Лісничиха

Повість

Розділ перший

ДІВЧИНА НАД СТРУМКОМ

Було це в лубенських лісах над тихою Сулою, де дзвінко булькають у воду важкі жолуді, де блакитна ракша з верхівки високого дуба милується своїм райдужним відбитком у ясному плесі. Там прохолодні лісові яри, зарослі осикою та ліщиною, підповзають до пшеничних ланів, там клени та липи увінчують високі горби і прямовисні кручі.

...На початку жовтня ледве помітною лісовою стежкою, яка звивалася між старезних дубів, ішла дівчинка років тринадцяти. На ній була картата новенька кофтина, синя спідниця й біла хустинка, як терен-цвіт. І ця хустинка різко відтіняла чорні брови дівчинки, її засмагле обличчя й світлі очі. Такі світлі й зелені, що в темряві вони, мабуть, блимають, як світлячки, її кругле ніжне підборіддя схоже було на яблуко, а припечений сонцем кирпатенький ніс скидався на жовту лісову грушку, яка вистигла проти сонця аж на самісінькій верхівці дерева.

Дівчинка несла книжки й зошити, перев'язані навхрест мотузком. Вона поверталася додому із школи. Йшла вона легким безшумним кроком, наче пливла над стежкою, і тільки іноді під її черевиками, взутими на босу ногу, стиха хрускали суха гілочка або жолудь.

Стежка зненацька повернула праворуч, обминаючи круту гору, і тоді стало чути, як весело видзвонює у тиші вода. Прозорий струмок перетинав стежку, і через нього було перекинуто кладку з сухої деревини. Кора на дереві зійшла, і стовбур, сточений жуками, вимитий дощами та висушений сонцем, жовтів і вилискував, мов велика кістка якоїсь прадавньої тварини. (Така, як ото лісники знайшли колись у глинищі, на Мгарській дачі).

Дівчинка сіла над струмком, поклала біля себе книжки й почала задумливо бовтатись у воді руками. Хвильки хлюпали в неї між пальців і здіймались ясними пухирями, в яких відбивалось на мить то жовте листя клена, то клаптик блакитного .неба, то обличчя в білій хусточці.

На дні струмка ворушилась водяна трава — довгі такі стьожки, як пучки волосся. В одному місці нанесло намулу й трісочок, утворилась маленька загата, мов озеречко, і вода в цьому озеречку була темніша, в ній тихо крутився золотий листок. З намулу на дні визирала черепашка, мабуть, лісового лаврика. Тільки лаврик давно вже в ній не жив, і черепашка була біла, як крейда. Крізь прозорі жмурки на воді здавалося, що вона дрібно дрижить від холоду.

Руки в дівчинки були шершаві, як дубова кора, засмаглі і подряпані. Хустинка в неї зсунулась набік, і з-під неї вибилась хмарка льняного волосся, білого й легкого, як пух,— дмухне вітрець, так воно й розлетиться навколо. І тепер дівчинка стала дивно схожою на кульбабу. В школі її подружки так і кликали завжди: Улянка-кульбабка.

Улянка повільно глянула навколо й наче вперше помітила, що ліс її любий уже прибрався в нову чарівну одежу.

Як же хороше засвітилися очі в дівчинки, як глибоко вдихнула вона осіннє терпке повітря! Здрастуйте, сестри-берізки, вас не впізнати сьогодні. Чи ви це, мої білокорі? Ой леле, не чують привіту, свічками золотими палахкотять. Слухайте, слухайте, як капає з них прозорий жовтий віск: кап, кап, кап...

Та чому ж ти посмутніла раптом, Улянко? Милуйся, милуйся свічками-берізками, і прозорим воском кленів-шептунів, і шапками лісових груш — дивися, вони тепер червоні, як полум'я, і здається, що скрізь на узліссях, і в глушині, і на всіх просторих галявинах розвішано святкові барвисті килими для зустрічі дорогих гостей.

