Чистими літніми ранками, коли ще й сонце тільки-но прокидається десь там у своїх золотих палатах, Митро Концедайло першим збиває куряву з сільського шляху: жене до лісу табунець білих, мов хмариночки, кіз. Після їхнього солодкого вранішнього молока і димок од цигарки здається Митрові солодким, і туман, що вродився над річкою, і білий світ, такий білий — аж очам боляче.
Радіє він цій годині, радіє з усієї сили, бо ген там, за річкою, де починається ліс, защемить його серце. І то — на цілісіньку днину…
Весело процокотіли кози по дерев'яному містку, — їм що, на пасовисько ідуть, того й мерехтять копитцями, — а він, бідолаха, й собі поспішає; спритненько тягне скарлючену ногу, пересмикує гострими плечима, сміється — не чує старості. Але яка там старість, Митрові ледве за п'ятдесят. То тільки зверху він показує на діда, а так — як оте кострубате покручене дерево, що перестоїть ще й молоденьку сосну.
За річкою Митро чорніє на лиці, тверднуть йому губи. Терпкий дух живиці, що йде від бору, перехоплює горло, в очах туманіє, і вже він бачить не кіз біленьких, а й справді зграйку хмарин, що пливуть по осінньому небу — синьому-синьому, як Яленчині очі…
І
Того дня вони збирали опеньки, — а ліс жовтогарячий світив їм під ноги, — і навмисне розійшлися далеко у різні боки (потім так гарно шукати одне одного, іти на голос одне одному). Дмитро забрів аж у шахти — давним-давно тут брали вугілля, то полишалися темні сирі западини, грибами багаті. Авжеж, їх було тут море, повитикались довкола пеньків цілими сімейками. Та не встиг і нагнутись Дмитро, як збоку затріщав хмиз, — невже Яленка підкралась отак непомітно? — і тут він угледів чоловіка, якого, мабуть, і в селі злякався б, а це ж таки ліс. Ну й химера! За чорною бородою не видно й лиця, тільки очі жевріють, ще й автомат звисає з плеча, тонкодулий, німецький.
— Звідки ти будеш, хлопче? — спитав бородань хрипким простудженим голосом.
— Із Сестринців.
— Гриби збираєш?
— Опеньки, — відказав уже спокійніше, бо чоловікові очі начебто лиха не віщували, щось навіть знайоме зблиснуло в них. Отак показалось і згасло.
— Ти сам?
— Я?.. С-сам.
— То й добре. Нікому не скажеш, що бачив мене?
Дмитро похитав головою. На мить йому привидівся батько: ідуть вони стернею в Жалівку до Семена Момота, який усіх чобітьми обшиває, Дмитро чує, як у мішечку приємно порипує шкура теляча — на осінь і він матиме новенькі чоботи, буде в чому до Яленки ходити!
— І ще одне, — сказав бородань. — Не раджу тобі далеко в ліс заходити. Тепер не ті часи. — Повернувся й поволі пішов за дерева, згорбивши плечі.
"Дядьку Момоте! — хотів гукнути Дмитро. — А коли ж ви пошиєте чоботи?"
Однак промовчав. Мабуть, тепер дядькові не до чобіт. Нема коли й поголитися…
Яленку не кликав, якось і так знайшов її швидко при світлі дерев, од чого вона здивувалася, ще, може, й образилася б, та не встигла.
— Чого ти, Митю?
— Так…
— Ти наче щось знаєш.
— Скучив за тобою.
— Таке скажеш… — На її щоках пристигли суниці, очі вронила у кошик з опеньками. Обдивлялася кожен грибочок, кожну травинку, що прилипла до шапочки, а бачила — очима чула — Дмитра.
— А ти хіба ні? — Він тішився тією сором'язливістю, наче грівся коло Яленчиних рум'янців.
— Ну, Митю…
— Гарна ти, — дражнився Дмитро. Хіба не дражнитимешся заради такого дива: щоки червоні, а носик білий— білісінький, тільки де-не-де поцяткований рудими крапочками — може, пташина яка поторкала дзьобиком?
— Ні, не гарна, — сказала Яленка.
— Ну, тоді погана.
— І не погана.
