Іну вміє малювати в печері на стінах.
— А за що тебе хотіли спалити? — запитує пришелець.
— За те, що я дивився на зірки. За те, що не слухав старого чарівника Му. За те, що не бажав кланятись богам, яким мисливці приносять жертви.
Пришельці переглядаються між собою. Вони чимось задоволені. Мій рятівник каже:
— Ти хороша людина, Іну. Ми будемо дружити з тобою. Мене звати Ум. Хочеш бути з нами?
Я згоджуюсь. Хіба може бути інакше. Вони приємні і гарні, пришельці з далеких зірок. Вони могутні і добрі. Я залишуся з ними. І візьму Суту. Вона теж зрозуміє їх. Вона дізнається, що не треба стояти на колінах і просити милості в богів. Що треба думати і не боятись зірок.
А потім мої враження сплітаються в бурхливий смерч. Я навіть не пам’ятаю всього, а лише окремі деталі.
Ось бачу велику плантацію, яку пришельці засаджують дивними деревами. Я і ще кілька мисливців до-помагаємо їм. Ум керує нами, показує, що і як треба робити. Біля нас ходять чудернацькі істоти. Вони мовчазні і слухняні. Вони блищать на сонці, мигають кольоровими вогниками, але не відповідають на запитання. Ті кам’яні істоти копають ямки в землі і вкидають туди зерна рослин.
Я пам’ятаю, що минуло кілька років. Недалеко від стійбища виросли ряди небачених дерев. Вони були широколисті, на них розквітали розмаїті квіти. Потім з’явилися жовті і червоні плоди. Ми їли їх. Це було дуже смачно. Ум казав, що такі рослини вже посаджено в багатьох місцях землі.
Ум також сказав мені, що хоче летіти на іншу землю. На ту, що ранком і ввечері сяє над обрієм. Він ка-зав, що хоче взяти хлопчиків і дівчаток з собою, щоб створити з них нове плем’я там, на далекій зірці.
Я зустрічаюся з Сутою недалеко біля стійбища. Вона у відчаї простягає руки до мене.
— Не вбивай мене, дух Іну. Я не завинила перед тобою. Я не бажала твоєї смерті!
— Я не дух! — кажу я. — Я живий, Сута.
— Живий? Хіба тебе тоді не забрав бог?
— Забрав. Тільки то не бог, Сута. Богів нема!
— Що ти кажеш, Іну, — жахається дівчина. — Я боюся слухати тебе!
— Не бійся, Сута, — заспокоюю я. — Я прийшов забрати тебе. Ми полетимо разом з тобою на ранкову зірку. Ми створимо там нову землю, гарні стійбища. Наші сини не будуть поклонятися богам, не будуть стояти на колінах перед боягузом Му. Ти бачила, які рослини посіяли пришельці з неба? Вони всемогутні. Такими бу-дуть і наші діти, Сута. Ходімо зі мною…
— Ніколи, нізащо, — шепоче, тремтячи, Сута. — Я ще хочу жити.
— Ти не вмреш! Адже я живий.
— Ні, ні! Іну, не чіпай мене. Я вся тремчу. Не треба летіти. Ти вже не повернешся. Я не побачу тебе.
— Я повернуся, — відповідаю я Суті. — Тільки без тебе сумно мені буде в небі.
Я йду гірськими стежками. Я знову заходжу до своєї печери, малюю охрою на стіні. Я малюю небесну печеру, зоряних пришельців, їхні чудесні устрої. Хай далекі онуки побачать те, що бачив і я.
А потім я пам’ятаю прощання з землею, стійбищем. Ум стоїть поруч зі мною на летючій скелі, а внизу — мисливці, перелякані, здивовані. Я кричу їм згори:
— Мисливці і жінки! Я лечу в інший світ. Ми взяли десять хлопчиків і десять дівчаток. Вони народять нове плем’я. Вони будуть жити на іншій землі. Мисливці! Прощайте! Колись і в вас будуть великі прозорі пе-чери, колись і ви будете літати до ясних зірок. Не слухайте старого Му. Він обманює вас!..
