(З тюремних зшитків)
Я постановив собі раз на завсіди: вивчиться свобідно ходити догори ногами. Труднощі мене мало обходили.
Коли ж все таки я побачив, що доскочити сього не зумію, я рішив спершу укріпити себе рухавкою. Але якою?
Потім я все це змінив і почав старанно щодня вчитися танцювати навприсядки гопака. А коли тюремник зазирав до мене в камеру крізь очко дверей і незадоволено щось мимрив, – мене це тільки підбивало ще завзятіше, ще дужче докучати йому гопаком.
Я не підупадав духом і про своє ув'язнення в тюрму міркував собі так: це те найкраще з усього, що мало мене спіткати.
Якось непомітно це почалося…
Коли я, стомлений гопаком, сідав на прибитий до стінки стільчик, і у мене в очах миготіли червоно-сині скалки, – тут з'являвся він.
Ми з ним, власне, щиро подружились.
Бісеня нагадувало маленького, сірого пухнато-волохатого ведмежатка на високих задніх ніжках. Воно задиркувато ходило по камері на передніх догори задніми ногами, а потім ще завзятіше, ніж я, невтомно танцювало навприсядки гопака. Я задоволено з нього реготався, аж сльози навертали мені на очі. Коли ж знову, почувши мій регіт, зазирав в очко дверей єхидний тюремник, бісеня зникало в куток за ящик параші.
Зрештою, мене це примусило замислитись.
Мені робилось чогось сумно.
Що це? Невже божевілля?
До того ж наше тюремне життя під той час зробилось жахливим, і я боявся, що повороту не можна сподіватись. Я почував, як безсило поплинув по хвилях невідомого.
Як це сталося – не пам'ятаю. Раніше я не тільки нічого не помічав, а, навпаки, кажу, був переконаний, що це те найкраще, що взагалі мало зі мною трапитися.
Але раз…
То був жахливий день, і звістка про нього луною пройшла по найзахисніших закутках і камерах. Переказували, що другий отруївся.
А може, й від чого иньшого помер? – Невідомо.
І чи взнає істину абихто, абиколи?
Всі оповідали, що обидва повісились. У них був маленький мотузок. Спершу повісився на ньому один, а коли другому здавалося, що той вже сконав, він зняв його і повис сам на тому ж самому місці, тим же самим зашморгом. В сей час опритомнів перший і, побачивши другого в зашморгу, дико закричав. Так голосно і дико, що вся тюрма здригнулася від цього.
Я не можу згадати спокійно про це оповідання. Зрештою, обох однесли в трупарню.
На мого сусіду в камері ліворуч це надзвичайно шкідливо повпливало – він перестав стукати до мене. Останній раз він позавчора проказав мені вранці й ввечері: "Мене тюремники хочуть отруїти, бороніть мене: дають отруєну їжу".
Боляче щемить мені серце в свідомости свого безсилля. Я годинами нерухомо сидів біля столу, знесилений гнітючими безформними думами.
Раптом я відчув, як серце мені злякано зупинилося, якось перехопило одразу дух.
– Вмираю… – шалено пролинула в голові мені дика думка. Несподівано я осів на долівку і не міг ворухнутися.
Зір мій впав на малесеньку іконку "Троєручиці"… "Пробач мені, Мати Божа", – задумливо прошепотів я і спинився здивований, що позабував усіх молитов. Силкувавсь пригадати, хмурив чоло, простягши несміливо до "Троєручиці" свої руки: "Стомився"…
Стямившись, недовірливо провів собі по очах рукою, – справді, вони були вогкі від сліз. А "Троєручиця" ласкаво докірливо похитувалась на ниточці.
За останній час моє кволе серце помітно слабувало, і це була одна з нагод перебою.