Ні, засмучена сидить дівчинка-школярка. Яка холодна вода в струмку! Витерла руки об спідницю. Як, мабуть, холодно татусеві на фронті осінніми ранками, темними ночами. Забарились далекі сподівані гості. Знімайте килими, ховайте до скрині.

Прислухалась Улянка. Тільки струмок у тиші дзюрчить, і коли ось так заплющити очі, ще й долонями їх затулити, то здається, що вийшла з гущавини дівчинка-березянка, донька старої берези, така собі босоніжка, у вінку з жовтого листя, личко біле з кори березової, а на шиї намисто з тридцяти трьох прозорих скляних дзвіночків. І тихо затанцювала березянка на галявині, закрутилася, все швидше й швидше, і всі тридцять три дзвіночки разом обізвались.

Довго б отак сидіти з заплющеними очима та слухати, коли ж це дві сороки прилетіли й застрекотали на дубі: "Чи скорро, старра, буррю стріч-чати? Чи скорро, старра?" А друга: "Не старра я, сестрро-сестр-ра! Не старра!"

Жолудь зірвався, застукав по гілках, сердито забубонів: "Буду бити вас обох, білобокі! Буду бити вас обох, білобокі!"

Ось ти яка, осінь у лісі!

Улянка підвелась, підхопила книжки і, перейшовши через струмок по сухій деревині, звернула зі стежки. Вона пішла навпростець, продираючись крізь ліщину, зриваючи інколи золотавий горіх, який траплявся під руку.

Незабаром вона вийшла на просіку й тут раптом зупинилася. Біля трухлявого пенька на кущі скрутився чорний вужак. Підвівши голівку з двома жовтими цятками, він швидко то висував, то ховав гострий роздвоєний язичок. Улянка почула ледве вловиме сичання, схоже на шелест, наче хто крутив у повітрі тонкою дротиною. Воно тремтінням пробігло по шкірі дівчинки. А може, ніякого сичання й не було, може, то вітер посвистував у порожнє дупло пенька.

Улянка зломила хворостину й торкнула нею гадину. Вужак повільно, мляво, мов сонний, спустився з куща, показуючи своє срібне, в темних кільцях, черево. І тут дівчинка тихо скрикнула: до пенька з усіх сторін повзли вужаки, їх було з півдесятка. Огида пересмикнула Улянчині губи. Гади збиралися на зиму в спільне кубло! Тихо шелестіли в сухій траві довгі чорні стьожки.

Але школярка не втекла. Вона стояла мов укопана, спостерігаючи, як вужаки один по одному, іноді сплітаючись, повільно зникали в норі під пеньком. Один гострий хвостик довго ще визирав із нори й ворушився, немов дратуючи Улянку: "Ану, чи спіймаєш?"

"Як же всі вони довідались,— думала дівчинка,— про цей пеньок край просіки? Яким лісовим гадючим телефоном змовились між собою?"

Осіннє лагідне сонце востаннє пригрівало старі липи. Через просіку перелетіла довга сива волосінь павутини і, зачепившись за гілку, зненацька блиснула срібною струною.

А дівчинка довго ще стояла біля трухлявого пенька в полоні допитливих розбурканих думок.

Розділ другий

ХАТКА В ЛІСІ

На лісовій галявині стояла вкрита очеретом хатина. Негоди та бурі покошлатили очерет, де-не-де він звисав із стріхи аж до віконець, немов велика шапка, яка насувається на очі.

Біля хатини притулився зроблений із хворосту і обмазаний глиною сарайчик. З округлого віконця без скла визирала, мекаючи, біла коза.

За сараєм був невеликий город, і всю садибу обступав навколо старий і похилий тин, на який повився хміль і кручені паничі. Хоч навколо, за тином, ліс жовтів і мінився осінніми фарбами, але хміль іще буйно зеленів, і кручені паничі й досі ще цвіли своїм таємничим фіолетовим цвітом, і їхні квіти були схожі на маленькі грамофонні труби.

