Чубчик

Микола Магера

ЧУБЧИК

(казка)

Жили собі шпаки. Батько і мати їм їстоньки-питоньки носили, співати по шпачачому навчили.

Злагода і мир панували у шпаківні. Шпачата одне одного поважали, одне одному допомагали.

Якось шпачиха придивилася до своїх діточок і помітила у найменшенького невеликий чубчик. Дуже здивувалися цьому пташки, бо чубаті шпаки — то дивина. Тож і назвали його Чубчиком. А Чубчик відтоді так запишався, що почав із зневагою ставитися до своїх братиків і сестричок.

Одного ранку Чубчик сів на ясеневу гілку. І так йому сподобався спів соловейків, що витьохкували у саду.

— Чого так рано встав? — запитала Чубчика мати.

— Солов'їв послухати.

— Гарно співають.

— Мамо, я хочу соловейком стати.

— Що, сину? — здивувалася шпачиха.

— Хочу соловейком стати.

— Соловейком треба народитися,— розважливо сказала мати.

— А я хочу! — наполягав на своєму Чубчик.— Хочу навчитися так гарно співати, як солов'ї.

— Ця наука не для тебе, сину,— промовила шпачиха.— Ти навчися спочатку свистіти по-шпачиному.

— Набрид мені ваш свист! — гукнув Чубчик на весь сад.— Не хочу довіку вас чути!

— Схаменися, Чубчику, що ти кажеш? — злякано просвистіла шпачиха.— Хіба так можна про свій рід казати?

— Цураюся такого роду, де тільки свистять і свистять! — репетував шпачок.— Вас і люди не слухають так, як соловейків.

— Не те говориш, сину, не те,— промовила зі сльозами на очах мати.— Якби ти весною прилетів сюди, коли снігу ще багато на полях і в лісах, та сів ось тут, на ясені, і засвистів, ти б побачив, як радо твій спів зустріли б і діти, і дорослі. Люди кажуть, що на крилах ми їм весну несемо. Хіба цим не треба пишатися? Хіба наш спів гірший, ніж в інших птахів? Сину, сину, малий та нерозумний...

Довго так говорила шпачиха, навчаючи розуму вередливого сина. Та Чубчик її не слухав. Змахнув крильми — і подався у садок, у володіння соловейків. Літав він, літав, доки не побачив найстаршого Солов'я, що сидів на гілці бузини.

— Соловейку, навчи мене співати по-своєму. Соловейко здивовано глянув на Чубчика і спитав:

— Чого це тобі, юний шпаче, раптом захотілося по-солов'їному співати?

— Бо набридли мені оті шпаки з їхнім свистом,— промимрив Чубчик.— Мені до вподоби солов'їна пісня, якою ваш рід людей звеселяє.

— Не знаю, що тобі й казати,— поважно промовив Соловейко.— Ще не чув такого, щоб соловейки цуралися свого роду. Не чув до цього і про шпаків. Бо споконвіку так ведеться, що синиця співає по-синиччиному, сороки — по-сорочачому, шпаки — по-шпачачому, а солов'ї — по солов'їному. Казали мені колись, що між людьми таке є: один може вивчити мови багатьох народів. Про птахів такого не чув. Що ж, коли тобі так захотілося навчитися співати по-нашому, то зоставайся. А за науку треба відробляти: кожного дня моїй Солов'їсі будеш готувати сніданок, обід і вечерю.

— Гаразд, Соловейку! — радісно свиснув Чубчик і полетів збирати гусениць на сніданок Солов'їсі.

Цілу весну пробув у Солов'їному володінні Чубчик. І хоч з Солов'я був учитель якнайкращий, нічого у шпачка не виходило. Чубчик розучився свистіти по-шпачачому і не навчився співати по-солов'їному. Тільки й того, що запам'ятав: "Тьох-тьох-тьох".

Потім Чубчик вчився і в інших птахів. Ціле літо блукав він по наймах у Синиччиному, Воронячому і Горобчачому володіннях. Та вивчив лише "цінь-цінь", "кра-кра", "жив-жив".

Шпачкові здалося, що тепер він найрозумніший серед птахів.

