Вона могла колись подобатись мені?!
Я впав на ліжко. Думки били у голову, як хвилі об дамбу. Як допомогти, що вигадати? Ще оформленого плану не було... Я заснув уже пізно, і сни мені приснилися мутні, невиразні, страшні.
VI
Минуло два дні. Я наприкрювався... не бачив її, не знав, що сталося. Мене не кликали, і я не йшов до бібліотеки. Ввесь час до обіду й по обіді блукав я з рушничкою по лісі. Тепер уже Франц не одмовляв мене від полювання в лісі, і я приносив кожен раз чи то зайця, чи пару вальдшнепів. Приймав рапорта, давав розпорядки, накази... Ця діяльність трохи одволікала думки, але все-таки, де б я не пішов, що б я не робив,— одно питання стояло переді мною: "Як?" В голові моїй вже невиразно накреслювалася одна ідея: треба було ще добре її обміркувати.
Коли на третій день я сів до столу, Франц знову подав мені на срібній таці листа. Це був лист від Броніслави, мене запрошували о восьмій годині на вечерю. Нарешті! Мені враз стало душно. Я почув, як кров припливла мені до обличчя. Ці чотири години здались мені нескінченними. Нарешті стрілка показала без п’яти хвилин вісім. Я взяв каску і вийшов з кімнати. У вестибюлі Франц чекав на мене, він мовчки пішов переді мною з канделябром в руці. Ми знову перейшли мовчки кілька мовчазних пишних покоїв, і старий відчинив мені темні дубові двері. Кімната, куди я увійшов, була їдальня, невеличка і дуже привітна. Десь в палаці графів Ружмайлів був, певне, й більший покій на трактування незчисленних гостей, цей покій, знати, було призначено для інтимної трапези. Важкі драпіровки на вікнах було зовсім зашморгнено і, мабуть, жодна смужка світу не вибивалась з-під них. Стіл було накрито на чотири куверти22. Мені блиснули в очі сніжно-біла білизна, срібло, кришталь, але в ту ж хвилину увагу мою одвіяло у другий бік: протилежні двері одчинилися, і до хати ввійшла стара графиня, а за нею Броніслава і Стефан. Стара графиня трималась рівно і гордо, але тепер обличчя її, оточене білим, мов сніг, волоссям, не мало вже виразу сенатора в королівському кріслі, юно було сумне, але привітне.
— Пан ротмістр,— промовила вона, простягаючи мені руку,— будьте завжди найдорожчим гостем в Ружмайлові. Прошу до столу.
Я низько вклонився їй і поцілував простягнену мені руку. Броніслава і Стефан стояли поруч. Боже, яка то була хороша пара. Він був, звичайно, вищий за неї, але й поруч нього вона видавалась високою і стрункою. Броніслава всміхнулась мені щиро і ласкаво, а Стефан подав мені ліву руку, права була перев’язана.
— Вітаю як друга,— сказав він і щиро стиснув мені руку. Ми посідали за вечерю. Почалась загальна розмова: про ружмайловський парк, про околиці, історичні місця. Стефан розпитував мене про мою фамілію, і я був здивований тим знанням історії України, яке виявив він. Розмова точилась легко. Стефан був надзвичайно приємним співбесідником. Броніслава і графиня приймали жваву участь в розмові. Графиня добре знала Наполеона, була в Відні за часів Віденського конгресу23. Взагалі обидві жінки виявили цілковите знання сучасних взаємовідносин європейських держав. Час минув непомітно. Чудовий токай розжеврив нас. Я й не спостеріг, як скінчилась вечеря. Франц поставив на стіл овочі, сир, чорну каву і вийшов з їдальні.
— Пане ротмістр,— озвавсь до мене Стефан,— ви виявили стільки шляхетності і доброзичливості до нашої фамілії і особливо до мене, що я мушу бути одвертим з вами й сказати вам все. Ви, офіцер російської армії, ділите хліб з інсургентом, з тим, хто здобув зброю проти вашого і свого государя? Становище ущипливе для честі офіцера, але будьте спокійні — не інсургента, не бунтаря бачите ви перед собою, а сина вільної нації, що одверто оголосила всій Європі причини, які змусили її взятись до зброї. Так, я ворог деспота Миколая, але друг українського й російського народу.
Він помовчав хвилину і провадив далі:
— Коли нарід, колись вільний і дужий, змушено силою надмірних утисків взятись до останнього з своїх прав,— права збройною рукою скинути з себе ярмо неволі, з поваги до себе і до других, повинен той нарід ознаймити всім ті мотиви, що змусили його добутою шаблею боронити найсвятіше діло. Історія Польщі відома панові. Я не хочу виправдувати тих темних сторін нашого державно-соціального строю, тої кривди, що шляхетська Польща заподіяла селянству, і тим спричинилася до занепаду держави. Ми, молоді поляки, бачимо ту кривду і в першу голову хочемо поквітувати її.
— L’esclavage est aboli24,— виголосила стара графиня Наполеонові слова.— Ще в вісімнадцятому році Віденський сейм підніс питання про знесення кріпацтва і наділення селян землею.
Я міг багато дечого сказати з цього приводу, але не хтів перебивати йому мови.
— Конституція третього травня доводить всім, що сама Польща ступила на шлях реформ,— провадив далі Стефан.— Кожна держава переживає сама в собі всі стадії поступу, сама перетравлює їх. Згадаймо історію: який абсолютизм панував по всій Європі і що бачимо тепер. Де становище селян було найгіршим, як не у Франції за панування Людовіка XVI; сама Франція скинула короля, утворила конвент і оголосила безсмертні слова — братерство, рівність, воля. Народи ростуть, а з ними разом зроста і соціальна правда, і які б не були міцні кайдани,— вона подолає їх. Польща єдина у всій Європі не знала самовладдя. Нам закидають завжди олігархію шляхетства. Вірно. Але й цією олігархією було вже визнано "права людини".
