Зайда

Одразу після війни прибився до села цей хлопець— обірване лахміття і не гріє, і тіла не прикриває, босий, дивиться спідлоба. Руки весь час тримав у кишенях — либонь, із ножиком не хотів розлучатись ні на мить, а може, кілька копійок мав, що були його єдиним багатством... Ходив собі по селу, похмуро до всіх приглядаючись і всі так само похмуро приглядалися до нього. Не знати, де він спав, проте наступного дня знову з'являвся чи то на дорозі, чи то біля крамниці.

— Зайда, остерігатись треба,— казали люди лавочниці, немолодій уже, з карими очима Гальці.— Бо поцупить крам, а ви й не зогледитесь.

Хлопець, названий зайдою, до сільмагу заходити боявся, проте Галька його остерігалась. Остерігалися і всі інші — марно б не ходила чужа людина по селу, щось та виглядає, щось та має собі на меті. Й одного разу Семен Вухлик, знаний усіма в селі тим, що вставив собі два залізні зуби, перепинив хлопця на дорозі й навіть за барки взяв:

— Ти хто такий?

— А що? — запитав хлопець, нітрохи не боячись і не пробуючи ні вивільнитись, ні тікати.

— Я тебе питаю! — закричав Вухлик, і два залізні зуби гостро заблищали.— Што нада?

— Нічого,— відповів зайда.

Відповідь трохи спантеличила сільчанина. Та водночас і підозру його посилила:

— Як то нічого? Марно б не ходив. Тепер таких, як ти, знаєш скільки тиняється? Ти що, село підпалити хочеш?

— Не хочу,— суплячись, одказав зайда.

— То, може б, в інше село подався? Бо наш народ не любить, коли отак-о ходять.

Хлопчині, видно, набридло відповідати, й він лише глипав з-під брів, нічого не кажучи. Семен Вухлик, що не належав до сільської влади, якого навіть виконавцем не призначали ніколи, не те що знітився, а трохи наче подурнішав од тієї дитячої байдужості до його особи.

— Дивись мені! — проказав погрозливо.— І щоб не здибався більше зі мною... Бо я такий!..

Кожне в селі тримає курей, і в кожного одна чи дві курки завжди несуться хтозна-де. Проте кожний знає оте потайне місце і вибирає звідти яйця. Було таке потайне місце і в тітки Фані.. Саме тоді й почали зникати яйця в її потайному місці. Вона не довго думала, що там за причина, а перестріла малого зайду і поспитала в нього лагідно:

— То ти вже красти навчився?

— Що я краду? — буркнув хлопець.

— Не крадеш? — здивувалась тітка Фаня, котра сама хоч і не крала, зате чомусь була впевнена, що інші крадуть.— А з чого ти живеш?

— Ні з чого я не живу.

— Не живеш? — здивувалась тітка Фаня.— Як то не живеш?

Зайда не відповів. Зір його потьмянів, ніби в очах відбилась чорна хмара, що саме облягла півнеба.

— Застану в шкоді — живим не випущу,— пообіцяла тітка Фаня.— Змалку отакий, то що далі буде?

— Буде,— буркнув хлопчина.

Отакий він був. Ні до кого в хату не заходив, нічого не брав ні в кого, проте з чогось жив. Із села йти не збирався, хоч його тут і недолюблювали та й побоювались. Хтось ізвідкись дізнався, що звати його Романом, чи що, то так і казали: "Отой приблудний Роман, що спідлоба дивиться".

Якось лавочниці сказали, коли вона пригнала корову до череди, що сьогодні її черга відпасати. Галька ж своїх дітей не мала, а наперед ні з ким не зговорилась, то вона цього самого чужого Романа й умовила, щоб відпас за неї. Швиденько приготувала йому торбу — пляшку молока, шмат хліба і трохи сала, а кийок Роман уже сам виламав.

Пастухи тримались од нього віддалік — і тоді, коли корів гнали в поле, і тоді, коли вже на пашу добилися. Посідали собі гуртом, якусь гру придумали, а Роман, що спідлоба дивиться, теж ізбоку тримається, не підступаючи. То йому покрикують:

— Гей, ти, заверни оту рогату!

