Ясновельможний сват

Михайло Грушевський

I

Був вечір 30 грудня 1647 p. Дзвін. на київськім магістраті прозвучав на знак, щоб гасити світло, й вулиці київські стали тонути в нічній пітьмі. Воєводські слуги, що перед тим швендяли по вулицях, пильнуючи, аби ремісники замкового присуду не купували нічого в магістратських корчмах, тепер виглядали, чи не блисне де світло та не дасть поводу потягнути його хазяїна до одвіту.

Користаючи з пітьми й тиші, що опанували місто, якась фігура пересунулася по гіллях липи, що висовувалися з-за високого паркану Братства й, спустившись з них на вулицю та оглядівшись навколо, попростувала до ринку. Був то спудей Київської Академії Грицько Пісченко, а викрався він, аби поділитися думками, що обсіли його й не давали спокою ці дні, з своєю дівчиною, донькою матербозького протопопа. Хоч Грицько був принятий в домі батька й не далі як на неділю був туди прошений, одначе йому так хотілося поговорити з нею, що, побачивши її в церкві сьогодні, умовивсь, аби вона вийшла до нього в садок по вечірнім дзвоні.

Скорою ходою перейшов він ринок і церкву Успенія Божої Матері, де був протопопом отець Кирило Іванович, батько його Настусі, та пішов попід парканом та окопом попівства, що тяглося далеко вверх аж на Щекавицьку гору. Просунувшись обережно через густі кущі тернини, що посаджені були над окопом, він опинився на умовленому місці — в гущавині, серед кущів безу й жасмину, де стояла лавочка. Нікого одначе не було. Він сів на лавку почекати й став думати про те, що тепер опанувало його думки.

Він був сирота по священику, тітчиному брату одного з братських ієромонахів, й, можна сказати, виріс у Братськім монастирі, а, видаючися між товаришів своїми здібностями, вважався кандидатом на професора в своїй Академії. Але в нім занадто багато було ще молодечої сили і життя, щоб укластися повністю в академічні ідеали. В Київ кілька днів тому донеслася вість, що один з видатніших козацьких старшин Богдан Хмельниченко, завівшися з чигиринським старостою, викрався на Низ і почав громадити коло себе всіх покривджених лядським пануванням. Тих покривджених від часу, коли коронний гетьман Станіслав Потоцький розсаджав козаків на палях від Київа до Ніжина, назбиралося досить. Не дурно, що вість про приготування нового повстання незвичайно жваво кружила між людом. Дивні дива оповідалися при тім про довірочні розмови Хмельниченка з королем, про старостинські нагінки за ним і про штучний спосіб, яким викрав він у п'яного Барабашенка королівські листи, що кликали козаків до походу на турка. Наслідком того всього було, що більш гарячі не мали терпеливості чекати, поки Хмельниченко прийде з січовиками на "волость", і тепер вже вибиралися до нього. Таких було кілька й межи братськими спудеями, а приклад їх заохочував і Грицька. Ці, власне, думки й займали його тепер, розвіявши всі давнішні шкільні інтереси.

Він так задумався, що й не спостеріг, як надійшла Настуся, з головою закутана в батьківську опанчу, й кинувся з несподіванки.

— От добре, що ти підождав,— сказала вона, засапавшись з поспіху, й сіла коло нього на лавку.— Я ледве викралась. До нас прийшов ваш ректор і ще хтось, і я мусила їм видавати до столу.

— А я так замислився, що й не спостеріг. Знаєш ти, третій день ходжу, як не свій, аж голова болить.

— Що тобі сталося, любчику? — з перестрахом запитала дівчина.

— В неділю ввечері, по тій рекреації, розійшлася у нас вістка, що буде повстання. Це з Черкас привезли. Козаки громадяться на Низу й по новім році рушать сюди. Кілька моїх колег збираються на Низ, і я пішов би з ними...

— Ти пішов би у військо, на Низ! — з острахом скрикнула Настуся, але хлопець говорив, не зважаючи, з запалом далі.

— Десятий рік минає, подумай, як задушено нашу силу! Як у могилі затихло, аби тільки всякій погані плодитись, всякій кривді та презирству, і не було кому за той бідний народ піднятись, не було месника за тих помучених, побитих... Мені аж волосся догори стає, як пригадаю,— сам я ледве мов крізь сон пам'ятаю,— що в нас у Димері виробляв той катюга Лащ: він же й батькові моєму вкоротив віку... Тепер прийшов час устати одностайно на того ворога клятого...

— Але як же ти підеш, а я зостанусь, і тебе уб'ють! — перервала нарешті цю запалену промову Настуся.

— Власне,— схаменувся й перервав свою гарячу розмову Грицько,— якби не ти, чого б я й думав аж три дні. Як згадаю за тебе, то й починають мене всякі думки мучити, що от, мовляв, тебе покину...

— От то-то ж і є,— перебила втішена такою розмовою Грицька Настуся. Але той, помітивши цю "скороспішну дедукцію", ще з більшим завзяттям і поспіхом заговорив:

— Але ж із тим усім я ніяк не мозку лишитись. Я б собі того ніколи не дарував, як останньому пічкурові. Що то за життя, як чоловік свій народ зрадить? А хто не обізветься в таку тяжку годину, то той вже обов'язково зрадив...

Раптом якийсь жіночий голос закликав здалека "паннунцю", і Настуся схопилась, але Грицько не пустив її і, вхопивши руками за руки, із запалом казав:

— Слухай, Настунцю! Ніхто не знає, як мені важко! Ти думаєш, мені тебе не жаль? Але ж то мусить бути, і не може бути інакше, бо ми були б винні обоє, і не могли б бути щасливі, і бог би нам не дав щастя...

