Дім на горі

Валерій Шевчук

Сторінка 12 з 92

Застрибав і побіг, попереду мчало якесь чорне тіло, злітало разом із ним у повітря і знову торкалося землі. Повискував на стовпі блок, довкола юрмилися парочки, яким набридло міряти туди-сюди алеї, захват ожив на мить у Миколинім серці. Мчав по колу вслід за чорною спиною якогось джиґуна, парочки-роззявляки витрішкувались на них і пересміювалися — їхні обличчя зливалися в одну світлу стрічку. Він мчав і відчував, що чим далі біжить, тим більший неспокій посідає його, адже ніяк не може наздогнати джиґуна в темному, його ж не може наздогнати інший джиґун і так може тягтися бозна-скільки. Важко йому бути отаким летючим тілом, і духу йому вже не стає, а довкола крутиться світла стрічка, в яку повтикано безліч блискучих зірок.

Він звільнився з петлі і зирнув на гойдалки, де моталися, позатикавши між коліна плаття, дівчата з їхньої фабрики. Запосміхалися до нього, і він помахав їм на привітання; знав уже добре — між ними нема тієї, що її мав пізнати відразу. Сів на березі коло-кам'яної кладки, з якої повиростали вербові гілки, і задивився через ті гілки, як промениться й грає річка. Біля жіночих купалень виднілося у воді три голівки з високо заколеним волоссям. Він наче наблизив силою зору ті голівки до себе: одна була білява, друга чорнява, а третя зовсім руда.

Тоді він і почув гру гітари. Хтось рвав струни зовсім неподалець за кущами, і ця музика чудово пасувала до цього вечора, що тримав ще на небі сонце, але було воно вже зі смаком осені. Музика пасувала до срібного блискоту хвильок і до тих голівок — чутливих, чудових поплавців.

Пасувала до гомону голосів і шелесту листя зусібіч. Той, що грав, тонко відчував і теплий смуток західного сонця, і настрій надуміру подовжених світлотіней на стежках. Була це проста і водночас особлива музика; Микола не стримався, звівся й рушив їй назустріч.

На березі сидів відомий на все місто Коля Бовдя, схилив голову до інструмента і ніжно торкався пучками струн. Друга рука обіймала гриф, пальці натискали на струни і відпускали — гітара плакала у вечір, наче жива.

Микола присів коло Бовді навпочіпки, той тільки повів у його бік очима, але грати не перестав. Здавалося, все заслухалося: замовк шелест листя і перестали перегукуватися купальниці серед річки. Обличчя в Бовді було смутне, і струни під його пальцями були смутні не менш. Микола, слухаючи цю музику, раптом зрозумів, що його неприкаяність — щось мале й дочасне, що існує навколо широкий та великий світ і що світ цей повен сонця й пишної зелені. В ньому є і цей настрій, який виповідає зараз гітара, і він кладеться в унісон до тих поодиноких жовтих листків, які вже світяться на кущах по той бік річки.

— Хто це тобі зробив такий інструмент, Колю? — спитав Микола.

— Не хто ж, як Райко, — відказав Бовдя, не припиняючи гри.

— Ну, Райко, той може. А зараз він бере роботу?

— Бере, — відгукнувся Бовдя. — Теперечки замовляти в нього саме раз!

— А то ж чому. Колю?

— Без копійки він сидить, — озвався Бовдя, і гітара його задзенькала веселіше.

І чи від того, що змінила вона тембр, сколихнулися серед річки три голівки з високо підколеним волоссям, засміялися безтурботно й попливли до будочок купалень.

— Він зараз у труднації, — сказав —Бовдя, і його гітара знову взяла печальний тон, що звучав раніше. — Коли захочеш до нього зайти, не забудь, братця, півлітру захопить.

10

— Так, — сказав йому Райко. — Я спеціаліст — тепер не знайти таких. Я мав колись музикальну фабричку, де був і власником, і директором, і головним майстром. Ніколи не було великих достатків, але діло знав добре...

Микола роззирнувся. Сиділи вони в захаращеній дошками й фанерою кімнаті. На Райку був засмальцьований, колись "панський", піджак, з-під якого визирала майже чорна сорочка. На столі ледве блимала низенька лампа, освітлюючи неголене обличчя Райка і зарослу густими пелехами голову. Очі старого сиділи глибоко в черепі і світили двома вже хмільними іскрами.

Він зняв із стіни балалайку й покрутив її в руках.

— Отакі інструменти в мене виходять! — сказав і голосно дзенькнув струнами. — Але я тобі цю не продам. Я тобі нову зроблю, не гіршу. Це в мене, хлопче, як музейний експонат.

Задзижчали й забриніли струни, дзвінка й коротка мелодія виринула з-під руки старого.

— Ось з чого я все це клею! — гордо сказав Райко. Встав і пішов до купи дощок, планок і дикту. Висмикнув вже суху від часу, всипану остюками планку із двома загнутими цвяхами на краях. — Це карельська береза, хлопче, не дивись, що вона така сіра, — сказав і значуще подивився. — А знаєш, де я її дістаю? Меблі привозять, а тара в них з такого золота!

Райко поставив планку до себе, наче це була гітара чи балалайка, і зробив рух рукою, наче починав грати.

— А ти, хлопче, хто по спеціальності?

— Швець, — відказав Микола, крутячи в руках "музейний експонат".

— То й чудово, дорогий ти мій! — вигукнув старий і вже знову засів за стіл, доливаючи в склянки рештки горілки. — Я за ціну не стоятиму. Поший ти мені, бра, черевики зі своєї шкіри, а я тобі, бра, балалайку із мого дерева.