Якось Чубчик побачив на ясені, де була його домівка, силу-силенну шпаків. Ті висвистували один краще одного, бо прощалися з рідним краєм до наступної весни. Збиралися у вирій.

Прилетів до них і Чубчик. Рідня впізнала його, кликала до гурту. Але він з погордою глянув на батька й матір, братів і сестер, сів на самісінький вершечок осокора і заверещав на весь білий світ:

— Фіють-фіють, кра-кра-кра, тьох-тьох-тьох, кра-кра, жив-жив, кра, фіють, кра-кра-кра, цінь-цінь, жив-жив, кра!

Шпаки принишкли, слухаючи Чубчикове безглузде репетування. А коли той втомився верещати, шпаки так зареготали, що аж затремтіли дерева. Чубчик з сорому ледь не звалився з осокора. Він кинувся шукати захисту у Солов'я, але той сміявся, аж за боки брався. Чубчик полетів до синиць, а в тих від сміху аж сльози виступили на очах. Чубчик побіг до воронів, але ті від сміху лише каркали, а горобці так похрипли, що не могли Белова вимовити, тільки щось жеботіли.

Присоромлений, осміяний, зневажений усім птаством, Чубчик повернувся додому.

— Що ж будемо робити, сину? — запитав його батько.

— Буду слухатися вас.

— Хоч і пізно, сину, але добре, що берешся за розум.

НЕСЛУХНЯНЕ КУРЧАТКО

(Казка)

Знаєте, чого одна курочка вдягнена у рябеньке платтячко, друга — у жовте, третя — у біле, інша — у чорне, а півники завжди у барвистому вбранні? Не знаєте?

Якось курка нанесла яєць і висиділа аж десятеро курчат. Такі вже вони гарненькі, м'якенькі, геть-чисто у білому пуху. Рано-вранці квочка вивела своїх малят на подвір'я. А на подвір'ї всі стежки були обсаджені квітами. Цвіли там і купчаки, і чорнобривці, і флокси, і настурція, і троянди, і айстри, і ромашки. Яких там тільки не було квітів! І червоні, і жовті, і білі, і сині, і оранжеві. Такого дива на своєму короткому віку курчата ще не бачили.

Найхитріше курчатко звернулося до матері-квочки:

— Матусю, що це таке гарне?

— То, дитинко, квіти.

— Де вони тут взялися? — запитало друге курчатко.

— Бабуся посадила.

— А хто така бабуся? — запитало третє курчатко.

— Вона старенька і дуже ласкава. Скоро її побачите, вона вам пшонця винесе.

— А що таке пшонце? — запитало четверте курчатко.

— То дуже смачна їжа. Від пшонця ви будете швидко рости.

— А навіщо нам рости? — запитало п'яте курчатко.

— Щоб бути такими, дітоньки, як я.

— А навіщо нам бути такими, матусю, як ви? — запитало шосте курчатко.

— Щоб яєчка, дітоньки, нести.

— А навіщо яєчка нести? — запитало сьоме курчатко.

— Щоб квочкою стати.

— А навіщо квочкою бути? — запитало восьме курчатко.

— Щоб маленьких курчаток висидіти.

— Яких курчаток висидіти, матусю? — запитало дев'яте курчатко.

— Таких, дітоньки, як ви.

— І вони будуть такі, як ми? — здивувалося десяте курчатко.

— Такі, дітоньки, такі,— щасливо квоктала квочка. Курчата дуже зраділи цьому і почали весело гратися. Коли маленькі вдосталь награлися, то захотілося їм пити.

Підбігло двоє курчаток до ромашок і побачили на білих пелюсточках крапельки води.

— Що це таке прозоре, матусю, що в ньому сонячні зайчики граються? — запитало курчатко.

— То, дітоньки, росичка,— відповіла квочка.— Хто нап'ється з ромашки, в того виросте біле-пребіле пір'ячко, а хто нап'ється росички з настурції чи кульбаби, той матиме жовтеньке пір'ячко. Хто ж питиме росичку з різних квіток, той вбереться в рябеньке платтячко, як ось у мене. Найкраще вбрання матиме те з вас, котре нап'ється водички із струмка після дощу, коли на небі веселка засяє.