Біля перелазу розрісся кущ ріпи. На високих, аж до стріхи, стеблах коливались жовті сузір'я, і коли з хатини виходив дід Маврикій, він казав Улянці:

— Ріпа рясно цвіте, онуко. У, куди там! Не інакше, як на теплу зиму...

Улянка, як прийшла із школи, стала поратись по хазяйству. Спочатку вона понесла в сарайчик цебро з водою. Коза пила, а дівчинка сиділа навпочіпки збоку й розмовляла з нею:

— Скучила, Білочко! Авжеж, скучила. Сьогодні в мене було п'ять уроків, ось як. Пий, пий, бо зараз тебе доїтиму.

Улянці було видно козине око; воно спалахувало то зеленим, то синім світлом. На козиних губах тремтіли, як живі, райдужні краплини.

Потім дівчинка кинула проса курям, зварила кисіль з бузини та яблук і спекла пиріг з пасльоном. Удвох із дідом сіли обідати. Вони завжди отак обідають удвох, бо тільки ж їх двоє живе в хатині. Батько Улянин був лісник, а коли він пішов на фронт, то лісником стала мати. Прийшли німці, і одного разу жінка не повернулась із лісу. Страшне горе оселилося в лісовій хатині. Як і завжди, стояли глечики на полиці, розмальовані миски притулились боком одна до одної, і материні рушники вишивані висіли по стінах; як і раніше, пахло в хаті сухими васильками й чебрецем, а матері вже не було й ніколи не буде...

На заповідній дільниці росли столітні дуби й сосни, такі — руками не обіймеш. Почали німці вирубувати цей ліс, і хтось уночі попсував механічні пилки. Кинулись вивозити деревину — не працює трактор. Усе це зробила Улянчина мати. Її прослідили і упіймали німці. З того часу й не поверталась мати додому. І відтоді так журливо в лісі кує зозуля, і конвалії білі пахнуть, як пахли білі руки матусі.

Коли прогнали німців, треба було комусь доглядати ліс, а дід Маврикій старий і хворий, і стала тоді лісничихою на дільниці Улянка. Так і лісничий Макар Макарович сказав:

— Привчайся, Улянко, лісникувати. Я буду навідуватися, та й сусідньому лісникові накажу тобі допомагати.

Дівчинка пообідала швидко, бо ніколи ж, треба ще кукурудзу перечистити, а тоді — за уроки. Качани лежали купою на вгороді. І чомусь Улянці здалося, що купа була сьогодні меншою, ніж учора. Чи не навідався, часом, уночі якийсь непроханий гість?

Навколо шелестіло сухе кукурудзиння. Мати-природа щільно загорнула кожний качан у дванадцять ніжних, прозорих пелюшок і закутала в жовте волоссячко. Зверху пелюшки грубіші, а під ними все ніжніші й прозоріші, а найспідніші такі тоненькі, як цигарковий папір. Коли качан молодий — волосся на ньому біле, русяве, а почне старіти — волосся жовтіє, і стає схожим на тютюн, а далі зовсім чорніє. Улянка зсипала веселі зубасті качани в мішок і віднесла їх сушитись на горище. А найкращі качани ще лишились достигати на вгороді.

Коли впоралась, уже смеркло, і дівчинка засвітила лампу. Дід Маврикій лежав на печі. Улянці треба було написати домашній твір "Мій трудовий день", і вона хотіла розповісти про школу, про свою козу, про те, як поралась на вгороді. Їй хотілось описати ліс, який обступав навколо хатину, темряву, яка приходить навшпиньках зазирати у віконця.

Улянка дістала з купки книжок свій зошит, розгорнула його і ойкнула. Кілька сторінок було заллято чорнилом. Дівчинка відразу зрозуміла, що цю капость їй зробив навмисне хтось із школярів. Що тепер їй скаже Людмила Степанівна? Як подати зошит учительці?

Сердита сльоза блиснула на віях.

— Ну, почекай!

Але вона й сама не знала, кому погрожувала.