Предок

Другий день уже йшли ми лісами, я і пес. Вчора я ще потроху стріляв, але за сьогоднішній день не вистрілив ані разу. Пес, що спочатку приставав сумлінно при кожній появі дичини, переконався нарешті, що я не буду стріляти, і при кожній новій оказії вже тільки злегка оглядався на мене і йшов далі, силкуючись удавати, що він також не вважав на ніяку дичину,— щоб не застидати мого недбальства й лінивства.

На нічлігу я востаннє бачив людей. За сьогоднішній день не показався ніхто навіть поблизу. І я тішився, що людське лице, людське слово, людський звук не перебивав моєї тихої розмови з лісом, що ніхто третій не стає між мною і доохресним життям. Воно розмовляє зо мною тихим шумом лісу, мурмотінням потоку, криком птахів, подає знаки світлотінями хмар, ледве помітними рухами трави й гілляк. Все се, не притушене, не перебите крикливим голосом чоловіка, промовляє так виразно, так незвичайно вимовно усій моїй істоті.

Іду й прислухуюся тихому шамотінню дерев, їх верхів, не видних мені знизу з-за гілляк. Їх похитує там вгорі вітрець, непомітний тут, в долині, і неустанним тихим шумом наповняв ліс. Але від часу до часу як рука пересувається по струнах — пролітав удар вітру, видобуваючи сильніші звуки, які зливаються в енергічну фугу. Вона звучить іще хвилю йому вслід, поки не розпадеться на окремішні мелодії, які веде кожне дерево зокрема, і місце розбудженого рокоту заступить знову сей монотонний, тихомирний шум.

Сонячне проміння врізується в прогалини незвичайно ясними, яскравими ударами, від яких запалюється лискучим блиском все, що стрічає воно на дорозі,— зелена хвоя ялиць, сіра кора гілляк, червона застілка старої хвої на землі, а краплі роси й зерна піску світять посеред того сяєвом самоцвітів — горять, згоряють і гаснуть у млі ока, поки я проходжу коло них.

Мені надзвичайно радісно, і я спочатку виявляю сю радість дуже галасливо. Кричав і прислухався свому голосові, як, перебігаючи сі безконечні ряди дерев, він безсило застрягав між них. Перекликався з задиркуватою жовною і силкувався, перекричати її. Стукав гіллякою по сухих стовбурах, відповідаючи старому дятлові на його солідний, діловитий стук.

Але перший хміль сього п'яного напою минув. Я йду мовчки, солідно, не окликаючи навіть пса. Я тихий і здержливий, як саме оце життя, що окружає мене. І тільки радість, тиха, безмежна радість наповняє усе моє єство.

Тішуся сяєвом сонця, темними тінями лісу, ніжним дотиком повітря, міцною відпорністю грунту, тишею рослинного царства, різкими криками птахів. Зливаюся єством з сим безмежним життям, п'ю сонце й вогкість, розпростираюся в безмежні простори, врізуюся невидним корінням глибоко в лонр матері-землі і з її глибин тягнуся в світяну далечінь, щоб зв'язати в один міцний вузол сю сиру, повну родючої сили масу з сонцем, повітрям, безкраїми хмарами, з джерелом світу, життя, огня і руху.

Здається мені, що з кожним кроком я відходжу все далі від "культурного" життя, що зосталося там, за мною, за тісною стіною лісу, за глибокими проваллями долин. Вертаюся назад від нього, в глибину століть, тисячоліть. З шумливої, галасливої гостини, повної всякої напруженої ненатуральності, вимушеності, нещирості, вертаюся "до себе", "додому".

Кидаю сю стежку і бреду манівцями через ліс, розводячи руками гілляки, що заступають дорогу. Застрягаю, одначе, в густому малиняку. Пасуся в нім довго-довго. Вибирати ягоди мені нарешті наскучує, і я, як медвідь, починаю збирати їх губою просто з кущів. Їх дуже багато, і вони подостигали; повітря налите їх запахом. І серед них темно-малинові цвіти-букети деннику на довгих стеблах — високі, пишні серед сього запущеного зрубу, так що ледве можу їх пізнати — так буйно, такою масою ростуть вони тут. Рослинність дівочо-буйна па сій багатій ниві зрубу. Вона робить враження чогось казкового, фантастичного сею незмірною пишнотою, буйністю, багатством, і мені здається, що я перенісся десь в інші далекі часи, коли земля не була така виснажена, так обрабована і знесилена, як тепер.

Дощ застав мене в сім малиняку і зросив мене до голого тіла. Але він не довгий і не холодний. Я бреду далі серед високих кущів, серед гілляк, напоєних дощем, і вони зрошують мене все знову і знову. Я мокрий як хлющ, але я радий сьому багатству води. І коли з густого заросляку я виходжу нарешті на потік, я розстелюю на його риняках і піску свої промоклі одежі, і сохну, й гріюся разом з ними. Лежу, не рахуючися з часом, в блаженнім стані істоти, якій нічого но треба, нікуди не треба, і ніщо її не жене й не пригадується.

Лінивим оком сліджу, як нагріте повітря і пара, як жертвенне куриво, ліниво підіймаються вгору. І не знаю, чи сплю, чи виджу се наяву.

Надвечір я дістався до самітної лісничівки над рікою, серед лісу. Сим разом і тут не було нікого. Поки сонце ховалось за обрій, прорізуючи ліс жовтогарячим промінням і золотячи стовбури сосон, як червоне золото, я збирав матеріал на огнище. Сухе ломаччя, принесене рікою коріння, свіжі гілляки — соснові, пружисті, кулясті, як нові щітки до лампи, обвішані пишними кутасами гілляки смерек і розкішні вахлярі ялиць. І коли чорна пітьма затягла ліс, я розложив огнище, високе, велике, й, лежачи перед ним з псом, дивився, як огонь пробивався серед сю купу палива своїми язиками.

