобзаються на ставку?

Олеся. Скобзаються.

Амалія. Я на часок. Ну, прощайте. (Цілує Олесю й Келю й виходе).

ВИХІД 4

Марина, Келя, Олеся.

Марина. Піду та візьму своє шитво. Ще до вечора далеко: ще не гріх шить. А ви тим часом посидьте самі та не пустуйте. От і паничі незабаром з кобзалки вернуться. (Виходе в пекарню).

ВИХІД 5

Келя, Олеся, Марко й Санько.

Марко й Санько вбігають прожогом в кімнату в пальтах, з лижами в руках. Роздягаються.

Марко. Ото руки померзли! Зовсім пограбли. Стали неначе дерев'яні. (Дме на пальці).

Санько. Ой, змерз! В ноги зашпари зайшли. (Стрибає по кімнаті й дмухає на пальці).

Олеся (жалібно). Самі ходили скобзаться, а нас і не взяли. Бач, які добрі!

Санько. Бач, які! (Перекривляє). Погрію я коло те-

бе руки. (Хапає Олесю за щоки холодними одублими руками).

Олеся. Ой-ой! (Сміється й кричить). Які холодні! Як у жаби! Ой, одчепись од мене! Не зачіпай мене! (Тікає. Санько доганяє її й знов тулить руки до її щік).

Марко (хапає Келю за щоки обома руками). А ну й я погрію коло тебе руки!

К е л я. Хіба я груба, щоб ти коло мене руки грів? Геть, жабо, одчепись; ух! Холодний, як жаба. (Б'є Марка по руках і втікає в куток).

Олеся. Вам то й на скобзалці можна скобзаться, а нас то й не пускають.

Марко. Бо ви панни, а ми паничі. Паннам не можна скобзаться на ставку. (З повагою, мов дорослий).

К е л я. А я щось знаю, та вам не скажу.

Марко. Що таке? Скажи-бо, скажи! Може, мама нам готує новий подарунок на новий рік?

К е л я. Знаю, та не скажу. Щось таке гарне...

Санько. Вона все дражниться. Як не скажеш, то й не треба. Нам не цікаво знати.

К е л я. Еге. Не цікаво. Амалії нема дома. Амалія пішла в гості до директора.

Марко й Санько. Ото новинка! Хіба нам її страшно?

Санько. То ви тільки боїтесь її, аж труситесь. (Удає переляканого: витріщає очі й труситься, ніби з переляку). А ми її й трошки не боїмось, і вухом не ведемо! Ми вже великі, а ви ще малі. (З повагою).

ВИХІД 6

Ті ж самі й баба Марина.

Марина входить з шиттям в руках і сідає коло стола на стільці. Шиє. Діти стають коло стола.

К е л я. Бабо! Чого в вас полотно в руках труситься, як ви шиєте?

Марина. Бо я вже стара. От у вас, молоденьких, то руки не трусяться; а як і ви доживете до моїх літ, то і в вас руки, може, так само труситимуться.

Олеся. Заколядуйте нам, бабо, колядки.

К е л я. Заколядуйте-бо!

Марина. Колядувала колись, як була .молода, а тепер я вже стара стала, не втну.

К е л я. То що, що ви старі? Хіба старі не колядують? Заколядуйте-бо, заколядуйте.

М а р и н а. Я вже й колядок позабувала. Якої ж вам? Олеся. Та будлі-якої; якої вмієте. Марина. Хіба оцеї. (Співає).

Ой на Ордані тихо вода стояла,

Там матір божа сина свого купала.

А скупавши, у шовкові сповила,

А сповивши, у ясельця вложила.

Над ясельцями сірі воли стояли;

Над божим дитям своїм духом дихали.

От і голосом не виведу. Був голосочок, та позички з'їли. А колись я, господи, як співала. В мене колись був такий силенний голос, що я вас і поглушила б.

К е л я. Заколядуйте, бабо, ще якої іншої колядки. Я, господи, як люблю колядки.

Марина. Ой, втомилась я вже, неначе якусь роботу робила. (Кашляє). Знайдіть собі яку іншу забавку.

Олеся. Яку ж забавку ми найдемо? Мені ляльки так обридли, що я не хочу на їх і дивиться. Коли б тато накупили яких ще інших.

Марина. То танцюйте, коли вас нудьга бере, а роботи ніякої нема.

Олеся. То потанцюйте нам, бабо! (Усі сміються).

