Школа над морем

ШКОЛА НАД МОРЕМ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Про Олегову зустріч з Кажаном і про те, як Олег знаходить листа

Кам'янистою стежкою поспішав додому старий Кажан. Дув пронизливий вітер, і внизу, за скелями, глухо шуміло море. Назустріч зривався сніг і колов голками обличчя. Швидко вечоріло. Кажан поспішав, і його ціпок дрібно стукотів по камінню.

Біля Слобідки стежка круто пішла вниз і стало дужче чути гуркіт моря. Під горою блиснуло світло в рибальських будиночках. Вітер збивав Кажана з ніг, але він уперто йшов уперед, стукаючи товстим ціпком.

У Слобідці Кажана не любили, а діти його боялись. Він самітно жив на колишній дачі пана Капніста. Коли Капніст після революції втік за кордон, на його дачі залишився Кажан. Кажуть, що він був у пана за домашнього вчителя і вчив двох панських дітей.

Кажаном його прозвали в Слобідці. У нього були великі вуха й гострі очиці під волохатими бровами. Кущики волосся визирали в нього з колючого носа, з вух, росли на довгих кістлявих пальцях.

Про цього відлюдного старого переказували різні химерні чутки. Казали, що він у темні ночі вилазить на горище і тоді звідти чути моторошні крики сича. З усіх кінців Слобідки озиваються тоді інші сичі й летять на той поклик до Кажанового горища. А баба Лукерка розповідала, ніби на власні очі бачила Кажана пізнього вечора між камінням на березі морському. З моря раптом вийшов чорний чоловік з бородою до колін і, взявши Кажана за руку, щез із ним між скелями.

Рибалки сміялися з цих дурниць — чого, мовляв, не вигадають на чоловіка! Він, правда, трохи дивак, химерний і відлюдний, але ж напевне не водить компанії ні з сичами, ні з бородатими дідьками, які вилазять з морської глибини…

Кажан не пішов головною вулицею Слобідки. Він навмисне завернув у глухий провулок поза городами, щоб ніхто-ніхто його не побачив цього пізнього вечора. На це були у Кажана свої особливі причини. Але йому не вдалося пройти непомітно.

Назустріч, висвистуючи, наближалась чиясь постать. Кажан на самісінькі очі насунув облізлу хутряну шапку. Та це не завадило йому впізнати у стрічному одного з школярів.

Школяр цей був учень шостого класу Олег Башмачний. Він теж упізнав Кажана. Збентежений такою зустріччю, хлопець ледве не впустив хлібини, яку ніс із крамниці.

Кажан дуже рідко з'являвся на вулицях Слобідки, але раз чи двічі на рік він брав свій ціпок і рушав за п'ятнадцять кілометрів до міста. Що він робив у місті, до кого ходив — нікому не було нічого відомо. А коли нічого не відомо, тоді з'являються різні чутки, і цікаві починають висловлювати свої здогади:

— А чи немає в нього в місті якихось родичів?

— А чи не ходить він у місто до церкви?

— А може, він робить фальшиві гроші й носить їх збувати?

Як оселилася в колишньому панському будинку галаслива школа-семирічка, Кажан прийшов до директора і попросив дозволу залишитися жити в будинку, обіцяючи за те виконувати обов'язки садівника. При школі був великий яблуневий сад, і Кажан виявив себе справді гарним садоводом. Йому дали маленьку кімнатку на другому поверсі.

На першому поверсі, перші двері з коридора ліворуч, жив шкільний сторож Данилич. Але Кажан цурався людей, до Данилича ніколи не заходив і, коли не було роботи в саду, цілими днями сидів, замкнувшись у своїй кімнатці.

— Кажан, справжній кажан! — говорив про нього Данилич і незмінно при цьому спльовував.

