ІНТРОДУКЦІЯ
В Твоїй душі була блакить стоячих вод, оздоблених блідо-зеленою ряскою. В ній була тьмава імла давноминулих віків, вкритих таємничим серпанком чародійних явищ. Первісний шал і дикунська невибагливість.
В Твоїй душі була блакить безмежних глибин холодних океанів. В ній було омління південних місячних ночей і млявість застиглого болотяного повітря, насиченого отруйними гострими пахощами. І міріядами бактерій жахливих хвороб.
В Твоїй душі була блакить одвічної порожнечі.
Ти прагнув знати все і нічого. Ти не хотів. Спроваджував хвилини в безвість небуття.
Іна — твоя наречена. Ти не знав цього, але відчував. З самого початку.
У Іни була блакитна душа, і Ти не знав її, а відчував байдужий. З самого початку. В її душі була блакить свіжого весняного неба, блакить веселих квітів сонячної левади, омитих прозорою росою. В ній був простір і міць вільного моря і бадьорість ранішнього вітру гірських верховин.
В її душі була осліпляюче-яскрава сонячна блакить.
Її душа була овіяна згагою життя.
Іна була повна віри, надії, любови і ненависти. Трьох сестер і їхньої матері, про існування яких Іна не знала, але відчувала.
Ти був сином своєї матері, дочки напіввимерлого народу південної спеки. Твоя мати — смуглява єгиптянка — задивилась у свячені води Ніла, прикрашені загадковими лотосами і зачарованими зорями крокодилів. В свічаді вод відбивалися безликі важкі піраміди й сфінкси, тьмарили їй мозок давніми, як порох віків, легендами про буття минулого, вливали чаруючу силу в її душу.
Єгиптянка закохалася в безликого сфінкса, що стояв ліворуч від дороги великих пірамід. Вона щодня носила квіти до підніжжя свого улюбленого, оповивала його холодний камінь своїми гарячими руками й лащилась до нього гнучким смуглявим тілом.
Так вона досягла великої радости: вона заважніла.
В розкішному нумері готелю, де мешкав пригожий вчений англієць, Ти вперше побачив світу. Смуглява дочка південної спеки, що попала вперше туди, відчула свою помилку і порішила помститися за свого коханця.
Не встиг Тебе побачити Твій батько, а лише почути Твій вереск, не встиг він ствердити, що Ти був викапаний його нащадок, як засмоктуюче солодка отрута, одна з тих отрут, які знав тільки давній схід, була випита ним з ранішньою шклянкою кави. Протягом доби після того він зів'яв, сконав, списавши всю свою спадщину Твоїй матері. Лікарі не викрили прикмет самогубства, а молодого вченого пишно поховали його земляки англійці.
Смуглява єгиптянка того ж вечора понесла квіти до підніжжя свого улюбленого — безликого сфінкса, що стояв ліворуч від дороги великих пірамід. Вона оповивала його холодний камінь своїми гарячими руками і лащилась до нього гнучким тілом.
На всіх її оточуючих вона дивилась з того часу поглядом зацькованого звіряти, а цілими днями блукала в дальніх пірамідах. В такому стані зустрів її батько Іни.
Батько Іни був єдиним примірником гульвіси. І коли левиця демімонду, спізнившись з абортом, мусила вродити від нього кирпату доньку, він у зворушливому захопленні ридав від щастя. "Левиця" більш ніколи на нього не звертала уваги й зовсім забула, що вона могла колись щось породити: у неї не було блакитної душі.
Іна тим часом зростала у великому камінному місті, що приваблювало її вічним гаміром і людським божевіллям. Батько силкувався прийняти якнайжвавішу участь у вихованні своєї дочки, дивлячись на неї всякий раз з надзвичайною ніжністю і сльозами тихої радості на очах.
