Тече річка невеличка...

Шкляр Василь

"Тече річка невеличка...

Чистими літніми ранками, коли ще й сонце тільки-но прокидається десь там у своїх золотих палатах, Митро Концедайло першим збивав куряву з сільського шляху: жене до лісу табунець білих, мов хмариночки, кіз. Після їхнього солодкого вранішнього молока і димок од цигарки здається Митрові солодким, і туман, що вродився над річкою, і білий світ, такий білий — аж очам боляче.

Радіє він цій годині, радіє з усієї сили, бо ген там, за річкою, де починається ліс, защемить його серце. І то — на цілісіньку днину...

Весело процокотіли кози по дерев'яному містку,— їм що, на пасовисько ідуть, того й мерехтять копитцями,— а він, бідолаха, й собі поспішає; спритненько тягне скарлючену ногу, пересмикує гострими плечима, сміється — не чує старості. Але яка там старість, Митрові ледве за п'ятдесят. То тільки зверху він показує на діда, а так — як оте кострубате покручене дерево, що перестоїть ще й молоденьку сосну.

За річкою Митро чорніє на лиці, тверднуть йому губи. Терпкий дух живиці, що йде від бору, перехоплює горло, в очах туманіє, і вже він бачить не кіз біленьких, а й справді зграйку хмарин, що пливуть по осінньому небу — синьому-синьому, як Яленчині очі...

І

Того дня вони збирали опеньки,— а ліс жовтогарячий світив їм під ноги,— і навмисне розійшлися далеко у різні боки (потім так гарно шукати одне одного, іти на голос одне одному). Дмитро забрів аж у шахти — давним-давно тут брали иугіллн, то полишалися темні сирі западини, грибами багаті. Лнжож, їх було тут море, повитикались довкола пеньків цілими сімейками. Та ис встиг і пагпу-тись Дмитро, як збоку затріщав хмиз,— невже Яленка підкралась отак непомітно? — і тут він угледів чоловіка, якого, мабуть, і в селі злякався б, а це ж таки ліс. Ну й химера! За чорною бородою не видно й лиця, тільки очі жевріють, ще й автомат звисає з плеча, тонкодулий, німецький.

— ЗВІДКИ ТИ будеш, хлопче? — спитав бородань хрипким простудженим голосом.

— Із Сестринців.

— Гриби збираєш?

— Опеньки,— відказав уже спокійніше, бо чоловікові очі начебто лиха не віщували, щось навіть знайоме зблиснуло в них. Отак показалось і згасло.

— Ти сам?

— Я?.. С-сам.

— То й добре. Нікому не скажеш, що бачив мене? Дмитро похитав головою. На мить йому привидівся

батько: ідуть вони стернею в Жалівку до Семена Момотз, який усіх чобітьми обшиває, Дмитро чує, як у мішечку приємно порипує шкура теляча — на осінь і він матиме новенькі чоботи, буде в чому до Яленки ходити!

— І ще одне,— сказав бородань.— Не раджу тобі далеко в ліс заходити. Тепер не ті часи.— Повернувся й поволі пішов за дерева, згорбивши плечі.

"Дядьку Момоте! — хотів гукнути Дмитро.— А коли ж ви пошиєте чоботи?"

Однак промовчав. Мабуть, тепер дядькові не до чобіт. Нема коли й поголитися...

Яленку не кликав, якось і так знайшов її швидко при світлі дерев, од чого вона здивувалася, ще, може, й образилася б, та не встигла.

— Чого ти, Митю?

— Так...

— Ти наче щось знаєш.

— Скучив за тобою.

— Таке скажеш... — lia її їдоках пристигли суниці, очі вронила у кошик з опеньками. Обдивлялася кожен грибочок, кожну травинку, що прилипла до шапочки, а бачила — очима чула — Дмитра.

— А ти хіба ні? — Він тішив&я тією сором'язливістю, наче грівся коло Яленчиних рум'янців.

— Ну, Митю...

— Гарна ти,— дражнився Дмитро. Хіба не дражнитимешся заради такого дива: щоки червоні, а носик білий-білісінький, тільки де-не-де поцяткований рудими крапочками — може, пташина яка поторкала дзьобиком?

— Ні, не гарна,— сказала Яленка.

— Ну, тоді погана.

— І не погана.

— А яка ж?

— Така.

— Ах ти така! — І раптом хмільна відвага підхопила Дмитра, як пір'їнку,— і чого він злякався дядька Момо-та? — кинувся до Яленки, руки втопив у шовкові кіс, затулив її губами од всього світу.

— Митго, ти що? Митю...

Випурхнула з обіймів і, мовби нічого не трапилось, хутенько схилилася над розсипаними опеньками, збирала їх у кошик і погляд туди ховала...

II

Село їхнє милувала війна — не заходили німці в Сест-ринці. Чи від того, що коло лісу тулилося, то боялися партизанів, чи й за село його не вважали: так, хутірець на півсотні дворів.

Он у сусідів,— правда, Жалівка стоїть на горбі, її обминули ліси і річка,— всю душу витрусили. Днями приходила звідти Дмитрова тітка Федорка, то чого вже тільки не понарозказувала. Налізло до них німчури (гир-гиргир, гир-гир-гир! — шкабарчать), і те дай, і те дай, щоб їх порозривало. Птицю патрають на льоту, в баби Ярини свиню застрелили з "ліворвера" та й не смалили, обдерли мов зайця.

— Людей не милують, а що їм етиня, — зітхала мати. — Може, до нас переходь, Федоро? Пересидимо якось.

— А на кого ж я хату покину? — бідкалась тітка, кліпаючи лисенькими повіками.— їм хату спалити — що раз плюнути.

— Та бог з нею, з хатою.