Марина (сміється). Ото заходилась би вибивати тропака на старості літ! Сказали б люде, що я п'яна або здуріла. От повбирайтесь у ті паперові убори та в оті шапки чудернацькі, гостроверхі, що вбирались, як недавнечко ото світили свічечки на сосонці, та й пострибайте трохи. Кому ж і стрибать, як не вам? У вас ніжки молоденькі та тоненькі. Гоп-чук-чуки-чуки! Гоп-чук! А нуте! Гоп-чук-чуки-чуки! (Марко виходить у другу кімнату й виносить плащі та шапочки з червоного, жовтого та зеленого паперу. Усі діти вбираються, стрибають та бігають по кімнаті й кругом стола).

Марина (приспівує). Гоп-чук-чуки-чуки! Та купила черевики! Ой, як гарно! Ще й пір'я на шапочках. (Наскакавшись, скидають убрання й кладуть на столі, а Санько в той час одводить Марка набік і каже до його нишком).

Санько. А налякаймо бабу!

Марко. Чим же ми ЇЇ налякаємо?

Санько. Ав нас є машкара... Знаєш, що ми потаєнці зробили та лякали Келю та Олесю. Піду я та візьму маску, надіну та закутаюсь в мамину чорну хустку... гм... (Підморгує до Марка).

Марко. Йди, а я буду заговорювать з бабою. (Сань-ко крадькома виходе у другу кімнату).

ВИХІД 7

Ті ж самі без Санька.

Марко. Бабо! Кажіть нам якої казки. Марина. Я вже й казок позабувала. Зовсім я стара стала.

Келя й Олеся. Кажіть-бо, кажіть.

Марина. Оце горенько мені з вами: співай і кажи казки. Ну, слухайте: була колись собі жаба та мокла в ставку. Мокне-мокне та скік на колоду! Сохне-сохне та скік у воду...

Олеся. Та що ж далі? Усе мокне та сохне, та що ж далі? Хе, погана. Кажіть другої. (Тим часом Сонько тихенько вертається й держить за спиною мошкару з паперу з сивою бородою з кожушини та чорну хустину. Він крадькома підлазить під стіл).

Марина. Ну, слухайте ще другої: був собі дід та баба; в баби була дочка од першого чоловіка, а в діда була дочка од першої жінки. Цебто дочки їх були зведенючки. Баба любила свою дочку, а дідової не любила та все посилала її в поле пасти кози та корову. Тілько було дідова дочка прижене додому кози та корову, дід взувається в червоні чоботи, виходе за ворота та й питає в кіз: "Кізочки ви мої любі та милі, чи їли ви, чи пили?" А баба намовила й кіз, щоб вони брехали. От кози й кажуть: "Ні, дідусю! Ми не їли й не пили: бігли через лісочок, вхопили кленовий листочок; бігли через гребельку, вхопили води крапельку,— тільки ми пили й їли". (В той час Санько, напнувшись під столом хусткою й надівши машкару, помаленьку висовує з-під стола голову якраз проти баби).

Санько (старечим голосом). Кізочки ви мої любі та милі! Чи їли ви, чи пили? (Висовує голову ще більше). Кізочки ви мої любі та милі! (Висовується й раптом стає на стільці). Чи їли ви, чи пили?

Марина (схоплюється з стільця й оступається. Келя й Олеся біжать і ховаються позад баби). Ой боже мій! Дух святий при нас і при хаті!

Келя й Олеся (позад баби). Ой-ой-ой! Як страшно!

Марина. Що це за мара? (Санько й Марко регочуться). Чи це панич? Ой боже мій! Як же цей панич мене злякав! Чи то спосіб вам таке витворять? От полякали й панночок. Потривайте! Розкажу я гувернантці!

Санько (зскакує з стільця й ганяється за Келею та Олесею. Вони пищать і тікають).

Келя. А я тебе, діду, не боюсь! (Обертається й хапає Санька за бороду. Мошкара спадає з лиця. Санько й Марко регочуться).

Марко. А що, бабо, чи дуже злякались? Га?

Санько. Так злякались, що трохи не вмерли з ляку. (Сміється). Я вчора ввечері й Амалію Карлівну злякав: аж жахнулась і кинулась з жаху, трохи з стільця не бебехнула.

Марина. Ну-ну, паничу! Жартуйте, та й міру знайте. А хто пак видав убираться за нечисту силу, та ще й при дітях, нехай нас господь заступить і сохранить.

Санько. Хіба ж я за нечисту силу перебрався? Я перебрався за діда-пасічника Онопрія, того, що ви з ним недавно горілку пили в опрічній, надвірній хаті.

Марина. Іще що вигадайте! Коли ж я з ним горілку пила? (Знов сідає й шиє).

Санько. А позавчора! Хіба я не бачив? Отак по повній кидали в рот. (Показує). А дід Онопрій все розказує: "Які тепер парубки? От за наших часів були парубки, так парубки! Було повбираємось у неділю в сині жупани та йдемо вулицею та як гукнемо! (Гукає).