— Ми вже Богу дякувати, не дітваки, а козаки.
За той час в хаті робилося тепліше. Огонь від печі блимав по чорних зачаджених стінах хатчини. Петро набрав кілька пригорщ борошна і взявся варити куліш, до якого всипав солі і вкинув сала. Куліш кипів, а хлопцям аж слина від того набігала, так їсти хотілося... Відкололи два куски хліба і виладили ложки. Не треба було й казати, що вечеря дуже їм смакувала.
— От ще й лишилося для гостей, — каже Петро, заглядаючи на дно горщика.
— Лише не виговорися в лиху годину. А щоби було, якби справді гості трапилися?
— Ну то що? Хіба такі самі втікачі, як і ми обидва; було б нам веселіше, а я їх ні раз не боюся... Те-те-те, треба коням всипати зерна, нехай добре відживляться.
Він розв'язав мішок і став набирати в шапку пшеницю. Та тут знайшов таке, що з дива не міг вийти. Там були завинені в платку три салені свічки.
— Не кажу ж я, що покійник добрий хазяїн був, — царство йому небесне.
Огонь став погасати. Петро присипав його попелом, щоб зовсім не погас. Відтак поклякали обидва й стали молитися Господові за той захист безпечний. Пороздягалися. Настелили на печі свіжої соломи і полягали спати По такій утомі, по невиспаній попередній ночі заснули відразу твердим сном. Марко спав легше, бо йому долягала рана. Крізь сон почув він якийсь рух докруг хати. Якась біготня в різні сторони. Він прокинувся і став наслухувати ліпше. Біготня збільшувалася. У стайні стали коні форкати і непокоїтися. "Що це може бути? — подумав. — Хіба ж погоня?"
— Петре! Чи ти чуєш, що там твориться? Петро підвівся, протер очі і слухав теж.
— Це нічого іншого, лише вовки. Отож ми були б виховалися на вітряку!
Вовки стали гаркотіти, жертися між собою, добуватися до дверей, а далі стали по одному вити, поки те виття не злилося в один пекельний хор.
— А бодай вас святий Микола побив!-крикнув Петро. — Не дадуть нам уже до ранку спати.
— Коли б хоч дверей не перегризли, бо коні наші пропали б, а може, й до вікна доберуться та в хату влізуть..
— Це ні, бо вікно засипане снігом, а на двері я піду подивитися.
Встав з лежанки, зодягнув кожух, узяв пістоль і вийшов до сіней. Почув справді, що вовки гризуть двері. Коні страх непокоїлися. Петро встромив пістоль в отвір до засова та й почув, що за пістоль щось вхопило й стало ним термосити. Петро з пересердя спустив молоток — і розлягся стріл. На хвилю притихло гаркотіння та за хвильку розпочалося наново, поки вовки не розшарпали застреленого товариша.
Петро, упевнившися, що дверям нічого не станеться, пішов у хату й поліз на лежанку, де незабаром і заснув.
Як наші подорожні прокинулися, то вже був ясний день, хоч того в хаті не було видно. Петро шанував Марка. Сам устав, запалив у печі, обійшов коней і став варити сніданок. Надворі було тихо й гарно. Днина заповідалася погідна й морозна. Вовки пішли собі, лише сліди по них остались: куски шкіри розшарпаного вовка й останки костей бідного дідуся, якого вовки випорпали з снігу й з'їли. Немило воно вразило хлопців, що з їх причини не судилося бідному мірошникові зложити костей у святій землиці. Марко кілька разів заговорював, щоб їхати далі, та Петро й думати про те не хотів. Поки стане харчів для них і коней, треба пересидіти тут, бо ледве чи знайдуть кращий захист. Петро виліз на сам вершок вітряка й розглядав околицю. Хоч би де деревину побачити, а то один непроглядний степ, вкритий білою плахтою. Втікачі збилися зовсім з дороги. Не знали ані де вони є, ані в який бік їм повернутися.