— Не поклоняйтесь ідолам, — чути могутній голос пришельця. — Бачите — зірки сяють вночі на небі? То такі ж світи, як ваше сонце. І там теж живуть люди, як на вашій землі. Вони ваші брати. Прийде час, ваш розум просвітлиться і далекі світи будуть єдиними, дружними. Розум всемогутній, йому поклоняйтесь, люди!
Мисливці падають на коліна, боязко кланяються пришельцю. Мені жаль їх. Вони так нічого й не зрозу-міли. Я дивлюся на Суту, простягаю їй руки.
— Сута, летимо зі мною!
Вона ховається за спину матері, ламає у відчаї руки. Ні, вона не полетить зі мною в небо. Я буду само-тній на ранковій зірці.
А потім небесна печера — гігантський зореліт — здіймається в небо. Внизу тріскаються скелі, дрижить земля. Мимо отворів пропливають хмари. На чорному небі сяють яскраві зірки.
В небесній печері безтурботно граються двадцять дітей. Десять хлопчиків і десять дівчаток. Вони ще не знають, куди їх везуть. Вони виростуть в іншому світі.
Ум обняв мене за плечі. Ми дивимось в отвір, де за прозорим покриттям сяє ранкова зірка. Вона набли-жається. Що жде мене в новому світі, ким я стану? Нечувані думки розпирають мій мозок, хвилюють душу…
А потім… потім, здається, все. На цьому моє видіння закінчилося… Напевне, закінчився мій імпульс проникнення в минуле… Я на цьому отямився… тобто повернувся в сучасне.
— Дозвольте, але ж так не можна. Треба дізнатися, що сталося з ними?
— Треба, щоб Заграва ще раз заглянув у минуле, — заявив Малина. — Хай додивиться до кінця.
— Тільки не тепер, — попрохав Заграва. — Трохи пізніше. Хай інші спробують. Адже нас цікавили не тільки пришельці.
— Правда, — сказав Гримайло. — Але й так ми вже почули дуже багато. Перше, люди на Землі існували багато мільйонів років тому. Друге, пришельці садили на Землі якісь рослини. І третє, правда, це ще не точно, — на Венері можлива цивілізація, споріднена з нашою, земною.
— Аж не віриться, — покрутив головою Труба. — Ні, ні, що не кажіть, а наша історія — це крапля в мо-рі. Та інакше й бути не може. Позаду — океан часу. І він зовсім не вивчений.
— Отже, тепер будемо вивчати його, — засміявся Гримайло. — А щоб не витрачати часу — хто далі?
— Я. Дозвольте мені, — схвильовано заворушився в проході невисокий хлопчина.
— Хто ти? — здивувався Гримайло.
— Я Вася, — шморгнувши носом, заявив хлопчик. — Я вчуся в п’ятому. Я хочу знати, чи полечу в небо. Бо все одно втечу.
Присутні засміялися. Академік поглянув на своїх асистентів. Надя хитнула головою.
— Такому можна заглянути в майбутнє. Хай іде. Не бійся, Васю. Сідай сюди. Тільки будь уважним, щоб не пропустив нічого.
— Ні, — запевнив схвильований хлопчик. — Розкажу про все.
Він сів у широке крісло, заплющив очі. Надя відійшла вбік, стала біля пульта. І прозора сфера заховала його в своїй таємничій глибині.
Вийшовши, Вася довго не міг отямитися. Він сів па стілець, який йому підсунув академік, мовчав. Потім тремтячим голосом почав розповідати:
— Я буду космонавтом. Чуєте? Я буду космонавтом. Я бачив себе в школі. Я летів у ракеті. Я був на Мі-сяці…
— Підожди, підожди, — заспокоїв його Сум. — Ти все по порядку. Як слід. Так, як дядя Іван.
— Я так не зумію, — розгубився Вася. — Я по-простому.
— Гаразд, — усміхнувся Гримайло. — Давай по-простому.