Кинулися курчатка пити росичку з квітів, які кому припали до вподоби.

А одне, найбільшеньке, все поглядало на небо, чи не пливе з моря-океану хмара синя, чи не несе вітер на своїх крилах кра-суню-веселку.

Таки дочекалося мале. Надвечір темна хмара заховала сонце, почало блискати і гриміти. Скоро й дощ пішов. Тільки впали останні краплі з неба, як у високості з'явилася веселка. Та така яскрава, така різнобарвна, аж очі у себе вбирала. Курчатка побачили веселку і до матері:

— Що то на небі, матусю?

— То веселка, дітоньки, веселка.

Як почув найбільшенький про веселку, притьмом побіг до струмочка, що в'юнився між споришем на подвір'ї, і напився з нього води.

А найменшеньке курча було дуже неслухняне. Квочка кличе його їсти, а воно тікає у бур'ян, мати просить, щоб воно погрілося у неї під крилом, а воно, хоч і змерзло, та бігає, ніби на нього ґедзь напав.

Гралося те курчатко, гралося, аж доки побачило велику калюжу з брудною-пребрудною водою. Тільки хотіло напитися звідти води, аж квочка як закричить:

— Не пий, не пий, дитино, тієї брудної води, не пий!

— А я хочу! — зухвало вигукнуло курча.

— Не пий, дитино, бо матимеш таке брудне пір'ячко, як та вода.

— Ну і хай! — заверещало мале і всунуло дзьобик у калюжу. Таки напилося курчатко тієї брудної води.

Може, місяць минув з того часу, може, й два, не скажу вам.

Курчатка попідростали, у пір'ячко вбралися. Квочка радіє, що діти у неї такі гарні і чистенькі, бо слухняними росли. І біленькі, і рябенькі, і жовтенькі, а півник то такий красень, що ні словами передати, ні пером описати. Як веселка після грози.

Лише одна курочка ніби з болота вилізла. Якась вона брудна,, наче ніколи не вмивається.

Гляне часом вона на своїх сестричок і братика і ледь не плаче: "Чого я матусю не слухала? Навіщо я пила воду з калюжі? Була б і я така гарна, як мої сестрички".

СИНИЧКА

Коло веранди, в затишку, розкошує стара крислата яблуня. Кожної весни, наче снігом, вкривається вона білим цвітом. У таку пору бабуся відчиняє вікна, і медяні пахощі наповнюють кімнати.

А влітку на довгих гілках, що сягають землі, висять великі зелені яблука. Кислі-прекислі. Зате взимку, коли вони полежать і порожевіють у них боки, смачніших яблук не знайдеш. Візьмеш рожевощоке в руку, а з нього наче липневе сонце бризкає, духмя-нить ніжним ароматом.

Одного разу, коли земля вже давно спала під снігом, бабуся ввійшла до кімнати і тихо до мене:

— Ходи, щось покажу. Тільки не грюкай дверима і не розмовляй.

Навшпиньки пробралися на веранду. Стали. Бабуся ледь помітно кивнула на яблуню. Я туди очима. А там — матусенько рідна! Дятел, живісінький дятел на стовбурі дерева. Тільки чути: тук-тук, тук-тук. Бабуся приклала палець до губ:

— Тихо, бо сполохаєш.

Гострим дзьобом дятел довбав безперестанку в одне місце, саме туди, де торішньої весни батько відрізав суху гілку. Птах так ретельно працював, що під яблунею лежала купа спорохнявілої деревини.

Коли дятел на мить зупинився, щоб помилуватися своєю роботою, я побачив у стовбурі невелике кругле дупло.

— Коли ж це він видовбав, бабусю?

— Давненько тут забавляється, ще з осені,— ледь чутно промовила старенька.— Там, здається, вже синиця облюбувала собі оселю. Позавчора вранці звідти вилетіла.

Я так захопився дятлом, що й не помітив синичку. Жовтувато-зелена красуня з білою плямою на потилиці скакала з гілки на гілку і співала: "Цінь-цінь, цінь-цінь!"

Скоро дятел знявся і сів на грушу.

1 2