В вечірнє крайнебо далеке і глибоке…
І чую: проситься душа моя
Туди, де потонуло в хмарах око.
І тьохка серце у мене,
А в очах темно, темно, мутно…
Чого в душі моїй так зразу смутно.
Я подивлюсь, вечірнє небо, на тебе?
Покрите хмарами, мов хвилями те море,
Що нишком мовиш в тишині?
Чи радість першую, чи тяжке горе…
Ти шлеш самотньому мені?
Чого, скажи, твоя журлива мова…
Моїй душі недовідома?
І мова ся, і ся велика річ…
Для мене темна так, мов тая ніч.
Ти, може, мовиш те, що так, як хмари
Покрили, крайнебо, краси твої,
Так потемніють дні мої
Без радощів і від людської кари?
А може, те, що мій сирітський слід
Заллється на світі сльозою…
А доля зла, і хмара бід
Ударять громом надо мною?
Тебе я не пойму й того, що дальше буде,
А тілько важко так мені,
Неначе небо се і хмари сі…
Мені схилилися на груди.