Живиця

Василь Шкляр

Колько ніколи не горнувся до Петра Джуса, а це віднедавна усе частіше став забігати до нього, і то неважко прикинути, коли саме він прив'язався до Джусового двору — відтоді, як Петрів батько привіз цілу гору соснових дощок з пилорами, пахучих та жовтих, таких, що аж світилися вони, і навіть за хмарної днини здавалося, начебто на Джусове подвір'я латочка сонця падає. І як прибіжить Колько до Петра (завжди з бляшаночкою з-під консервів), то повсідаються вони на дошках та й балакають, а тоді вже Колько починає:

— Петь, чуєш, Петь? Можна, я трошки?..

— Ти ж учора набрав оно скільки.

— Та... ще тре.

— Він що, їсть її? — Джус починає душитися сміхом, хоча йому, може, й не смішно; він завжди отак силувано хіхікає (усім на злої), аж червоніє од натуги, а оскільки те й робить, що вичавлює з себе сміхи, то червоний повсякчас.

— Ти ж знаєш, Петь,— Колько серйозно дивиться у чорні щілини Джусових очей,— йому до скрипки треба. Ну, там... до струн, смичка.

— Та знаю,— не сміється, а крекче Джус, і голос його через те потріскує, мов суха бадилина у грубці.— Мати твоя дрова рубає, а він сидить збоку та на скрипці чирги-чирги. Мати гех-гех, а він чирги-чирги.

— Він слабий,— каже Колько.— Йому у війну...

— Ну да, слабий,— перебиває Джус.— Приймаки всі такі. Ось побач, твоя мати й цього вижене.

— Він хороший.

— Еге ж, думаєш, їй та скрипка нужна? їй аби дров хто врубав. Та води приніс.

— То можна, Петь?

— Здирай, хіба мені що.

Колько дістає з кишені саморобного ножика з дерев'яною колодочкою (дід Микитенко у кузні викував) і придивляється до соснових дощок — де проступила живиця. Потім зішкрібує чорненьким лезом жовті, як віск, крапельки — і в бляшаночку. Він уже й не чує Джусового хіхікання. Звик. Та й не про те зараз думка в Колька. Бо він щось знає. Таке, що аж.

— Це як по-чесному,— каже Джус,— то ти мені й винен.

— Що?

— Ну, батько ж мій дошки за гроші купував, так?

— Так.

— А живиця звідки виступає? З дощок, так?

— Ну...

— От тобі й "ну". Пора б уже й котикові щось принести.

Джус душе любив котика свого череп'яного із щілинкою поміж вушок і то де не знайде копійку, відразу її до котика несе. Раз був надибав у кущах поза вигоном гніздо, повне яєць,— чиясь курка відбилася од двору і неслася там, то так розбагатів, як здав ті яйця у лавку, що після того те й робив, що нишпорив по всіх кущах на кутку, і навіть бур'яни повитолочував на пустирях. От як йому кортіло ще більше розбагатіти. А Колько спершу й не здогадався, чому це Джус такий щедрий, здирай, каже, хіба мені що. Тепер же, бач, заспівав якої. А чим же Колько з ним розплатиться, як він ще па гроші не робить?

— А ти ж як думав? — Джус уже не сміявся, але очі його звузилися ще дужче і полискували, мов леза ножа.— Щоб тобі усе на дурничку? Дулі! Ти од мене не викрутишся.

Бляшанка легенько затремтіла в Колькових пальцях, і він заховав руки за спину.

— Чого ти, Петь?.. Ми ж... Я...

— Що ти? Що ти? Знаємо вас! Тільки й дивитесь, де б хапнути на дурничку.

— Я...

І тоді Колько зважився.