— А яка ж?
— Така.
— Ах ти така! — І раптом хмільна відвага підхопила Дмитра, як пір'їнку, — і чого він злякався дядька Момо— та? — кинувся до Яленки, руки втопив у шовкові кіс, затулив її губами од всього світу.
— Митю, ти що? Митю…
Випурхнула з обіймів і, мовби нічого не трапилось, хутенько схилилася над розсипаними опеньками, збирала їх у кошик і погляд туди ховала…
II
Село їхнє милувала війна — не заходили німці в Сестринці. Чи від того, що коло лісу тулилося, то боялися партизанів, чи й за село його не вважали: так, хутірець на півсотні дворів.
Он у сусідів, — правда, Жалівка стоїть на горбі, її обминули ліси і річка, — всю душу витрусили. Днями приходила звідти Дмитрова тітка Федорка, то чого вже тільки не понарозказувала. Налізло до них німчури (гир-гир-гир, гир-гир-гир! — шкабарчать), і те дай, і те дай, щоб їх порозривало. Птицю патрають на льоту, в баби Ярини свиню застрелили з "ліворвера" та й не смалили, обдерли мов зайця.
— Людей не милують, а що їм свиня, — зітхала мати. — Моше, до нас переходь, Федоро? Пересидимо якось.
— А на кого ж я хату покину? — бідкалась тітка, кліпаючи лисенькими повіками. — їм хату спалити — що раз плюнути.
— Та бог з нею, з хатою.
— Я тобі, Оксано, скажу, що й серед наших е штучки. Тільки-но німці в село, а Карпінський уже виходить їм назустріч та…
— Це який Карпінський? Отой присліпуватий на одне око?
— Та він же, виходить, хліб-сіль на рушнику несе та каже: "Господа, ми вас двадцять лет ждали. Совєтська власть прийде, як у мене волосся на долоні виросте".
— Диви, яке!
— Так і каже. Господа, каже… — і тітка Федора ще кілька раз повторила його слова, поки не розлютила себе до краю: і— Щоб тобі всохла та долоня!
— В сім'ї не без виродка, — ще глибше зітхнула мати й пішла до плити, де куліш булькотів у чавунчику.
Тітка загомоніла голосніше, щоб мати і там почула:
— Ти ж пам'ятаєш, Окса', нашого Дуню німого?
— А чо' ж не пам'ятаю, брат же його, Вакула, в Сестринцях живе. Теж німий.
— Ну да, так ото длубається Дуня на городі, картоплю копає, а підходить німчик до нього, молоденький такий, гостропикий, як пацючок, та й подає Дуні відерце, щоб той картоплі всипав йому. А Дуня, — чуєш, Окса'?— простягає йому лопату й тицькає пальцем у землю, мовляв, сам накопай.
— От біда, — сумно всміхнулася мати.
— Той спершу спаленів, згріб Дуню за комір та носом в ту землю! А Дуня, він же нсихований, як не вхопить лопату та на того німця! — Тут тітка Федорка не втрималась, заллялася сухеньким смішком, наче курка за— кудкудахкала.
— І вдарив? — перебила мати той сміх, сполохано звівши ріденькі брови — такі, як і в тітки. У них і носи однакові, барабулькою, і очі, живенькі, примружені.
— Яке там ударив! Німчик так дременув, що тіки смуга лягла, а Дуня й собі, здурів чоловік, заніс лопату над головою та біжить за ним скільки духу… Але той молодший, утік-таки.
— Та й що він тоді, той німець?
— Думали, прийде з автоматом, диркне — й нема Дуні. Але ж ні, минулося.
— Ти бач, подарував!
— Карпінський, той би не простив. Де вже там! Господа, каже…
— Ці німі богом зобиджені, але постояти уміють за себе. Он Вакула що зробив Микликові, ще до війни, коли той скирту сторожував.
— А я щось і не пригадую.
— Ну, Мотя, жінка Вакулина, пішла надвечір та набрала в'язочку соломи, — якої там соломи, триння самого, — а Миклик, підлий такий, підкрався ззаду та й підпалив на ній ту потеруху.
— Еге, я ніби й чула щось таке.