— Там було багато всього, — сказав хлопчик. — Але найясніше я пам’ятаю політ на Місяць. Було стра-шно. Спочатку на Землі. Космодром. Я вийшов з машини, одягнений у скафандр. Мене проводжали товариші, вчені. Я прощався з ними.
Потім ліфтом піднявся в ракету. Вона була дуже висока. Я сів у крісло. Переді мною були якісь прилади, я тепер забув, які вони точно на вигляд… а тоді знав, що і до чого.
На екрані я бачив обличчя людей. Вони запитували мене про щось, я їм відповідав. А тоді — політ. Мені було важко, а пізніше, коли в ілюмінаторі потемніло, стало легше.
Я бачив зорі. Вони були яскраві. А небо не таке, як на Землі, а зовсім, зовсім чорне.
Я дуже радів. Пам’ятаю, що я навіть співав від щастя. Інколи з’являвся па екрані телевізора мій учитель, сивий вчений. Він підбадьорював мене і, жартуючи, казав, щоб я не проспівав Місяця. Адже це був мій іспито-вий політ. Еге ж… Перед тим я літав з інструкторами, а тепер сам.
А потім — падіння. Було страшно. Але я тримався добре. Бо вірив приладам, над якими працювали мої товариші, бо вірив моєму вчителю, собі, своїй долі. Та все-таки при посадці щось сталося. Я не пам’ятаю точно, але мені здається, що ракета зачепилася за високий гострий пік. Падіння було повільним, та все ж я втратив свідомість від удару.
Коли отямився, то в ілюмінаторі видно було поверхню Місяця. Мертва, похмура, вона викликала відчай. Я довго не міг збагнути, що трапилося і що тепер робити.
Я викликав Землю. Земля не відповідала.
Я перевіряв прилади — вони не діяли.
Пам’ятаю одне: ракета вийшла з ладу. На ній назад повертатись не можна було.
Але я не розгубився. Я повірив, що мене не залишить Земля напризволяще. Я вирішив ждати. І не лише ждати, а й провести ті дослідження, ради яких був посланий.
Завдання моє було складне. Пам’ятаю, що воно стосувалося вивчення мінералів… і можливих рослин, і складу атмосфери, і багато чого іншого.
Я вийшов через люк назовні. Ракета була розкраяна з одного боку. Крізь діри блищали обривки дротів, уламки приладів.
Я захопив з собою прилади, запасні балони для дихання. Йдучи па розвідку, точно вимірював напрям, щоб повернутися до ракети. Пам’ятаю, що я знайшов багато цікавих покладів мінералів. Жалкував, що не міг повідомити на Землю. Радіостанція ракети розбилась, а передавач скафандра був слабенький, він був призначений лише для зв’язку на близьку відстань.
Потім в одному кратері я побачив мохи. А може, це були не мохи, а щось інше. Не знаю точно… Але ме-ні так здалося. Я їх закрив у спеціальний пристрій, переніс до ракети. І знову вирушив у розвідку, щоб не сиді-ти, не думати про кінець… Я знав, що мене не залишать в біді, але діждатися рятунку надії не було. Кисень мав скоро закінчитися, а передати, де впала ракета, я не міг.
Одного разу я не повернувся до ракети. Перескакуючи через провалля — на Місяці стрибати було дуже легко, — я впав і дуже забився. Коли я почав вибиратися з провалля, то помітив, що прилад, який показував напрям до ракети, зіпсувався. Я збагнув, що тепер не знайду дороги назад.
Остання надія згасала. Хто мене знайде серед холодних пустель Місяця? Я знав, що на Землі є багато ко-смонавтів, що є ракети, які негайно прилетять па допомогу, але куди ж летіти? Де знайти мене?
Я довго шукав шляху, намагався розгледіти сліди на попелі, щоб потрапити назад, але все даремно.
Я ліг на камені відпочити. Дивився в небо. Я бачив Землю. Вона була близька і рідна. Я бачив хмари, океани, материки…
Так було довго. Я поглядав на годинник. Кисню залишалось на кілька годин. І вже тоді, коли не залиша-лося й краплі надії, я почув голос.
Спочатку я думав, що мені приверзлося, що починається… як її… галюцинація.