— Людини шляхетського стану,— завважив я.
Броніслава не спускала очей з князя, тепер вона перевела свої променисті очі на мене.
— Князь доводить, що Польща не відала абсолютизму,— провадив я далі,— згода, але з’єднаний з нею Люблінською унією жив нарід, що споконвіку знав лише вічовий уклад і керування громади, шо визнавав рівність і волю для всіх, в Запорозькій Січі далеко ще до французької революції оголосив безсмертні принципи братерства, рівності й волі.
Стара козацька кров закипіла в мені, очі спалахнули.
— І Польща...
— Так, Польща не зрозуміла історичної хвилини,— перебив мене князь,— Польща не пішла поруч з вільним козацьким народом... Правда. То незагойна рана, непоквитована помилка. Повстання Богдана Хмельницького стало початком кінця старої Польщі. Але те, що було,— минуло. Історія учить народи. Нова Польща не ворог, а друг вільного козацького народу, друг волі,— те засвідчили кров’ю своєю польські легіони. Пане ротмістр, хіба в повстанні декабристів не брали участі поляки? І як тяжко покарано їх за те! Хіба не шукали поляки єднання з українцями? Для цього й закладено було в Києві масонську ложу "Об’єднаних слов’ян"? Хто перший згадав за права українського народу на нараді декабристів у Василькові? Поляк Падура. Ми мали зв’язки з Лукашевичем і з іншими,— не хочу називати їхніх фамілій,— розуміючи, що в поляків і в українців тепер один спільний шлях. І коли ми винні перед українським народом, москалеві ми не завинили нічим. Вже ж не через поневолення селян взялася Катерина до Польщі.
Стефан спалахнув, сині очі зробилися темними.
— Завоювання країни,— то право військової перемоги, але паювання держави по змові з сусідами без вибуху гармати, без пролиття крові,— то є ганебний грабунок і рано чи пізно, але він впаде на голови хижаків.
Я не протестував: тому була правда.
Стефан глибоко перевів дух, він опанував своє хвилювання і провадив далі спокійніше.
— Так, Олександр Перший відродив Польщу, і ми повинні були вдячні йому за те, але він відродив тільки ймення Польщі, а саме ймення ще не творить держави і нації. Олександр дав Польщі конституцію...
— На столі лежала конституція, а під столом батіг,— навела графиня слова Бадені.
— Батіг,— проказав за нею і Стефан.— Даруйте мені, я хочу бути об’єктивним, але всі ті обіцянки імператорові незабаром звелися на фікцію. Сейм зібрався за п’ятнадцять років тільки чотири рази, Росія залишила за собою повну волю щодо укладу бюджету Польщі, цензура, утиски, страшні репресії, порушення конституції на кожнім кроці і нарешті поводження цесаревича, що переніс до нас московський деспотизм, довершили все.
Я мовчав,— я знав, тому була правда.
— Все те терпіли ми, поки живий був Олександр, але Олександр умер, престол російський посів Микола Перший. Принципи Миколи Першого відомі всім. Конституція Польщі була йому ножем в серці, і швидко поляки переконалися, що за словом "конституція" ховалося бажання знищити націю, повернути її в рабів, всіма засобами, якими володіє деспотичний уряд, згасити в ній жадобу волі, стерти всі ознаки національної і людської гідності.
Я глянув на Броніславу: сповідь Стефанова хвилювала її.
— Але ми ще терпіли і присяги не ламали. Почали циркулювати чутки про війну, скеровану проти вільної Франції. Далі прийшов офіціальний наказ польській армії готуватись до походу. Всі матеріальні засоби нації мали бути витрачені на цю війну, а на місце нашої армії мала прийти і осісти в Польщі російська армія. І ми, що стільки років билися під прапорами волі, мусили іти і касувати волю Франції й Бельгії! Що б тоді залишилося з нашої конституції?? Ні!! Найсвятіші умови додержуються лише доти, доки їх шанують обопільно укладчики умови. Цей наказ був знищенням нашої конституції,— він зняв з поляків повин присяги, а слова Миколи, що "перший гарматний постріл з нашого боку буде гаслом до цілковитого знищення Польщі",— урвали останню надію на справедливість. Єдиним засобом, яким могли поляки боронити свою конституцію,— була польська армія. Нарід польський оголосив свою незалежність. Я поклав на терези інтереси мого народу і інтереси російського імператора,— і добув шаблю за волю мого народу. Судіть мене тепер, але бунтарем я не вважаю себе.
Стефан скінчив, він був схвильований і важко дихав. Броніслава мовчала, вона чекала мого слова; обличчя зашарілось легким рум’янцем, темні очі дивились гостро з-під чорних брів.
Я сам був схвильований: сказати по правді, я заздрив Стефанові. Він горів мов смолоскип серед темної ночі. Хижий вітер міг щохвилини загасити його, але тим часом він боровся з пітьмою, полум’я звивалось і сипало горючими іскрами в чорну безодню ночі.
Високе полум’я одчаю!
Я простягнув Стефанові руку.
— Як офіцер, вітаю вас,— сказав я.
Він гаряче стиснув мою руку.
— Але як козак, як українець маю багато чого закинути вам.
— Що саме?
— Не будемо згадувати минулого: ви самі визнаєте його помилки,— діти не відповідають за батьків...