— Паннунцю! — кликала тим часом здалека жінка.

Настуся вирвалась з рук Грицька і, крізь сльози поцілувавши його, бо вона тим часом плакала, поки Грицько говорив,— побігла додому.

Грицько подивився довго їй услід і, посуплений, потягся через терни додому.

II

Як сказано було вже на початку цієї достовірної історії, отець Кирило Іванович, або Кирило Матербозький, як говорилося у Києві, запросив Грицька Пісченка до себе на неділю у гостину. Небіжчик старий Пісченко був якийсь колега отця Кирила чи сусіда — того вже за давнім часом докладно дійти не можна. Досить того, що відколи Грицько з'явився у Братському монастирі, забирав його отець Кирило від часу до часу до себе на свята, і Грицько уганяв тоді з мало що молодшою від нього Настусею по чудовому садку попівства.

Відстоявши службу божу й відпросившись у отця префекта, Грицько в святочнім убранні — новій довгій чемері, опоясаній добрим поясом, з киреєю поверх неї, в новій шапці з оксамитним верхом і для повного туалету — з вишиваною шовком хусткою за поясом (подарунком Настусі) попростував до отця Кирила.

Будиночок, де жив протопоп, стояв зараз за Успенською церквою, чи Старою кафедрою, як тоді казали. До року 1633, коли небіжчик Могила, відібравши від уніатів св. Софію, переніс туди свою кафедру, Успенська церква була якийсь час кафедральною: коли 1613 р. уніати "ґвалтовно" забрали у православних св. Софію, київська громада, "за привілеєм великого короля Жигимонта", поручила київському будівничому Волоху Себастіяну Брачі переробити якнайспішніше старинну, ще з князівських часів, і велику, але опущену церкву Успенія,— "бо опала й ошарпалася била вельми і розвалялася". Тоді протягом півчетверті місяця розкидано верхи муру, "по верхніє окна", побудували його наново, поставили баню й укрили, так що можна було службу правити. Тож і по перенесенню кафедри до св. Софії Успенська церква звалася кафедрою й була найліпшою парафією в Києві: до попівства належало чимало крамниць на ринку, на котрім стояла Успенська церква, а грунт займав цілу Щекавицьку гору, що надав церкві ще небіжчик воєвода Костянтин Острозький, і тут ще попередники отця Кирила завели чудесні сади й городи.

Сам отець Кирило був великий книжник, але не великий господар. В своїм часі він був улюбленим учнем Іова Борецького, тодішнього ректора Братської школи, пізнішого митрополита, і намірявся віддатися науковій і зв'язаній з тим духовній діяльності, забирався до постриження, аж разом всі ці плани розбили чорні брови дівчини, доньки тодішнього бурмістра київського пана Матвія Мачохи. Кирило пробував перемогти себе, на цілі місяці тікав з Києва, мучився і сох і, нарешті, втративши надію перебороти своє серце, махнув рукою на свої плани й оповів свою біду Борецькому. "Милостивець і меценат" братських спудеїв (так названий він в написі на гробі), пожалкувавши над втраченими почасти надіями, визвавсь одначе сам висватати своєму улюбленцю пишну патриціанку. Йому пощастило, і за кілька місяців Кирило Іванович вже празнував своє весілля, а невдовзі висвячений був на священика. Іов, ставши митрополитом, приділив його до кафедри, а по смерті тодішнього протопопа отець Кирило зостався при цій церкві протопопом.

Кирило, закинувши гадки про монашество, не закинув своїх наукових інтересів. Він уславився в Києві, як дуже начитаний богослов і завзятий бібліофіл. Серед книжних і просвітніх інтересів тихо пролітало його життя, закаламучене двома лише тяжкими пригодами: смертю його милостивця Іова, котрого незвичайно любив і був йому безкінечно відданий, і смертю жінки, що вмерла через рік пізніше, лишивши йому маленьку донечку Настусю. З тих часів життєві інтереси отця Кирила ділились між бібліотекою й донькою, котру дуже кохав.

III

Грицько застав отця Кирила в родиннім кругу: був у нього швагер, син небіжчика Мачохи, що того року був райцею, з родиною своєю, і ще якийсь свояк. Грицька повітали як добре знайомого. Отець Кирило стрічав його дуже радо. В нього давно був уже план — із ним він не вагався поділитись із свояками,— що як воно буде добре, мовляв, якби Грицька женити з Настусею: було б кому передати свої книжки й свою роботу. Отця, Кирила, немало мучило те, що він не мав сина, і хоч навчив свою Настусю не тільки читати й писати, але — що вже зовсім виходило дивно — навчив і латині, одначе розумів, що вона його не заступить.

За обідом піднялася розмова й зараз же перескочила на Хмельниченка. Отець Кирило і Мачошенко знали його особисто, пам'ятали й старого Хмельницького, що був підстаростою за небіжчика Даниловича. Добре пригадували участь Богдана в повстанні Павлюка, коли він був військовим писарем. Мачошенко, покладаючись на незвичайні здібності Хмельниченка, пророкував велике значення його замислу.

— Народ заворушився вже, бачу. Немало й нашого міщанства, мабуть, потягне: он ті ремеснички молоді, що собі чуприни підголюють та вуса по-козацьки запускають. Та й у вас у Братстві, пане Пісченку,— засміявся він до Грицька,— знайдеться, певно, немало охочих проміняти перо на шаблю.

— Що ж, воно не дивно, пане райцю: кожному свій народ милий.

1 2 3 4 5

Інші твори цього автора: