Враз зупинився, глянув назад і, прищуливши вуха, кинувся вбік, залишаючи на вибіленій ряднині яру цятковиння слідів. Галя зачудовано стежила за ним, і в її зорі почала загусати зосереджена увага.
— Заєць... — тихо проказала вона.
І тим одним словом хотіла виразити багато, а найбільше — своє здивування, що в такий час, коли в душі людській все вигорає, коли душа стає попелищем, що в такий час весело й щасливо бігає в полях заєць, ховається за кущами, обгризає кору на стовбурах. Наче нічого й не відбувається в світі, наче все так, як і було в давнину.
— Заєць... — знову повторила дівчина, не рушаючи з місця.
Півпарубка опитувався щось утямити із того її казання, а не міг. Те сіре зизооке поплигайло не пробудило в ньому нічого, в його істоті все ширшала й ширшала пустеля, по якій вигулювався холод. І в тій пустелі не було місця зачудуванню.
До вечора ще наче й далеко, а сутінки вже самі виростають — чи то із землі встають, чи то з хмар просіюються, і все навкруги журливішає, похнюплюється, мовби незрячим стає. Соболівка, одбігши від села, хотіла б, либонь, і далі в поля гайнути, але причаїлась на півдорозі, мов остерігається далеко скочити. Прилягла біля яру, а над нею — ні диму тобі, ні ворони змерзлої. Лише кілька верб по згірку тюпають до річки — не дійшли: холодно, то поспинялися, щільніше кутаючись у біле хустя. І ген-ген, при самому обрії, тьмяніє стріхами далеке закоцюбле село, до якого докотився фронт — і закрижанів хвилею, далі не зрушить.
Дід Катеринка не міг усидіти в хатині — що не кажи, а коли не палити по кілька днів, то в ній холодніше, ніж надворі. Вийшов на обійстя, сюди-туди поткнувся, а й тут не літо, не зогрієшся. Коли по правді, то йому лише в петрівку буває тепло, бо в жилах уже не кров, а вода. Чи не взяти оту дубову кору і добре випалити? Кору дід Катеринка припас для того, щоб людям шкури видублювати, проте лежить вона вже кілька років без діла, бо яка тепер худобина в людей? Тільки й шкури, що своя, а видублюють її й без нього — діда Катеринки... Коли запасав кору, думав: прибережене на горбі не волочити, прибережене само полежить, ще й прогодує колись, а воно...
Почав ту кору з сіней носити, біля припічка зсипати. На підпал вати насмикав із куфайчини, хоч та куфайчина й так вітром давно вже підбита. Пурхнула іскрина, за нею стрельнула друга — і вже зароїлися мерехтливі бджілки, творячи золоте царство вогню, його живу таємницю. Дихнуло дідові в лице теплом, воно сягнуло далеких закамарків душі — і вже йому посолодшало в мислях, полегшало. Принюхуючись до солодкого диму, який витягало в комин, замугикав:
Під дібрівкою під зеленою —
Там парубки комара б'ють...
Під дібрівкою під зеленою —
Вже комара вбили...
Вогонь підпливав синюватим сяянням. Отак і дивився б і дивився у його гарячу душу, бо полум'я — немов чарівник: воно очищає тебе, випалює клопоти й турботи, наливаючи істоту спокоєм і рівновагою.
Під дібрівкою під зеленою —
Цьому-тому по чверті.
Під дібрівкою під зеленою —
А Миколі стегенце...
Вніс іще кори, а потім пішов на задвір'я і став розгортати біля загати сніг. Під снігом лежало картоплиння, він зняв його, а там уже й солом'яна невелика мата. Застромив туди руку, помацав — і на обличчі його застиг очікувальний вираз. Нарешті пробігло щось схоже на усміх, губи затремтіли — і дід витягнув із схованки чорно-червоного півня.
— Коли вже вогонь розвів, — проказав Катеринка, — то чого б тебе не обпатрати?
Коричневі кружальця півнячих очей були наче з живої барвистої глини... З тих пір, як німці почали забирати в їхньому селі все, що тільки потрапляло під руки, півень просидів у виритій дідом норі не один день і не одну ніч. Усі його кури попереводились — тих свої виловили, тих чужі вибили, зостався тільки один цей чорно-червоний співун. Дід пожалів його, переховував, сипав йому їсти, давав води, все було добре, тільки одного було шкода Катеринці: не доводилось чути півнячого співу ні опівночі, ні вдосвіта.
— Геть зовсім схудла пташина — бубонів дід, тюпаючи до хати. — Чим так маєш страждати, то ліпше я тобі шию скручу. Наїдку з тебе ніякого, та все ж буде чим душу закропити.
Пустив його на долівку, а сам, кинувши в піч дубової кори, сів на ослоні. Півень, мабуть, розучився ходити — сидів посеред хати, розчепіривши крила.
— А-а, та ти ж, либонь, не бачиш після темряви, — здогадався дід. — Ти вже відвик од світла, песиголовцю, зовсім охляв. То й добре, менше кричатимеш, менше битимешся. Страх не люблю, коли курці відрізати голову, а вона ще скаче, ніби хоче знайти ту голову та приставити назад...
Найшов у ковбашці півжмені соняшникових зернят, сипнув на долівку, але півень і головою не ворухнув.
— О, таки засліпила тебе земля, висмоктала з тебе соки. Ну, так і бути... Ось поставлю зараз у макітру води, обпарю...
Тільки він заходився наливати води, як по дорозі стрімка гуркотнява прокотилась і наче й далі посунула на Соболівку, але й біля дідової хати не втихло. А ще через якусь хвилю в сінях загупотіло, двері полетіли назад, хряснули об стіну — і вже стояв на порозі білявий високий німець. Він поглянув на вогонь, потім, ставши на лежанку, заглянув на піч і, поморщившись, легко скочив на долівку. Щось запитав, і хоча дід нічого не зрозумів, проте відказав:
— Сам живу, старий уже, нікому не потрібен. І ніякого багатства в мене нема, і сала нема, і яєць нема. Що було — все позабирали, за вітром пішло. Кажу правду, бо вже старий, щоби вам брехати.
А сам собі думав: "Це вони, мабуть, Юрка шукають. Бо чого б на піч заглядали? Думають, що вбили, а тіло сховали..."
Нарешті німець глянув на долівку й побачив півня. Знову щось запитав у діда, і в голосі його вчулася погроза.
— Бо таки нічого нема, — й далі правив своєї Катеринка. — А хіба це півень? Здохлятина, а не півень, саме пір'я та кістки. І якби хоч співав, а то й не хрипить. Ні в борщ його, ні на печеню. Ото колись були в мене півні...
Проте німець не став слухати, що в діда колись було. Підняв півня з долівки, спершу погладив, а потім роздмухав на грудях пір'я — білий чи синій. В сутінках видалась йому та птаха не такою вже й пісною, і німець, муркнувши "гут", склав губи так, наче вже ласував свіжою курятиною.
— Та їй-богу, що не "гут", — наче аж сердито заперечив дід Катеринка. — Ось дай сюди, я дмухну.
Німець з підозрою глянув на простягнуту старечу руку, скривився — і хутенько подався геть, залишивши двері навстіж відчиненими.
— А в своїй хаті ти теж не зачиняєш, га? — кинув йому навздогін дід Катеринка.
Хотів вийти надвір, але на сінешні двері хтось накинув клямку. "Ото ще вар'ят, — бубонів дід, — украв півня, а мене замкнув, щоб не побіг і не відняв крадене... О, ще, диви, на обійсті смалити заходився, бо ж звідки цей дим сотається? Що такому — насмикає сніпків зі стріхи, а на порозі багаття розкладе..."