Ясно-червоним полум'ям схоплювалися гілляки вільхи, темним вогнем горіли корчаки смерек, відбиваючися на стіні лісу дріжучою луною, і біляві хмари диму стелилися попід нею. А коли я ворушив хвою, фонтани золотих іскор піднімалися з огню й навіженим вихором крутилися серед них темно-червоні шматки кори й галузочок, розтріскуючися на всі боки. І мене переймала божевільна втіха, екстаза давнього чоловіка перед огнем — його наймогутнішим опікуном і товаришем, оборонцем від холоду й пітьми, подателем життя і радості. І коли я, кілька годин пізніше, перебрався на ніч до хатини, постелившися на розкішнім ложі з свіжої хвої ялиць, я довго палив далі ватру на вогнищі, загромадивши цілу хатину всяким паливом.

Тріскали гілляки на огні, іскри й дим летіли золотою стягою в отвір даху. Ліс шумів тихим, приглушеним шумом навколо мене, і крізь нього пробивався гострійший гук стрімкого потоку. І я радів свідомістю, що я так глибоко відбіг від всього, що тяжіло на мені, від усього того безвихідно-складного, болющого життя.

Тішився, споминаючи, що лежу не на своїм сітчанім ліжку, завішаний портьєрами від галасу й світла, а обложений зате неминучими привидами настирливих гадок, невідступних, безвихідних плутанин, що муляють далі зболілі рани душі, не даючи й на хвилю вирватися з їх проклятого кола.

Я лежу на свіжій хвої, і мислі мої коло золотих іскор вогнища. Мене не займає тепер ніщо, крім гадок про сонце, погоду, дощ і такі ж інші рівно ясні, стихійно-прості речі.

Наче я справді втік на ціле тисячоліття назад, до своїх предків, і живу їх простим, нескладним життям з-перед тисячі літ.

Мені, одначе, не спалося. Фізичне й духовне розхвилювання та занадто буйна радість життя, яку я переживав цілий день, не давали мені спокою. Не спав і пес — я бачив відблиск огня в його очах, коли він підіймав повіки. Дрімота часом спадала на мене, потім переривалася знову, і знову товклися до голови, силкуючи зв'язатись з попередніми, гадки про колишню гармонію людського життя — життя далекого мого предка з-перед тисячоліть.

І раптом при непевнім огні ватри, що хитаючися то висував контури наваленого лому, то ховав їх в чорній пітьмі, я побачив й о г о — мого предка з-перед тисячоліть, тільки дуже далеких.

Причукнувши в темнім заглубленні скель, загородженім буреломом, він сидів, положивши свою голову на коліна, з обличчям, зверненим до мене. Був цілий голий, тільки стопи ніг були обернені в протерту козячу шкуру; але тіло ціле майже було вкрите буйним темним волосом, так що ледве перезирало через нього. Такий же волос вкривав його широкі, сильно видовжені наперед щелепи і зверху майже сягав густих брів на широкім, похилім чолі. Виглядав зморено і худо, і незагоєна рана виднілась на його бедрі.

Він голодував. Сусіднє вороже плем'я погромило його плем'я. Нелюдсько повбивано багато чоловіків, забрано жінок, а недобитків з давніших місць, багатших дичиною і всякою поживою, вигнано сюди, між ці камінисті урвища, де було стільки хижого звіра, що майже неможливо зловити що-небудь людині. І тепер, дрімаючи, він тривожно прислухався до гуркоту каміння на стежці, куди приходили до води мешканці недалекої, печери — льви. І рука його механічно стискала палицю з грубо приправленим гострокінчастим каменем — його одиноку зброю.

Так сидів він довго напроти мене, то дрімаючи злегка, то підіймаючи тривожно голову, щоб прогнати сан, і пильно приглядався перед собою. Чув себе змученим і ослабленим. Порожній шлунок стягався з гнітючим болем. Нічний холод потягав дрощами його тіло. Ніч гнітила його страхом — не тільки присутністю сього близького, а невидного звіра, а й сама собою, як страшне, загадкове царство злих таємничих сил, що посіли все живе, проглинули сонце — сього царя й володаря світу — й напосілись поморозити, понищити все живе. І з тяжкою нудьгою він споглядав раз у раз у ту сторону, звідки звичайно виходило на світ сонце, вирвавшися з неволі злих духів. Чи вирветься і сим разом і чи буде ще ясно і тепло? Чи, може, сим разом уже кінець йому? Все зле мав, очевидно, велику силу, і більше його, як чогось доброго на світі. Так рідко можна бути ситим, безпечним — а так багато всякої небезпеки, вічної муки голоду й страху…

І серед сих гадок, уривків мислі, що перелітали серед дрімоти через його утомлений мозок, з незвичайною різкістю й виразністю сонних мар йому уявилося щось така дивне, недоречне, властиво, а незмірно привабне, дивно-щасливе. Йому представився образ чоловіка, що спить собі спокійно, як дитина за спиною своєї матері, не дбаючи зовсім про ніч, холод і звірів. Обтесані й тісно примкнені до себе стовбури дерева захищають його з боків від звіра, холоду і злих духів; згори він має також накриття, так що дощ, якби йшов, не змочив би його й трохи. Крім того, він обмотаний весь тоненькими шкурами і зовсім не мерзне. Він не боїться анітрохи пітьми, бо взяв з собою в сю дерев'яну печеру кавальчик сонця і тримав його при собі.