Зважився показати Джусові те, про що раніше боявся навіть заїкнутися, бо Джус пташок чомусь недолюблював, особливо ж горобців, яких мав за великих ворогів своїх, що соняшники видзьобують на городі і черешні, та й чого вони тільки не нищать, казав Джус. Казав так і дер горобині гнізда де тільки міг — у стрісі, в норах, у дуплах, і сильно казився, якщо не міг витягти горобенят із дупла глибокого; тоді штурхав туди паличкою й примовляв: "А будете? А будете?" І лице його червоніло від злості і втіхи.

Ні, Колько йому ніколи б не показав того птаха, аби міг чимось іншим розплатитися за живицю, але що ж тут поробиш, як соснового лісу коло їхнього села немає, вони ж з приймаком-скрипалем ходили шукати — нема, і той так тоді засмутився, що Колько поклав собі будь-що роздобути її.

Але до лісу вони ходили не марно, бо де б це ще Колько знайшов собі птаха такого — завбільшки, як ворона, і чорнющий, як ворона, і дзьоб широкий, міцний, наче викуваний із заліза, і крила великі, тільки от не літає, бо це і не ворона зовсім, а крук, пташенятко крука, через те й не літає, маленьке ще, а як виросте, то буде велике-велике, немов орел, і таке дуже, що й Колька зможе взяти на крила і понести далеко за гори й ліси, у тридев'яте царство... Лиш треба його доглядати, леліяти, привчати змалечку, тоді воно, як виросте, воздасть сторицею, бо це ж "рук — птаха рідкісна.

Сиділо собі під кущем ліщиновим, і Колько першим його угледів, пальчиком показав: "Дивіться, оно ворона", і вони підійшли геть близько, а птах не втікав, покірно дивився на них напівприплющеними сонними очима, опираючись на розтулені крила, паче на милиці. Скрипаль нахилився над ним, погладив — не втікає. "Е, Колю, воно й не ворона,— каже.— Це крук, тільки маленький. І звідки він тут узявся? Бери його додому, годуй, доглядай, то побач, що буде".

Колько хоча трохи й боявся, але взяв птаха на руки і вже з того, який він гарячий, відчув, що це справді птах незвичайний; Колькові зробилося жарко в долоні від крил того птаха, і ще йому якось моторошно зробилося, але ж поруч був скрипаль, то він не боявся і ніс маленьке крученя аж додому, притискаючи його гаряче тільце до грудей, і щось незбагненно голубе, щось таке золоте переливалося в Колька від пташиного тепла, що він і незчувся, як уперше в житті промовив те слово "тату", чи то воно само зірвалося з вуст:

"Тату, та', а скільки він ростиме?"

Колько забіг наперед і зазирнув скрипалеві в очі. Той ураз зупинився, губи йому сіпнулися, і від того, мабуть, затремтів і голос:

"Птахи швидко ростуть".

А вдома, тільки-но зайшли в хату, а мати назустріч: "То це мені мало вас двох на шиї, а ви ще й ворону притягни!"

"Мамо, це не ворона, це крук, тільки маленький, ось хай-но він виросте..." — "Ану, ступай з ним із хати! Де хоч дівай, а сюди не неси".

загрузка...

"Ма', це ж крученятко..."

"Ти більше його слухай, то він тобі ще не такого накаже",— розсердилася мати і більше й не глянула на птаха.

Тоді Колько пішов у повітку, витрусив із картонного ящика всілякий мотлох і посадив туди крука, насипав йому пшінця і мисочку з водою поставив, але крук не схотів ні їсти, ні пити — може, тому, що дуже малим пташеням був, а мо', через те, що звик до харчів якихось незвичайних, на те ж він і крук — птаха рідкісна. І ще Колько подумав, що, мабуть, йому скоро тісненько стане у цьому ящичку, але хай, тоді й мати побачить, що це за птаха, і можна буде прилаштувати його де хоч.

Отак міркував собі Колько і ні-ні та й забігав раз у раз у повітку — на крука глянути, наче не вірилося йому, що такий птах у них живе. І кортіло ж Колькові показати його комусь, похвалитися, та батько — через крука ж і лягло на душу приймака-скрипаля батьком звати — казав, що ие треба, бо це ж не посмітюха якась, а бач що.