Або:

— Вижени рябу з пшениці, то ж Гальчина!

Роман схоплювавсь і біг завертати рогату чи виганяти рябу. Хлопці дивились на нього й посміювалися. Роман чув той сміх, знав, що то з нього, проте не звертав уваги.

Так вони й сиділи — сільські гуртом, а він окремо. Сільські розпитувати почали:

— А чого ти такий чорний?

Роман дивився на них похмуро, постукував кийком по землі й не відказував.

— Ти в тітки Фані яйця крав чи не крав?

Лише головою покрутив заперечливо, а губ не розімкнув.

— А балакати вмієш по-людському?

На це запитання й головою не покрутив.

Сонце вибилось посеред неба — стали полуднувати. Сільські одне побіля одного повсідалися, кожне свою пляшку молока дістало, кожне свій кусень хліба добуло чи перепічку там. А Роман, що спідлоба дивиться, оддалік бовваніє і не їсть нічого. Лише обняв свою торбу обома руками, ніби побоюється за неї.

— Чого ти не їси? — кричать до нього.— Боїшся потовстіти?

А самі аж заходяться сміхом, бо такий же той Роман худий, кістлявий, такий захарчований!

Він тергіів-терпів, шкодуючи їсти свої харчі, а потім одійшов у пшеницю і там, аби не бачили його, взявся обідати. Жалко йому той хліб їсти, то він малесенький шматочок лише й відкусить, довго в роті тримає. Жалко йому те молоко пити, то він якусь крапелинку надіп'є і не наважується ковтати, хоче краще її розкуштувати. І за кожним ковтком поглядає на пляшку, скільки ще зосталося.

До сала так і не торкнувся. Лиш понюхав та язиком лизнув, яке воно. Знайшов поблизу кілька лопухів, обгорнув той кусочок сала, аби не висихало. І недоїдений кусень хліба теж лопухами обіклав, бо сонце й крізь торбу пропікає, це ж сухарем стане...

Отак пополуднавши, почепив собі торбу на шию і вийшов із пшениці. А сільські вже й питають:

— Ти що там у пшениці робив? Гроші свої перелічував?

І сміються — знають, що нічого в зайди нема.

— А що тобі Галька їсти давала? Вона ж лавочниця, то, може, щось із лавки?.. Погляньте, як роз'ївся в пшениці. Вже, либонь, і худобу не захоче пасти! Ану біжи заверни...

Надвечір ні в кого їсти немає, а їсти кортить, та додому ще рано. І всім чомусь впадає в очі те, що в Романа торба не порожня, а повна.

— Ох і наричила ж тобі лавочниця! Наїсишся сьогодні так, що й Завтра ситий ходитимеш!

— Покажи, що ти там ховаєш?

— Хлопці, нехай із нами поділиться!

Підступають до Романа, а він на них спідлоба дивиться, і в очах зелені шершні, а не іскри клубками товчуться. І лице його витяглося, біля губ тоненькі зморшки пролягли, тремтять. Ось, либонь, підхопиться, ось, либонь, кинеться тікати. Ні, не схоплюється, не біжить, а тільки страшно так дивиться перед собою, не змигуючи.

— Хлопці,— обізвався нарешті,— в мене лиш кусник сала зостався, сам хочу їсти.

— О! Йому стільки надавали, що й не поїв!

— Я й не куштував! Одклав...

— А чого в пшеницю ховався? Аби ми не бачили, чим ласуєш? Хлопці, не слухаймо його! Віддавай свою торбу! Ну! І не вчись ховатися, не будь хитрий!

Роман, спідлоба дивлячись, підвівся. Розв'язав торбу, добув оте лопушиння, став розгрібати. Дістав недоїдений шматок хліба, простягнув перед собою.

— Нате, беріть...

І так само розгорнув жовтий кусник сала:

— Беріть...