Пересиділи так три доби в хатчині мірошника. Харчів вистало б ще на два дні, а це треба було взяти в дорогу. Коли б хоч за таких два дні знайшли яку людську оселю. Чим далі від Острога, тим менше треба було боятися людей і погоні. Під вечір останнього дня прилагодили все до дороги. Мали виїздити, — скоро на світ божий займеться. І вони, і коні відпочили добре. У Марка рана вже добре присохла. Вовки вже більше не приходили. І знову днина заповідалася гарна, коли, помолившися, посідали на коні й рушили до полудневого сходу. Коні порскали весело, біжачи по скрипучому снігу, й їм було весело. Як зійшло сонце, то вітряка вже не було видно. В полуднє нагодували коней, з'їли трохи сушеної риби, паляниці й поїхали далі. Та чим ближче було до вечора, тим сумніше їм було. Одна турбота їх мучила, де тут у пустині взимі переночувати? Їхали навмання все в один бік. Треба хіба так цілу ніч їхати, бо приставати ніде. Настала зоряна ніч, мороз побільшав, аж тріскотіло. Коні пообмерзали імлою. Нараз стали перед якоюсь загородою. Невеличкий кусок землі, огороджений високим плотом, у якім стирчало декілька присадкуватих верб.
— Це, либонь, якась пасіка буде.
За плотом не видно було ніякого домівства. Позлазили з коней і відчинили хвіртку. Це була справді пасіка. Попід плотом під остріжками стояли рядком улії, обвиті соломою. В однім куті лежали порожні улії й сухе вербове пруття, присипане грубо снігом.
— Може, знову якого мерця знайдемо? — каже Марко.
— Цим разом дуже шукати не будемо. От слава Богу, що є де як-так сховатися.
Вони розсідлали коней, витерли віхтями і дали в мішечки пшениці. Розвели огонь і стали лагодити леговисько на ніч. Так не спали ще ніколи. Вправді, як були ще хлопцями, не раз ночували з кіньми в полі, та це було літньою порою. А тут — зима. Мороз тріщить. Небо засіяне рясно звіздами, що мерехкотять, а їх світло сипле мільйонами дорогоцінних камінчиків по замерзлому снігові. Лежачи біля огню лицем вгору, дивився Петро на ясні зорі й згадував колишнє: рідне село, широке оболоння, поки не заснув твердим молодецьким сном. Прокинулися далеко ще до дня і зараз вибралися в дорогу. Марко втратив цілком надію, щоб вони могли Добратися до цілі своєї дороги, до Запорозької Січі. Прийдеться їм загинути в степу. Совість не давала йому супокою, що спричинив загибель нічого не повинного приятеля Петра, якому всміхалася така гарна будучність під могутньою опікою князя Острозького. Петро був іншої думки. Колись до краю якогось мусять доїхати. Знайдуть людей, що не дадуть їм загинути, й Господь не дасть їм пропасти. З полудня того дня побачили далеко на обрії великий ліс, і туди завернули коней. Той чорний ліс був окутаний темно-синьою хмарою, більшав і поширювався в міру того, як до нього зближалися. Якесь прочуття говорило ЇМ, що там знайдуть безпечний захист і спроможність вижити. Коні відгребають собі сухої трави з-під снігу, а звіра в лісі досить, бо не можна собі без того лісу подумати, особливо взимі.
Справді, ліс був великий, хоч не дуже густий. Велети-дуби й буки витягали свої безлисті конарі високо вгору. Корчів було мало. Декуди купка тернини, ліщини або малинника, бо під тинню таких велетів годі меншій деревині вирости. Якраз сонце заходило, як вони виїздили до лісу. Високо на деревах лопотіли та покракували ворони, лагодячися до сну. Хлопці оглядалися на всі боки, шукаючи для себе догідного пристановища. Петро побачив під корчами великого цапа. Він дивився здивовано на подорожніх, неначе б хотів спитати, чого їм тут треба? Петрові прийшла добра думка в голову. Він зліз з коня, здійняв з плеча свій лук, нап'яв стрілу й став хильцем до цапа наближатися. Стріла фурнула, поціливши цапа в груди. Він підскочив угору й простягнувся мертвий.