11

І здалося Олександрі, що та балалайка, яка завжди висить у них на стіні, раптом глухо застогнала, обізвалися її струни, загувши й забринівши. Позирнула занепокоєно в той бік; діти вже спали, дружно посопуючи носами; на столі стояв, темно окреслюючись на тлі вікна, самовар — наче якась постать людська, широка в плечах і приземкувата; світло місяця, який раптом вигулькнув із хмар, відбило на підлозі віконний хрест — у цей ясний квадрат потрапив шматок ліжка старшого сина й рука найменшої дочки. Балалайка висіла якраз навпроти. Олександра бачила її бокастий обрис, струни також відбивали місячне проміння і ледь помітно фосфоризували. Від тих струн і справді попливла музика — побачила Олександра в кутку на шевському пасастому стільці зігнуту постать, що весело стукотіла молотком по підборі черевика. Микола мугикав, і струни вторили мелодії тихим передзвоном, журним трохи, але чудовим. Тоді побачила вона на вступі до дверей іншу постать, велику й рідну; від нього пахло столярним клеєм та палітурою; вона почала розуміти, що з'єднує цих двох не подібних, але однаково рідних чоловіків: була це та ж таки мелодія, яку поспівували вони, працюючи, бо й працювали в однаковому ритмі. Не було в світі кращої меблі, ніж та, що її робив Олександрин батько, і не було в світі кращого взуття, ніж те, що шив його Микола.

Жінка розплющила очі: велика тиша стояла навколо. Подумалося їй мимохіть, що всі ці роки, які нещодавно минули: військові машини, люди в чужих одностроях і з чужою мовою, постріли й вибухи, руїни — все це щось несу-світсько дике, снище велике і страшне. Чи ж можна його струснути із себе, прокинувшись, та й чи заспіває колись у великих спрацьованих руках оця балалайка, зроблена самітником у засмальцьованому піджаку і з блискучими, трохи несамовитими очима? Вона відчула в цю тиху ніч душі речей, принаймні тих, що їх торкалися його руки. Великі сльози з'явилися на її очах, і єдиний, хто побачив ці сльози, був місяць. Ударив по них жовтими, як павутина, тонкими списиками і перетворив їх у діаманти. Вони покотились у ніч, збираючи на себе космічний пил, більшали й більшали, притягували малі метеорити й космічні тіла. Це їх побачив, озирнувшись, самотній мандрівник, який усе ще йшов по синій дорозі, засипаній зорями: два нові космічні тіла тужавіли в нього на очах, і рух, який вони почали, це й було первісне "щось", яке росло й кільчилося в порожнечі. Ні Микола, ні Олександра не усвідомлювали цієї гри первнів, хотіли тільки наладнати поміж себе хай бліді, але реальні струни зв'язку. Це потрібно було, щоб програти на тих струнах мелодію, яка з'єднувала їхні душі, адже з того поєднання й виросла їхня спілка, завдяки якій вони з'явили на світ ще п'ятеро народжених у любові.

12

Отож і він, і вона повернулись у ту давно зниклу з лиця землі кімнату (на початку війни у Сонин дім упала бомба, сховавши під руїнами веселуху Соню, її дітей та матір) і спробували відбудувати її. Повернули ту меблю, яку тепер не часто зустрінеш — оте ліжко з матрацом і горою подушок, з дерев'яними бильцями, прикрашеними пальмовим листям, шафу з точеними придибашками і важкий комод, оту силу плетива, вишивок та мережива, килимки на підлозі і стільці, на яких вони сиділи, смішкуючи біля великого столу на грубезних різьблених ногах. Соня була в синьому платті, світле її волосся мило кучерявилося, вуста червоніли від помади, і коли вона поцілувала на програш одного із хлопців, відбила на його щоці червоне сердечко. Хлопець не стирав те сердечко, доки тяглася вечірка, він із шкури ліз, щоб заробити сердечко й на другу щоку, і Соня великодушно його відбила. Це й вирішило їхню долю, бо ті сердечка всоталися хлопцеві в шкіру й попливли додатковими червоними тільцями через капіляри й артерії до вен, закружляли по тілу, оббігши від голови до п'ят, тоді схитнулись у грудях і перейшли через серце. Воно ж випило їхній хміль і пустило гуляти далі по тілі, і з усіх людей, що були тоді на вечірці, тільки Соня зчудувалася на те диво. Мимохіть схопилася за губи, щоб перевірити, чи лишилося там хоч трохи помади, вуста її були такі гарячі, що вона аж пальці попекла. Олександра також здогадалася, до чого тут ідеться, зрештою, вона випередила подругу, на превелике її зчудування вийшовши заміж раніше за неї, але на те була воля доль їхніх.

Микола відразу побачив ту дівчину в кутку, спершу вона не здалася йому гарна — висока й чорнява, на позір сухувата і строга, була вона не так учасником забави, як її свідком. Зирнув удруге на неї, і вона здалася йому симпатичнішою. Відтак прозвучав її голос, а ще за мить побачив він її руку, якою трималася за спинку стільця. Обливало ту руку світло, і шкіра м'яко, матово сяяла. Оце світло найбільше і вразило Миколу, за мить він відчув, що, дивлячись на те сховане у сутінку лице, він починає непокоїтися. В ньому не заговорила бурхливо кров, як це буває при любові з першого погляду, навпаки, стишувався він й умиротворювався. Дівчина помітила його погляди і почала потроху нервувати. Заворушилася, прибрала руку, поправила на колінах сукню, намагалася не дивитися на Миколу і в ті такі несподівані волошкові очі; він же не міг не дивитися на неї вже захоплено, зовсім забувши, що кілька хвилин тому вона здалася йому не дуже й гарною.

9 10 11 12 13 14 15