Друзі

Магера Микола

ДРУЗІ

Олесь вихором увірвався на подвір'я. Перелякані кури порозбігалися хто куди. Хлопець, притримуючи рукою щось під чорною сорочкою, шмигнув за хату, присів навпочіпки перед купою битої цегли, швидко розгорнув її і витяг невелику дерев'яну скриньку. Зняв кришку, і радістю засвітилося обличчя: там були пташині яйця.

— А це буде восьме,— прошепотів Олесь сам до себе і поліз рукою за пазуху.

Аж тут за спиною появилася мати:

— За тобою вовки гналися?

— Га?— злякано зиркнув хлопець на неї, затуляючи скриньку.

Вилинялі на сонці материні брови зійшлися на переніссі, а сірі очі блиснули:

— Що там у тебе?

— Нема нічого.

— Витягуй! Я довго стоятиму?

Хлопець витяг з-під сорочки брудну тремтячу руку. На долоні лежало велике зеленувато-буре яйце з темними цятками.

— Людоньки, це ж ти якого птаха розорив гніздо? — скрикнула мати.— Чого мовчиш? Чи заціпило тобі?

— Микита каже, що журавлине,— тихо буркнув Олесь, не піднімаючи голови.

— Журавлине?— аж кинулася жінка.— Де ж ти його надибав?

— То Микита...— шморгнув кирпатим носом Олесь.

— Татоньку мій, що ж це робиться? Справді, ніби пара журавлів кружляла над болотом. Кажи, лобуряко, де взяв яйце?

— У Микити за ножика виміняв. У нього було два яйця. Одне вже видув, а це...

— А Микита де взяв яйця?

— На купиння лазив... Він примітив, де журавлі сідали. Спочатку на човні плив, а потім на дошках плазував. Це далеко.

— На купиння?

— Ага.

— А ти чого там був? І ти лазив?

— Ні, мамо.

— Дивись мені, хлопче! А що то за скринька в тебе?

— Колекцію збираю.

— Яку?

— Пташиних... яєць,— видавив із себе Олесь.— Дивіться, всього сім, а в Микити — повна скринька шкаралуп.

— Це ви стільки пташок занапастили?

— Я віднесу яйце Микиті,— пообіцяв Олесь.— Він у гніздо покладе.

— Не смійте більше на купиння ходити!— гримнула мати і простягла руку:— Дай сюди яйце.

Мати обережно повертала його, уважно придивлялася до кожної цяточки. Потім підняла вверх на рівень очей і глянула через нього на сонце:

-— Ніби чисте... Ото горенько. Що ж з ним робити?.. Підожди. А може, під гуску підкинути? Якраз сидить з учорашнього дня. Попробую. Вигріває ж курка качат...

— І журавлик вилупиться?

— Хіба я знаю? Попробую. Марно ж пропаде яйце. Мати пішла до сіней, де у великому плетеному з лози

кошику сиділа велика гуска. Звідти висунулася сіра голова з довгим дзьобом і погрозливо засичала.

— Не гнівайся, гусонько, що турбую,— ласкаво погладила жінка птаха по голові.— Сиди, сиди, люба, я під тебе ще одне яйце підкину.

Хлопець чекав, поки мама гомоніла до гуски. Він знав, що не забудеться йому ні купиння, де торік загрузло теля і втонуло, ні розорене гніздо журавля.

— Чого стоїш, лобуряко? Чекаєш, щоб прут проїхав-ся по спині?

— Та чекаю ж,— погодився Олесь.— Заробив, то вже карайте.

Мати уважно подивилася на пригніченого сина і змінила гнів на ласку:

— Пообідаєш і сядеш уроки вчити.

З вдячністю Олесь подивився на матір і полегшено зітхнув.

Не було дня, щоб Олесь не заглядав до гуски. Йде до школи — і за сінешні двері, повернеться додому — і знову до гнізда. До його відвідин навіть птаха звикла, бо й сичати перестала.

Якось хлопцеві приснився журавель: цибатий, довгошиїй, з пухнастим хвостом. Точнісінько такий, якого здалека бачив колись на болоті.

Олесь навіть наважився підійти до вчительки Валентини Михайлівни. Вона була якраз сама у біологічному кабінеті.