— Буде вечеря, якої ми давно не їли.
Взяв цапа на руки й поклав на коня, який зразу боявся й став форкати. Поїхали далі, шукаючи місця, де би їм переночувати. Була тут невеличка полянка, окру-жена ліщиною і терням.... Тут здавалося їм найліпше. Позлазили з коней. Марко нарубав шаблею ліщини, а Петро патрошив цапа. Незабаром загорівся весело вогонь. Петро вирубав здоровий кусень хребта, застромив на тичку й став пекти над огнем. Огонь порскав, м'ясо припікалося й розносило приємну воню. Тим часом коні зачали порпати копитами за сухою травою. Хлопці так запряталися своєю роботою, так пильно їм було повечеряти, що й не зчулися, як до них підійшов чоловік і гримнув над головою:
— А якого біса шляєтеся по моєму лісу?
Хлопці схопилися з місця, мовби хто над ними стрілив. Біля них стояв чоловік у короткій кожушині й постолах, пообвиваних ганчірками. На голові стирчала кінчаста татарська бараняча шапка. На плечах — рушниця, а за мотузяним поясом — довгий ніж.
— А ти, чоловіче, якого біса зачіпаєш поночі добрих людей та не даєш спокійно повечеряти? Це такий твій ліс, як і наш.
Петро стояв, держачи на тичці недопечене м'ясо.
— Ти, жовтодзьобе, я тобі зараз покажу, чий це ліс! — кричав старий, хапаючи за рушницю. Петро вмить відкинув тичку, вихопив із-за пояса пістоль і натягнув молоток.
— Не рушся, — гукнув, — а то далебіг уб'ю!
Старий пристав на хвилю здивований, а далі став сердечне сміятися.
— От, козаки, молодці! Далебіг я лише вас налякати хотів. Бачу — школярі якісь, втікачі, налякаю, то плакати стануть, та проситися будуть, а я посміюся, — а то не те, бачу! Ну, згода! Що козаки, то козаки!
Він наставив на Петра обі руки. Петро встромив пістоль за пояс і приблизився до старого.
— Ну, а ти чого став, як намальований? — каже старий до Марка. — Бери печеню та вінчай пекти, бо на снігу ледве чи спечеться і я з вами повечеряю, коли мене не проженете...
— Милості просимо до гурту!
Старий поклав рушницю коло себе в снігу, прикучнув до вогню і став гріти руки.
— Одного не можу я зміркувати: звідки ви цапа взяли? Бачу, що недавно вбитий, а я стрілу не чув.
— Це таке, що голосу не видає, а стріляє певно, — каже Петро і показав дідові свій лук. Старий став оглядати цапа.
— Мистець, далебіг, мистець, поцілив в саме серце. Ну, ну... та-бо й лук — якась панська штука.
— Він птицю на льоту з лука поцілить, — прихвалював побратима Марко.
— Ну, хлопці, лагодьте мерщій вечерю, та ходіть спати до мене у мій зимівник.
Петро врізав ще м'яса і поклав на грань.
— То у вас, діду, десь тут недалеко зимівник?
— Є зимівник, і пасіка, і стайня, буде і вам, і вашим коникам безпечно. Сиджу в самоті, та хіба що деколи гість трапиться.
— Ви, діду, певно із запорожців, бо ми якраз на Запорожжя вибралися.
— Й не говори, бо сам знаю. Вчилися в школі, десь там щось провинилися та тепер втікають...
— Чому ж зараз говорите: провинилися...
— Авжеж, бо зимою втікаєте.