— То бідна жінка перелякалася на смерть, ледве додому прибилася та й злягла хвора. Говорити не могла, уже пізніше розказала все Вакулі.
— А той що?
— А що той, мовчить, бо німий, а тоді, як зима впала, морози вдарили, то й собі бере цупкенького мотузка і йде по солому до скирти. І не знаю, що там і як було, але приніс Вакула у в'язці соломи і Миклика, — той же дрібненький, мале, бач, а зле, — і в'язку Вакула заніс не в хлівець, а поклав на морозі за хатою.
— Так йому й треба! — знов кудкудахнула тітка Федорка, блиснувши яснами.
— Миклик пручається у в'язці, розв'яжи! — верещить, а Вакула не чує. Був би замерз на кізяк, та нагодився дід ІІечиборщ, — він до Вакули щовечора ходить у карт гуляти, — почув той крик і розв'язав Миклика.
— Сміхота, — сказала тітка.
— Була б йому сміхота, аби не Печиборщ. Вакула насилу простив дідові, але помирилися, бо друзі ж великі.
Отак відвели душу тітка із матір'ю, а тоді сіли до столу куліш їсти. І Дмитро з ними.
— У вас із яйцями, — прихвалювала тітка, — а в мене курей забрали гироди, то які там уже яйця.
— Та й ми не дуже-то ними ласуємо, це так, що гості, — виправдовувалась мати, наче завинила перед тіткою тим, що куліш такий добрий.
І сьорбали його повагом, акуратненько, що й губи сухими лишалися, і ложки сухими.
Дмитро мовчав, не втручався в жіночу балачку, а тоді — блись очима з-під лоба:
— Тьотю, чуєте тьо', а хіба Семена Момота не взяли на фронт?
— А ні, слабий він… Але й у селі не видко, пропав десь.
— Чого це ти Момота згадав? — мати.
— Та я все про чоботи думаю.
— Ой, Митю, хіба тепер за це мова?
— Чула я, — тітка Федорка поклала ложку й зашепотіла, низенько зігнувшись над столом, — чула, немов партизани об'явилися в Губському лісі.
— Партизани?
— Ну, Семен, ще як німці не заходили, возив підводою харчі до лісу. Думаю, куди ж ти ото, чоловіче, їздиш на ніч?
— Розказують, — зашепотіла губами мати, — що поліцая вбили. Але то аж у Бужанці. — І глянула у вікно, чи ніхто там не слухає. — О, Митю, невісточка наша пішла!
Дмитро й собі кинувся до вікна і, хоч як було цікаво слухати тітку, не втерпів, побіг на вулицю. Що й казати, то ж тітка, а то Яленка!
III
Милувала війна Сестринці та й не довго, і от одного дня приїжджає в село чорна горбата машина, зупиняється на майдані коло церкви, і виходить із неї — хто б ви думали? — Карпінський виходить, у чорній одежі, з пов'язкою на руці. Дмитро й не впізнав його спершу, але бачить — око сліпе, блимає червоненьким обідком. Карпінський одчиняє задні дверцята, згинається в три погибелі, бо звідти виходить чин німецький — усе на ньому виблискує, аж мороз іде поза шкірою від того блиску. Підтягнутий такий, виголений, рівненько тримає голову і найперше на церкву дивиться, невеличку, дерев'яну, зате чепурну, мов лялечка. А з машини іще поліцаї виходять, і німець один вискакує з автоматом, але старший щось пробелькотів до нього, то зняв автомат і поклав у машину. Лише в поліцаїв стриміли гвинтівки за плечима. Карпінський наказав їм, щоб збирали людей на майдан, а сам не відходив од офіцера і теж сліпав одним оком на церковицю, наче й він там побачив щось дуже цікаве.
— Какой вєк? — спитав німець, і Карпінський насилу второпав, що від нього хочуть.
— Вік? А-а-а… Стара дуже.
— Почему замок? — показав на двері.
— Мабуть, попа немає.
У Сестринцях тоді не ходили до церкви, хто й вірив у бога, то молився сам собі нищечком.
От і люди стали прибувати на майдан, зупинялися поодалік від машини, а поліцаї махали їм — ближче, ближче.