Як вітер осінній в діброві заплаче,
Головоньку схилиш, слізьми обіллєшся,
Від думки, від горя у поле плетешся?
Хіба ж ти, козаче, із вітром здружився,
Що вітер заплакав, а ти й зажурився;
Хіба тобі ні з ким ділитися горем,
Як тільки що з вітром, як тільки що з полем?
Хіба ж хто руйнує козацькую волю?
Хіба ж помарніло у чистому полю?
Схотілось гуляти – багацько простору
Від чорного Бугу до тихого Тору.
Чого твої очі, – такі ясні очі, –
Як зірки вкраїнські о самій півночі,
Сльозами наллються, як глянуть на гори,
Де сонечко красне сідає у морі?
Ой, мабуть, мила твоя там витає,
Де сонечко ясне за горн сідає!
Ой, мабуть, хлопче, недобра та мила.
Що хлопця навіки без жалю згубила!
Як орлиця в лісі весною воркує,
Чого твоє серце, козаче, сумує?
Чого воно тихне, либонь умирає,
Коли соловейко в садку заспіває?
Як наші дівчата смерком коло хати
Зачнуть собі гарно співанки співати, –
Чого ти, козаче, тоді не співаєш,
А тільки що нишком слізки утираєш?
Хіба ж тобі жити на світі не мило,
Що очі померкли, а личко змарніло?
Закинь же, козаче, за гору кручину –
Вона уженє-бо тебе в домовину.
"Не кину кручини! – козак відвічає. –
Нехай болить серце, нехай ізниває!
Тоді тільки, братці, всю смуту покину,
Коли лях поганий покине Вкраїну!"