— Добрий день, Валентино Михайлівно!— привітався хлопець.

— Добрий день,— відповіла вчителька.— Заходь, чого ж ти стоїш на порозі?

— Я хотів запитати...

— Ти в другому чи третьому класі?

— У другому.

— Як тебе звати?

— Олесем.

— Що ж ти хотів запитати, Олесю?

— Чи може гуска вигріти журавля з яйця?— випалив одним духом учень.

Валентина Михайлівна пильно подивилася на хлопця, задумалась. Зняла окуляри, протерла хустинкою і почала міркувати вголос:

— Розміром у гуски й журавля яйця майже однакові, тривалість інкубації яєць гусей — двадцять дев'ять днів. Мабуть, так само буде і в журавлів.

Вчителька помовчала трохи, заглянула до якоїсь товстої книжки і запитала:

— А чого це питання тебе зацікавило?

І хлопець розповів про журавлине яйце. Валентина Михайлівна уважно вислухала його і сказала:

— Журавлі зараз дуже рідкісні птахи. Мати добре зробила, що підкинула яйце під гуску. Може, й справді вилупиться журавель. Все можливе, Олесю. Тільки не чіпайте гуску, хай посидить на день-два більше. Отак і передай мамі.

— Добре.

— А ще в мене прохання до тебе і твоїх друзів: не розорюйте пташиних гнізд. Ось Микита, про якого ти розповів, фактично знищив двох журавлів. А цих птахів, як я вже говорила, не так багато залишилось. Та не лише цих. Кожну пташку треба, Олесю, оберігати. Ти зрозумів мене?

— Зрозумів, Валентино Михайлівно.

— А якщо появиться пташеня, то не забудь мені сказати. Не забудеш?

— Ні, ні,— обернувся учень од дверей.— До побачення.

— До побачення, Олесю.

Вже гусенята почали лупитись, вже для Олеся в школі настали канікули, а журавленяти все не було. Всі втратили надію, що воно й буде.

Одного ранку, коли Олесь збирався гнати корову в поле, почув у сінях незвичайний протяжний писк. Підбіг до гусячого гнізда — і голосно скрикнув:

— Мамо, мамо! Журавленя!

Жінка вискочила з кухні і аж сплеснула руками:

— І справді журавель!

Пухнасте довгоноге пташеня сиділо зверху на гусці. Жінка схопила маля в руки, похукала на нього і понесла до ящика, де вигрівалися гусенята.

— Мамо, дайте потримати журавлика,— попросив Олесь.

— Не можна, сину, він ще дуже кволий.

— А журавлик буде жити?

— Хіба я знаю?

— Чим його годуватимем?

— Тим же, що й гусенят.

— Мамо?

— Чого ще?

— То ви догляньте журавлика.

— Іди, хлопче, поки добра. Бо як Лиска шкоди наробить...

— Не Лиска, а Ракета. Пора запам'ятати.

— Ти ще тут крутишся?

— Іду вже, йду.

Нехотя ступав Олесь по мокрому від щедрої роси споришу, що ним було встелене все подвір'я. Відчинив хвіртку, вигнав корову на вулицю. Далеко за горбом повільно виповзало сонце.

Коло своїх воріт, як завжди, на Олеся чекав його друг Андрій. Смаглявий, чорнобривий, з темними блискучими очима, хлопець постійно пригладжував чорну

чуприну, яка ніяк не влягалася на голові і спереду стирчала їжаком. Малий і мочив її щоранку водою, і змащував, за порадою баби, маслом, але волосся скорялося лише старенькому вилинялому кашкету, якого не скидав навіть у найжаркішу погоду.

У куцому сірому піджаку він збивав батіжком кропиву і будяки, що вже розкошували під плотами вздовж вулиці, а тим часом коза сперлася на пліт і обскубувала молоденьке листя з невисокого ясена.

— Що ти робиш, Венеро?!— гукнув Андрій, відганяючи тварину від дерева.

Олесь, що якраз нагодився, засміявся:

— Вона ближче до неба пнеться, бо її тезка десь там крутиться.

— А твоя Ракета суне, наче динозавр.

— Це що таке? — запитав Олесь.