Після одної дворічної подорожі в Єгипет батько Іни вернувся разом з Твоєю матір'ю і трилітнім Тобою. Дочці старого Єгипту нащадок суворих скіфів нагадав своїм обличчям сфінкса, що стоїть ліворуч від дороги великих пірамід. Прибувши з ним до родини Іни, єгиптянка все зрозуміла, а надвечір випав сніг, який убив її блакитну душу.
В ту ніч у безликого сфінкса, що стояв ліворуч від дороги великих пірамід, упала додолу голова.
В ту ніч не стало батька у Іни.
Два мертві трупи, з обличчями білими, як нововипавший сніг, спокійно лежали обнявшись у ліжку з виразом захованої одвічної таємниці на своїх непорушних устах.
Лікарі не викрили прикмет самогубства, а родичі й знайомі пишно поховали разом батька Іни і Твою матір.
Ти цього не знав.
Твоя душа була зложена з двох ущерть повних великим змістом душ, в цілому ж вона являла собою порожню безодню. Душа Іни була зложена з двох порожніх душ і в цілому відзначалася повнотою осяйного змісту. Ваші душі являли собою два протилежні бігуни одної кулі і стреміли стати одним цілим.
Спадщинна отруйна кров Твоєї матері тяжким, незносимим прокляттям висіла над Тобою. Ти хотів і нікого не міг покохати, крім своєї вигаданої Мавки — Мрії. Ти тужив за коханням. В Тебе закохувалося кожне серце, в яке порожнім одрухом спадав Твій блакитно-тьмавий погляд. Безодня Твоєї душі несвідомо приваблювала й засмоктувала солодко кожного, хто хоч випадково зазирав в її глибини. Тоді Ти став безкрайно байдужий.
Ти не кохав Іни, і ніхто не покохав її. Її всі любили за те, що вона їх любить. Іна була закохана у багатьох, але нікого не кохала. Не через те не кохала, що не могла кохати, а через те, що не могла кохати одного. Іна кохала зразу всіх, але Тебе — надмірно. Її душа була необмеженою до кохання і до віддання себе в офіру загалові.
Її душа була переповнена натхненим змістом і осліпляюче яскравою сонячною блакиттю. Блакить її душі була протилежною Твоїй. Ваші душі були бігунами одної кулі: вони не могли існувати одна без одної і не могли злитися. Як бігуни кулі — бігуни ваших душ не можна уявити ні нарізно, ні вкупі. Ти не знав цього, але відчував з самого початку.
КОЛИ ПОЖОВКНЕ ЛИСТЯ…
Падає, падає листя.
Падає листя пожовкле на Твою голову, на руки. В прозоро-блакитному, ніжно-холодному сонячному повітрі жовто-золоті сльози жалю за минулим… Падають нечутні і тануть як завмираючий лебединий сміх лоскотною тихою тугою радісного небуття.
Оповитий розмаїто-жовтим серпанком осени садок задумливо конав. Шемрали верхівля дерев тобі про останнє… Молитовним піснепохороном линули з хати звуки сопілки, на котрій тужила Іна за вікном. Тужила за весною. А за осінню?
Осінь — то вогневий птах, що, майнувши злото-пломінним крилом, сконає, спопеліє дощенту. Шалений танок різнобарвної смерті, що ниже в бурштинове намисто гаї і садки. Ти полюбив осінь.
Покохав осінь і зненавидів весну. Іде весна, як вагітна молодиця-міщанка в зеленому одягу без жадного смаку. Поважна і нечепурна, задоволена: родить, родить і їсть, їсть… Так безупинно. Ти покохав осінню красу і, коли пожовкло листя, забував про весну.
Коли пожовкне листя… Ти кохав.
Прийняв свою улюблену позу: тінню розіслався на солом'яній канапі, безсило кинув руки на поруччя, заплющив очі. Ні про що не думав.
Слухав смертний сміх осінніх сліз. Ти кохав. Мрію-Мавку…
Від блідоокої Іріс
з поцілунком смерти
тьмавий незримий ефір
Нілі свяченого твір
злотно-срібній осені в жертву
мою насолоду коханням приніс,
насолоду смертю Іріс…
Речитативом декламував Ти, і похоронний спів сопілки Іни прагнув поховати це Твоє кохання.