І сидів батько день у день на призьбі та все на скрипці вигравав (така та музика мила-люба Колькові була, бо в селі їхньому більше ніхто й не мав скрипки; на гармошці грали і Майсак кривенький, і брати Комедії — не грала гармошка у їхніх руках, а наче словами проказувала, ще й на бубнах вибивали, як весілля у кого чи ще який празник, а скрипку тільки в кіно і бачили).

Тепер і Колько став триматися хати, усе коло батька крутиться, а раніше, коли його не було, гасав на вигоні цілими днями або в ставку викисав, доки не посиніє. А то якогось дня біжить додому після купелі, аж тут його Джус перестрічає на вулиці та: "А там тобі мати знов батька привела, кажуть, аж із Мизинівки. Та й не сам прийшов, а з скрипкою, ги-ги-ги". Колькові тоді якось тісно у грудях зробилося, не знав, чи радіти, чи що, то зайшов на подвір'я, став під тополею (у їхньому дворі єдина на все село тополя росла), а в хату боїться заходити, хоч і кортіло дуже на скрипку глянути. Отак стояв, стояв, коли чує — музика з хати долинає, тоненька така, весела, немає чого боятися. То Колько тоді — в хату. А там за столом уже й дід Микитенко з бабою Христею, і мати у новій квітчастій хустці, і... він — одсунувся з табуреткою насеред хати, приклав до підборіддя скрипочку й висотує з неї тоненькі деренчливі голосочки. А як угледів Колька, то опустив скрипку, наче засоромився, і так якось лагідно дивиться, дивиться жовтими очима (білки в нього жовті були) та каже: "Я б його де хоч упізнав. Викапана мати". А мати: "Колюню, йди осьо на полуничок, ми тобі з базару принесли". Улесливо так сказала, і після того вона ще днів скільки улесливо говорила, а вже пізніше почала гримати і на Колька, і на батька... А тепер ще й на крука. Ну, хай на батька за те, що слабий та до роботи не вдатний (зате ж он добрий який!), хай на Колька посвариться, що загуляється коли там, а на крука за що? Він же не сидить ні в кого на шиї, не їсть нічого, малий іще, а це Колько покаже його Джусові, то й грошей не треба давати за живицю.

— Петь, чуєш, Петь? Я тобі щось покажу, тіки нікому не кажи, добре?

— А що?

— Крука.

— Якого крука?

— Ну, птаха такого.

— Бреши більше.

— Та ні, справді. Тіки він ще маленький. Але як виросте...

І Колько не втримується і дорогою додому розповідає Джусові геть усе. Він знає, що про це краще б змовчати, у Джуса погане око, ще спристрітить, але нетерплячка висотує з Колькового язика таємницю, наче смичок музику із скрипки.

— Вій виросте і буде великим, як орел, і тоді...— Колько запинається, йому не стачає духу, щоб розказати, що буде потім.

Та ось уже і повітка. Колько тихенько прочиняє двері і, приклавши пальця до губ, навшпиньки, щоб не злякати птаха, підходить у куток, до картонного ящика. Джус теж посапує вже притишено, бо бачить, Колько не бреше.

Крук, як і раніше, куняв, обіпершись на розчепірені крила, приплющені очі ледь ворухнулися од світла, що вдарило косинцем у відчинені двері. І ні зерно, насипане Кольком, ні вода в мисочці — не займані.

Джус присів навпочіпки і тицьнув пальцем у крукового дзьоба, однак той і не глянув на нього. Лиш важко зворухнув крильми.

— Та який же це крук! — аж крикнув спересердя Джус.— Це ж проста собі ворона, ще й слаба до того.

— Е ні, Петь, ти що? Це крук, тіки маленький. Він ще зовсім пташенятко, через те й на ворону схожий.

— Бреши.

— Батько ж знає, він був на війні, то там, каже, десь далеко, за гряницею, бачив таких.

— Батько-батько...

1 2 3