Хтось уже й руку простягнув, щоб узяти, але решті ніяково стало, недобре так, бо жалко було дивитись на цього худого, чужого Романа, жалко бачити, як тримає перед собою заощаджений свій обід.

— Та ми тільки так... Ми аби посміятись... Тебе налякати... Воно нам не треба.

Був серед пастухів товстий та вічно усім невдоволений Осел. Так усі звали цього хлопця за впертість. Що ти йому одне скажи чи попроси, то він інакше зробить. На щокастому лиці маленькі очиці схожі були на двох борозняків, що лиш-лиш виткнулись із землі. Так от, цей Осел думав не довго. Вихопив у Романа хліб і сало, вкусив так, що од сала тільки сама шкурка лишилася. Жував швидко, давлячись, квапливо запихав пальцями до рота, і очі його при цьому зовсім подрібнішали, ніби ті борозняки ось-ось у землю поховаються.

Доївши все те, Осел вихопив у Романа торбу, витрусив її і, нічого не знайшовши, проказав, навіть не пробуючи всміхнутись:

— Хоч і мало, та під'їв... А ти не будь більше такий скупий, бо ми скупих не любимо. Чув?

Роман підняв кинуту на землю торбу...

Коли увечері пригнали череду в село, лавочниця Галька завела його до хати й дала повечеряти. Роман їв поволеньки, сидів за столом рівно, до всього приглядався, до всього прислухався. Галька розпитувала, звідки він та де його батьки. Він не знав. Проти ночі не випровадила дитину за поріг, постелила йому соломи на долівці. Роман не став одмовлятися, зразу ж і ліг та й заснув, зате Галька довго переверталась на своєму твердому вдовиному ліжку.

А коли вранці прокинулась — на долівці лежала сама лише розворушена солома.

Через день найняла Романа до череди тітка Фаня. Ще звечора перестріла його, завела додому, нагодувала. Вранці найшла для нього якусь одежину, не зовсім драну, але, звісно, й не нову. Навіть картуз йому принесла з горища — запилений, у павутинні, з надірваним козирком. То хутенько той козирок пришида, а бруд, який не одставав, одіпрала з милом. Надягнув убір на голову Роман — аж легше на душі стало у Фані.

— Казала Галька, що слухняний ти... Слухняним будь, але не дуже,— повчала.— Слухняним усі діри затикають, на слухняному їздять і слухняним поганяють. Ти, Романе, коли слід — зубами гризи, кусайся, бо інакше не проживеш. Я, може, й обиджу кого, та мене більше зобиджають. От і виходить, що я навіть добра... Наше село так намучилося, що й на село не схоже, а на осиний рій. Навіть той, хто добрий, мусить бути злим, а злі — вони злі й позоставались... Тепер сиріт — як сліз. А вдів скільки насіялось!

На цей раз пасли череду біля гороху. Знали хлопці, що лізти в горох та рвати молоді стручки не можна, бо й сторож ген-ген видніє. Та коли сторож ізник десь, повзком попідлазили й так само повзком рвали молоді стручки. Набивали торби, за пазухи клали. Чималий таки клин столочили, а потім зайняли худобу — і геть подались.

Роман разом з усіма лазив у горох, теж рвав. Коли несподівано для всіх із-за кущів вийшов сторож, то хлопець теж не знав, що йому робити з нарваним горохом... Сторож був сердитий, та й не настановили б лагідного! Тримав у руках довгий батіг, а тому ніхто й не зважувався тікати — першому дістанеться.

— Череду заганяли в горох? За потраву хто відповідатиме?

Діти не відривали од нього очей. Було їх багато, і сторож поспитав:

— Хто зачинщик? Признавайтесь!

Ще не оговтались од несподіванки, то й на слово не могли спромогтися.

— Хто підбивав? Кажіть! Хто повів?

— Та хто ж іще? — тремтливим скривдженим голосом пробурмотів Осел.— Він! — І показав пальцем на Романа.

А в того, хто не був ні призвідцею і не підбивав нікого, лиш вії здригнулись, губи побіліли.