Взявся грюкати кулаками, але хоч би голос тобі у відповідь! Гайнув у хату, припав до шибки — стоїть біля воріт блакитноокий зайда з півнем під пахвою, всміхається. Смійся, щоб ти на кутні сміявся, але звідки ж тоді дим оцей, що клубочиться під вікном, косами стелиться по подвір'ю? Може, привіяло його звідки... Але звідки?..
Коли біля шибки, вгорі, пролетіло охвістя вогню, Катеринка відсахнувся, рука його мимоволі потяглась до лоба, щоб перехреститись, але на півдорозі завмерла. Дід знову визирнув у вікно — тепер курохват був уже не сам, біля нього стояло ще два — мабуть, ті, що підпалювали, — і всі дивилися сюди, на дідову хату. Холод і млість пронизали дідові груди, але він усе-таки зібрався на силі, щоб рогачем вибити скло. І зразу ж звуки пострілів сіконули по вухах, і кулі з чмоканням повпивалися в глиняву стіну.
— Свят, свят! — прошепотів дід Катеринка і задки відступив до печі. — Що ж це вони коять?.. І півня мого вкрали, і зі мною... Під дібровкою під зеленою чи я у вас не молодець... тьху... верзеться...
У печі догоряла дубова кора. Катеринка дивився на неї як заворожений. Вже на черені зосталася недотліла купка, пойнята попелом, а з неї зрідка вискакували швидкі іскри. Злетівши вгору, вони зразу ж гасли, на коротку мить освітлюючи челюсті. Хата сповнювалась задушливим димом, од нього стали сльозитися очі. Знову золотисто дзизкнула іскрина — і тут Катеринка, наче його збудили, кинувся до вікна, плечима вибив раму й, обдираючи лікті та коліна, почав виборсуватися з хати, аж поки звалився біля призьби. Встав, розкуйовджений, у подертій сорочці, хотів уже за причілок шаснути, але почув регіт.
Сміялися німці. Вони дивилися на нього і дуже весело сміялись. Один з них держав каністру з бензином, другий — дрючок із обгорілою ватою, а курохват, звісно, тримав півня. Гнів збурив діда Катеринку. Одним оком шукав дрючка, а другого не спускав із тих, біля воріт.
Катеринка, стиснувши кулаки, пішов на них. І чим ближче підступав, тим веселіше їм було. Пострілів дід не почув. Не побачив і того, як півень випав із-під німцевої пахви на землю і, змахнувши крилами, з густим лопотінням полетів між вишнями. А може, почув? А може, почув і здалось йому, що то його душа знімається в небо?
Стоячи в сінях. Вільгота бачив, як увесь Чернежин виводок вигнали надвір, вигнали й Луку, вигнали й Катерину з немовлям на руках. Німці підпалили загату зразу в кількох місцях. Вогню спершу не було видно, тільки синій димок закурівся, зав'юнився, а потім уже блиснуло білими язиками, замиготіли похапливі верчики, веселі крутені полум'я, погустішало диму. Діти чередою оточили свою матір і, попритулювавшись одне до одного, стежили за тим, що відбувається. Лука теж дивився непорушне і, спираючись на палицю, зігнувся, голову ввібрав у плечі. Вогонь уже чіплявся за стріху, прагнув вище забратись і нарешті виліз, язики його побільшали, стали червонуватими...
"Добре, що вітру нема, — мимоволі подумалося Вільготі, — тихо, то полум'я не перекинеться..."
Німці поставали віддалік і перемовлялись між собою. Мабуть, вогонь не дуже їх і приваблював, бо вони й не дивились на пожежу. Раптом почали штурхатись, і один — банькуватий здоровань з круглими плечима — взявся натирати снігом свого товариша. А той, непоказний, майже зовсім нікчемненький, з ряботинням та лишаями на запалих щоках, упав і, сміючись до сліз, не міг підвестись.