Подали лямпи, загримали засовами кватирок у дверях. Як тічка відьмаків, пронеслась в напівтемному коридорі повірка, і після того одразу все стихло. Гнітюча важка тиша опанувала тюрмою, як всевладний господар. В м'яких черевиках тюремники нечутно, як тіні, плавали по коридорах, зазираючи крізь "вовчок" в наші клітки. Через це робилося лячно, очі широко розплющувались, усе в мені напружувалось, по камері ходив тишком, навдибки.
Тюрмою заволоділа тиша ночі.
З волі мені передали в тюрму халат і нашпували його одеколоном. Його пахощі туманили мені голову мріями і ще яскравіше підкреслювали гнітючий тягар камери-одинарки і самотности.
Моє знайомство з Невідомим почалось після того, як я перечитав Чехова "Чорний чернець". Знайомий мені раніше мотив "Волоської леґенди" неодступно засів у голову. Я отупів від нього, не міг заснути через нього, пристосував цю серенаду до нашого тюремного життя…
Внаслідок цього ми з Ним і познайомились. Але то було давно.
Після тяжкої дев'ятиденної голодівки я з лікарні знову опинився в своїй одинарці. Пахощі одеколону нагадали мені тягучий мотив "Волоської леґенди", і ніяк не міг від нього позбавитись.
Але зараз тремчу від другої пригоди.
На п'ятому поверсі буйно збожеволів арештант, велетень анархіст. Він розбив лямпу, забив ручними кайданами тюремника до смерти. Набігло людей зі сторожі, зв'язали божевільного і більше години били безперестану.
Більше години він безперестану дико кричав.
Вечірня тиша тюрми змінилась пеклом.
Загрюкали в'язні по всіх камерах у свої двері, забряжчали кайдани, закричали всі на всі голоси.
І ще довго потім не могло ущухнути це пекло. Мов прибій моря, затихав поволі брязкіт кайданів, то збільшуючись, то зовсім стихаючи. Кайдани дзвеніли то розпачливо, то безсило. Аж поки зрештою не змовкли.
Було вже за північ.
Я лежав з широко розплющеними очима і знав, що раніше досвітніх часів мені не доведеться вснути.
А ось…
Так, стукає мені мій сусіда згори.
Тихі, тихі, ледве чутні умовні стуки. Не вірилось, що ті звуки робляться рукою живої людини. Здавалось, що то самі мури, товстенні мури тюрми, набрались здатности видавати такі нутряні, глухі звуки. А може, се душі загиблих в'язнів віщують містично?
– "Тук-тук… Тук-тук-тук"… – чув я, приложивши під ковдрою ухо до стіни.
Лежав і силкувався пронизати поглядом всі численні двері з міцними замками, всі ті похмурі клітки-труни… Зрозуміти трагедію духом живих небіжчиків, що метушилися там.
Але – нічого…
Якась особлива, злісна і нерухома тиша заповнювала всю тюрму, протислась у найзахисніші її щілини. Вона жахала мене.
В уші плив мені неупинно тягучий, проймаючий жахом мотив "Волоської леґенди", від нього робилось моторошно.
Я згадував всі ті написи смертників у моїй камері, які пройшли тут переді мною. За три останні роки – сім… За три роки – сім.
Слухав слабі удари кволого серця і дивився на невиразну тінь від заґратованого лихтаря над парашею.
Лямпа блимала, і тіні ґрат, костурляві й похмурі, незграбно танцювали. Від цього в очах миготіло, розболілась голова, кров бухала у виски, дурманів мозок.
Поволі закрадалось невиразне почуття жаху.
"Се" – починається…
Я боявся дивитись на рухливу тінь над парашею, і мене щось засмоктуюче тягло в той бік. Тінь лихтаря потроху розпливалась і все більше й більше наближалась формою до постати людини з розкуйовдженим волоссям на голові… чорним мотузком на шиї. З сірої вона зробилась зеленкувато-бурою. Внизу стіни показались бліді руки зі скрюченими пальцями…
Так, це Він.
Я раптом заспокоївся.