— Книжки треба читати, то й довідаєшся.

— Наче я не читаю.

— Такі тварини колись водилися на землі. Більші за слонів. Он як.

— То й що? Зате у мене журавленя вилупилося,— з гордістю сказав Олесь.

— Невже?

— Правда.

— Яке ж воно?

— Чудернацьке таке, довгоноге. І пищить.

— Давай поженемо на долину,— запропонував Андрій.— Там і жаб наловимо твоєму журавленяті.

— Хіба такий маленький їстиме жаб? — недовірливо запитав Олесь.

— А ти як думав?— впевнено відповів Андрій.— Жаби для журавлів та лелек — то найперша їжа. Як манна каша для малюків.

— Ти звідки знаєш?

— У книжці читав.

Книжки для Олеся були незаперечним авторитетом. І хлопці погнали корову і козу до невеликої річки, що петляла по неширокій заболоченій долині.

Ледь сонце повернуло до заходу, як Олесь був уже вдома. З ним прийшов Андрій, тримаючи зав'язану майку, в якій щось вовтузилося.

— Ти чого так рано пригнав корову?— здивувалася

мати.

— Хіба це рано?—буркнув хлопець.— Он сонце

покотилося за дядькову смереку. То вже й ніч скоро.

— Де ти пас Лиску, що в неї боки позлипалися?

— Вона ще води не пила,— заспокоїв матір Олесь.—

А коли нап'ється, то побачите, у Ракети боки роздадуться. Як бочка буде. Вона така в нас.

— Жени вже її до хліва.

— Мамо, журавлик живий?

— Живий, живий твій журавлик,— сказала жінка, беручи відра і коромисло.— Там такий непосидючий, два рази з ящика вискакував.

— Тітонько, можна на журавлика подивитися?— несміливо попросив Андрій.

— А чого ж не можна? Тільки не задушіть. Хлопці побігли до хати. Поки Олесь обережно виймав

з ящика журавлика, Андрій, кинувши свою ношу на підлогу, розв'язав майку і витягнув за ногу велику зелену жабу.

— їж, маленький, їж,— підніс Андрій квакавку пташеняті до дзьоба.

Але журавель тільки хитав дзьобатою головою.

— Ось бачиш, він не їсть жаб,— промовив Олесь.— Даремно старалися. Відмовляється від манної каші.

— Повинен їсти. Я йому зараз меншу витягну. Андрій кинув жабу на підлогу і знов схилився над

вузлом.

У цей час до хати ввійшла мати. Біля порога вона наступила босою ногою на жабу і злякано скрикнула:

— Ой, що це?!

З несподіванки Андрій випустив з рук майку, а Олесь пригорнув журавлика до грудей.

— Чи ви при розумі?— позадкувала жінка до дверей, бо по всій підлозі вже плигали зелені плескаті жаби.

— Це для журавлика,— виправдувався Олесь.

— Жаби не кусаються,— запевняв Андрій.— Вчителька казала, що вони корисні, бо комарів і мух ловлять.

— Ось що, хлопці,— отямившись, промовила мати.— Через хвилину щоб і вас, і жодної скакелюхи в хаті не було.

Андрій кинувся ловити жаб, але вони вже порозлазилися по кутках і хтозна-де ділися. Тільки одна дурненька чогось дерлася на стіну: мабуть, вирішила, що потрапила в яму.

— Через твоїх крякавок мені сьогодні буде,— буркнув Олесь.

— А твоїх тут нема?— огризнувся Андрій.— Разом ловили.

— Навіщо ти висипав їх на підлогу?

— Самі повилазили.

— Бо не треба гав ловити.

— Якщо ти такий розумний, то лови жаб сам!— образився Андрій, кинув майку серед хати і швидко вийшов, навіть не попрощавшись.

Олесь обережно опустив журавля в ящик і почав ловити і викидати квакавок через відчинене вікно.

А журавель ріс, вбирався в пір'я. Поки він був малий, вчителька біології Валентина Михайлівна кілька разів заходила, розказувала, як його доглядати, чим годувати. Назвав Олесь свого вихованця Журавкою. Вранці, коли хлопець ще спав, птах заходив з сіней до кімнати і курликав йому над головою.

1 2 3 4 5 6