Розгубившися від несподіваної зустрічі, Олег зупинився і тісно притулився спиною до парканчика, даючи Кажанові дорогу. Той хутко пройшов мимо, зігнувшись, піднявши комір пальта. Затих удалині дрібний стукіт його ціпка.

Олег ніс додому хліб і думав про таємничого Кажана. Про те, що з цієї зустрічі почнуться для Олега такі незвичайні й хвилюючі події, хлопець, звісно, не знав.

Широка смуга від освітленого вікна перетинала провулок. Тут жив Олегів однокласник Сашко, Марини Чайки син. Олег уже хотів, пустуючи, зазирнути у вікно, коли раптом побачив на землі зігнутий удвоє конверт. Конверт був запечатаний. Хлопець підніс його ближче до світла і побачив на ньому закордонні марки. "Головний поштамт. До запитання. Вячеславу Романовичу Дземидкевичу", — прочитав він.

Хутко-хутко застукало серце, і Олег відчув, як від хвилювання зашарілося в нього обличчя. "Вячеслав Романович Дземидкевич…" Адже це, здається, справжнє прізвище Кажана? А може… може, Олег помиляється? І чому тут оці незнайомі закордонні марки?

Хлопець стояв, крутячи в руках конверта. Коли це справді прізвище Кажана, то… в руках Олега зараз велика таємниця. Звичайно, таємниця. На іншому Олег ніяк не погодиться. Значить, Кажан одержує якісь листи? З-за кордону?

І зненацька нова думка з'явилась у Олега. І як він про це не догадався відразу? Безсумнівно, листа тільки що загубив старий Кажан! Напевне, він і до міста ходив, щоб одержати його. Ну, звичайно, до запитання на головному поштамті! Адже ж у Слобідці поштамту немає, є тільки невеличка поштова філія. Старий Кажан ніколи не одержує в Слобідці ніяких листів. Мабуть, він чомусь не хоче, щоб хтось знав про ці листи…

Коли ось так Олег Башмачний міркував, здалека знову почувся квапливий і дрібний стукіт товстого ціпка. Кажан повертався. Кажан поспішав.

Олегові раптом стало страшно. Пустинний провулок, пізній час, сердитий гуркіт моря внизу… Цей лист і таємничий, відлюдний Кажан!..

Хлопець добіг до першої хвіртки й штовхнув її. Рука з листом сковзнула вниз, квапливо намацуючи кишеню. Стукіт ціпка по мерзлій землі наблизився, і Олег, причаївшись за дощаною хвірткою, побачив темну фігуру Кажана. Він хутко йшов, щохвилини нахиляючись, обмацуючи кожний клаптик мокрого паперу, який траплявся йому випадково на дорозі. Олег із завмиранням серця зрозумів, що Кажан шукає загубленого листа.

Перша думка хлопця була — вийти й віддати знахідку. Але непереможна цікавість і страх — стати зараз віч-на-віч із Кажаном — змусили хлопця залишитись на місці.

Десь недалечко гавкнув собака. Він почув Олега. Це було невеличке чорне цуценя, але на диво зловредне. Вся його поведінка вказувала на цілком неприхований намір — пересвідчитись, з якої матерії пошиті в Олега штани.

— Цюця! На! На! — пошепки, майже одним диханням, покликав хлопець. Але з цієї спроби вгамувати цуценя, нічого не вийшло. "Цюця" зайшлася таким верескливим гавканням, що хоч вуха затуляй.

Кажан зупинився і пильно подивився на хвіртку. Олегові здалося, що його зараз буде викрито. Цієї миті він усе б віддав за те, щоб бути вдома, сидіти за столом біля привітної лампи і готувати уроки.

Кажан постояв, послухав і, напевне, вирішив, що собака схвильований саме присутністю його, Кажана. Ще з більшою увагою почав він шукати далі.

Перечекавши, доки Кажан зник за рогом, Олег вийшов із своєї схованки. Він вирішив дістатися додому іншою дорогою, щоб знову не потрапити на очі старому. Хлопцеві здавалося, що Кажан тільки глянувши на нього, відразу дізнається про листа.