Невідомий повернувся в профіль до мене, повагом повів шиєю, мовби силкуючись увільнитись від зашморгу мотузка. Потім незграбно стрибнув з ящика параші й зі зверхносного зробився сферичним, прозорим. Крізь нього видно було парашу і протилежну стіну з примкненим до неї стільчиком.
Я чекав, що Невідомий надійде до мене.
Він здався мені значно схудлим з того часу, як бачив я його востаннє. Ніс загострився, волосся скуйовджене ще дужче. Але я взнав Його, Його – так жахливо схожого на мене.
У мене поволі німіли руки й ноги, а врешті я й зовсім перестав їх чути. Декілька разів пробігло по тілу дрижання тваринного жаху. Лоб спітнів, а потім захолонув.
Бліді, зеленкувато-сірі губи його заворушились. Я добре розумів їх мову. Балакав Невідомий насмішкувато, з віддихом, хоч я й не чув ніколи його голосу.
Неупевнено він ступнув до мене і похитнувся:
– Ти тепер переконався, звичайно, що я – безперечно ти?
Відпочивши трохи, Він додав:
– Я не буду вимагати від тебе обов'язкової для людей послідовности, але ж ти мусиш визнати непереможну дійсність Мого, а постільки і твого існування?…
Говорив Він завжди з нарочитим галицьким акцентом, говорив переконавче і холодно. Мене називав "на ти", я його – "на ви". Взагалі, я, як школяр, хвилювався, боявся чимсь йому недогодити, силкувався у всьому слідувать йому і теж так ворушити губи. Проте ми добре розуміли один одного і завжди відповідали точно на попередні запитання.
– Добре, я визнаю Вас за себе, але де ж я візьму подібного, як у Вас, мотузка?…
Невідомий ще раз ступнув і зло, насмішкувато заговорив:
– Я дам тобі свого.
Але то було занадто, і я беззвучно закричав:
– Я не повішусь. Я не хочу вішатись. Залиште мене!
Невідомий, хитаючись туманом, неупевнено наблизивсь до мого ліжка. Нахилившись до мого лиця, Він розставив свої руки, наміряючись обняти мене. Його смертна сорочка-чувал торкалась моїх грудей, пронизуватий погляд сірих тьмавих очей – гіпнотизував. Я не міг одняти свого погляду від Його ріденької борідки, від худої шиї з синьою смугою круг неї, від зашморгу.
У мене волосся стало догори в передчутті Його смертних обіймів, тіло налилося оливом, зробилось важке, в очах помутніло, здавалось – я зараз знепритомнію…
Але в сей момент…
Несподівано десь вгорі трахнула кришка від ящика параші, в коридорі зарипів стільчик тюремника і почулось його голосне, життьорадно-животне хропіння.
То було визволенням. По мені пройшло щось як елєктрична іскра, підкинуло мене на ліжку і я… Заснув?
Шкло в лямпі засажніло, мені страшенно хотілось пити. Я спробував підвестись, але в голові нестримано бухало. Лоб палав.
Я знову лежав з широко розплющеними очима, дивився в стелю і слухав нерухому гнітючу тишу. Лук камери важкий, як віко труни, давив, тиснув груди.
Я здригнув.
Різкий неприємний тенор прорипів:
– У тебе немає мотузка, але є пояс на халаті, на якому можна чудово повіситися…
Я озирнувся і нікого не побачив. Голос ішов з середини камери. Серце мені пошвидчено і зміцнено застугоніло. Я оскаженів:
– Нате ж Вам! На!..
Схопився з ліжка, метушливо одірвав поясок від халату і почав чіпляти його за ґрати душника над дверима. Я страшенно поспішав. Мені все здавалось, що за мною хтось доглядає пильно і зле. Руки тремтіли, зашморг все ніяк не удавався. Я пригадував, що слід його хоч трохи поялозити милом.
Душник був досить високо, і я ледве досягав до нього руками, стоячи навдибки на ящику параші.