Коли пожовкне листя і полетить, повисне в павутинному повітрі… Коли Твоя душа полине услід їм прозорим золотаво-блідим листком і подібно їм лишиться в павутинному повітрі… Ти кохав.
Дочку таємниць споконвічного, свою недосяжну дружину — біловолосу царівну з пишною квіткою лотосу на голові замість корони, із смарагдовими очима й губами-жаринами, з гадючим тілом-вогнем, з безсоромними рухами, Ти покохав безсонними блакитними ночами, покохав надлюдською мукою-коханням. З палаючими самобуттям очима, з розслабляючим тремтінням в тілі ти віддавав їй найкращі хвилини свого існування, ти віддавав їй місячну осінь в блакитній пітьмі своєї спальні.
Падає, падає листя.
Падає листя пожовкле тобі на заплющені вії. Ти відчуваєш в них поцілунки своєї Мавки — Іріс, що висмоктують з Тебе кров краплю за краплею, що відбирають у Тебе всі життьові соки, що лишають Тобі лише забуття і тихий лоскіт.
Розплющив очі, а перед Тобою стояла Іна з золотою короною волосся й оберемком запашного осіннього листя. І зразу заплющив.
Чому ніколи… Ні одного погляду… Не поділилися зі мною тугою свого життя, щоб могла я понести її разом з вами і стати близькою, — лащилась Іна.
Я пишу поему, де королівна, властителька жовтого палацу, покохала мене і жовті вбрання. Чом не одяглися ви в жовте?
— Мій несподіваний, — рожево сміялася Іна, — ваш смак мінливий, як хвилі. Я кохаю вас і без цього, а поеми мені краще не читайте.
Вона схилилась над Тобою і гладила Твою руку:
— Розворушіться! Такого пекельного убийчого настрою не можна знести. Сьогодні до нас прибудуть червоні, сьогодні буде Яся, сьогодні ви мусите поговорити з нею, вона ненавидить вас, і це неможливо. Я хочу, щоб ви додержували нашу інтимну угоду і в дрібницях. Правда, ви це зробите? Правда ж? Ви так рідко буваєте у нас на дачі, ми так рідко бачимо одне одного, ствердіть — правда?
Ти не розплющував очей, а Іна метушилася й непомітно для Тебе поцілувала край Твого вбрання, добачивши, як Ти несвідомо повів потакуюче головою на її домагання.
— Мені однаково, тільки навіщо ви так багато балакаєте?…
Коли ми переконаємося, що кохаємо одне одного, то ми станемо чоловіком і жінкою.
Сумно сурмили Тобі осінні голоси про минуле, а Іні — майбутнє.
Ти кохатимеш. Ти кохав… але зараз…
Коли пожовкне листя… Коли Твоя душа полине у тьмаву блакить небуття… Так, її, Панну Мавку-Іріс, опиту блакитним баговінням червоногубу мрію Ти не можеш забути.
— Так.
— Так, — ледве чутно торкались Тебе пожовклі осінні листки і стверджували.
Конав золотий присмерк, осінній і білий місяць тремтів між деревами в жадобі кохання. Тобі неприємно було слухати, як сопілка Іни промовляла виразно про весняні поцілунки й обійми. Коли пожовкне листя — немає весняної туги.
Ти змінив свою улюблену позу й пішов назустріч хвилюючій радості. Ти віддаси сьогоднішню блакитну ніч їй, віддаси насолоду самозабуттям в пітьмі маленької чужої кімнати.
* * *
На веранді мусив зупинитись й опустити долу погляд: назустріч наближалася Яся. Ти не почув, що прошепотіли її шарпкі підмальовані губи, Ти не помітив, як стреміли вони до злиття з Твоїми в шалених, бурхливих поцілунках, і стояв, аж поки вона зникла.
В рано освітленій просторій вітальні хтось великий ставно ходив з кутка в куток.