Олег перемахнув через кілька парканів і опинився на Головній вулиці Слобідки. Головною вона називалася через те, що тут була сільрада, поштова філія, лікарня і крамниця. Але й на Головній було порожньо. Цього пізнього січневого вечора ніхто не хотів виходити на вулицю, на пронизливий вітрюган. Навіть крамницю вже зачинили. Зовсім близько, внизу за скелями, море з ревом штурмувало прибережне каміння.

Олег побіг. Вітер яросливо тріпав поли кожушка. Олег біг, притуляючи однією рукою хлібину до грудей, а другу тримаючи в кишені, де шелестів таємничий лист.

Ось тут треба звернути з вулиці на стежку, а вона вже приведе до домівки. Сумно тут. Стежка йде повз городи, а на городах шемрає сухе бадилля і на просторі в темряві свистить, як розбійник на битому шляху, оскаженілий вітер. Найкраще, звичайно, бігти, заплющивши очі. Тоді не так страшно. Але Олег пригадав, що йому ні в якому разі не можна бути боягузом. Хіба він не готує себе на відважного дослідника арктичних просторів? Адже він буде наймолодшим у світі капітаном могутнього криголама. Це вирішено твердо й безповоротно.

Олег навмисне затримався на стежці, з викликом подивився в очі темряві і навіть відкотив комір кожушка. Дми, вітре, хапай за груди суворого арктичного капітана! Що йому, звиклому до шалених штормів північного моря!..

Ось і рідний будиночок. Його стіни складено з жовтого морського каменю, дах з червоної черепиці. Він стоїть на горбочку, і навіть здалека, з моря, його легко впізнати. Віконця світяться. Яке ж це тепле, привітне світло! Мабуть, мати ніяк не дочекається з хлібом свого сина…

Ось і ґанок. Олег підійшов ближче. І зненацька хоробрий дух арктичного капітана з переляку опинився аж у п'ятах. На ґанку сиділа нерухома темна постать. Хлопець легко впізнав у ній старого Кажана.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Знайомить читача з Василем Васильовичем та з іншими героями повісті

Коли Василь Васильович відчинив кватирку, в кімнату разом з важким гуркотом моря влетіли холодні краплини. Вони бризнули Василеві Васильовичу просто в обличчя, але він не витер їх. Він виставив у кватирку свою сивувату голову і так якусь хвилину стояв, вдивляючись у темряву, прислухаючись до бурі.

"Еге-ге, на морі справжнісінький шторм, — подумав він, — навіть сюди вітер доносить бризки. Ну, не хотів би я в таку годину гойдатися на хвилях!"

Вітрюган куйовдив Василеві Васильовичу волосся, кидав йому у вічі сніжинки і солоні бризки, але він спокійно стояв, намагаючись розгледіти в темряві білу піну розгніваних бурунів.

Будинок, де жив Василь Васильович, директор Слобідської семирічки, стояв біля самісінького моря. З ганку будинку тихої ясної години можна спостерігати, як біля берега, між камінням і зеленими водоростями, плавають прозорі медузи і повзають краби.

Василь Васильович любив море — і тихе, і розгніване, любив його і влітку, і зимою. Може, буряне море він любив навіть більше, ніж спокійне. Все життя Василя Васильовича пройшло в боротьбі. Знав він і царську тюрму, і в засланні був у далекому Тобольську.

Лампа з зеленим абажуром освітлює круглий стіл з купою шкільних зошитів і всю невеличку кімнату з етажеркою в кутку, шафу з книжками, карту земних півкуль на стіні. Поряд з етажеркою націлилась у стелю довжелезна підзорна труба на залізному триніжку. Василь Васильович жартома зве її телескопом, і це, мабуть, найдорожча для нього річ у кімнаті.

Директор школи захоплюється астрономією.