— Я тобі, Оксано, скажу, що й серед наших е штучки. Тільки-но німці в село, а Карпінський уже виходить їм назустріч та...

— Це який Карпінський? Отой присліпуватий на одне око?

— Та він же, виходить, хліб-сіль на рушнику несе та каже: "Господа, ми вас двадцять лет ждали. Советська вдасть прийде, як у мене волосся на долоні виросте".

— Диви, яке!

— Так і каже. Господа, каже... — і тітка Федора ще кілька раз повторила його слова, поки пе розлютила себе до краю: і— Що'б тобі всохла та долоня!

— В сім'ї не без виродка,— ще глибше зітхнула мати й пішла до плити, де куліш булькотів у чавунчику.

Тітка загомоніла голосніше, щоб мати і там почула:

— Ти ж пам'ятаєш, Оиса', нашого Дуню німого?

— А чо' ж не пам'ятаю, брат же його, Вакула, в Сест-ринцях живе. Теж німий.

— Ну да, так ото длубається Дуня на городі, картоплю копає, а підходить німчик до нього, молоденький такий, гостропикий, як пацючок, та й подає Дуні відерце, щоб той картоплі всипав йому. А Дуня, — чуєш, Окса'?— простягає йому лопату й тицькає пальцем у землю, мовляв, сам накопай.

— От біда,— сумно всміхнулася мати.

— Той спершу спаленів, згріб Дуню за комір та носом в ту землю! А Дуня, він же нсихований, як не вхопить лопату та на того німця! — Тут тітка Федорка не втрималась, заллялася сухеньким смішком, наче курка за-кудкудахкала.

— І вдарив? — перебила мати той сміх, сполохано звівши ріденькі брови — такі, як і в тітки. У них і носи однакові, барабулькою, і очі, живенькі, примружені.

— Яке там ударив! Німчик так дременув, що тіки смуга лягла, а Дуня й собі, здурів чоловік, заніс лопату над головою та біжить за ним скільки духу... Але той молодший, утік-таки.

— Та й що він тоді, той німець?

— Думали, прийде з автоматом, диркне — й нема Дуні. Але ж ні, минулося.

— Ти бач, подарував!

— Карпінський, той би не простив. Де вже там! Господа, каже...

— Ці німі богом зобиджені, але постояти уміють за себе. Он Вакула що зробив Микликові, ще до війни, коли той скирту сторожував.

— А я щось і не пригадую.

— Ну, Мотя, жінка Вакулина, пішла надвечір та набрала в'язочку соломи,— якої там соломи, триння самого,— а Миклик, підлий такий, підкрався ззаду та й підпалив на ній ту потеруху.

— Еге, я ніби й чула щось таке.

— То бідна жінка перелякалася на смерть, ледве додому прибилася та й злягла хвора. Говорити не могла, уже пізніше розказала "се Вакулі.

— А той що?

— А що той, мовчить, бо німий, а тоді, як вима впала, морози вдарили, то й собі бере цупкенького мотузка і йде по солому до скирти. І не знаю, що там і як було, але приніс Вакуяа у в'язці соломи і Миклиюа, — той же дрібненький, мале, бач, а зле,— і в'язку Вакула заніс не в хлівець, а поклав на морозі за хатою.

— Так йому й треба! — знов кудкудахнула тітка Фе-дорка, блиснувши яснами.

— Миклик пручається у в'язці, розв'яжи! — верещить, а Вакула не чує. Був би замерз на кізяк, та нагодився дід Печиборщ,— він до Вакули щовечора ходить у карт гуляти,— почув той крик і розв'язав Миклика.

— Сміхота,— сказала тітка.

— Була б йому сміхота, аби не Печиборщ. Вакула насилу простив дідові, але помирилися, бо друзі ж великі.

Отак відвели душу тітка із матір'ю, а тоді сіли до столу куліш їсти. І Дмитро з ними.

— У вас із яйцями,— прихвалювала тітка,— а в мене курей забрали гироди, то які там уже яйця.

— Та й ми не дуже-то ними ласуємо, це так, що гості,— виправдовувалась мати, наче завинила перед тіткою тим, що куліш такий добрий.

І сьорбали його повагом, акуратненько, що й губи сухими лишалися, і ложки сухими.

Дмитро мовчав, не втручався в жіночу балачку, а то-тоді — блись очима з-під лоба:

— Тьотю, чуєте тьо', а хіба Семена Момота не взяли на фронт?

— А ні, слабий він... Але й у селі не видко, пропав десь.

— Чого це ти Момота згадав? — мати.

— Та я все про чоботи думаю.

— Ой, Митю, хіба тепер за це мова?

— Чула я, — тітка Федорка поклала ложку й зашепотіла, низенько зігнувшись над столом,— чула, немов партизани об'явилися в Губському лісі.

— Партизани?

— Ну, Семен, ще як иімці не заходили, возив підводою харчі до лісу. Думаю, куди ж ти ото, чоловіче, їздиш на ніч?

— Розказують,— зашепотіла губами мати,— що поліцая вбили. Але то аж у Бужаиці.— І глянула у вікно, чи ніхто там не слухає. — О, Митю, невісточка наша пішла!

Дмитро й собі кинувся до вікна і, хоч як було цікаво слухати тітку, не втерпів, побіг на вулицю. Що й казати, то ж тітка, а то Яленка!

III

Милувала війна Сестринці та й не довго, і от одного дня приїжджає в село чорна горбата машина, зупиняється на майдані коло церкви, і виходить із неї — хто б ви думали? — Карпінський виходить, у чорній одежі, з пов'язкою на руці. Дмитро й не впізнав його спершу, але бачить — око сліпе, блимає червоненьким обідком. Карпінський одчиняє задні дверцята, згинається в три погибелі, бо звідти виходить чин німецький — усе на ньому виблискує, аж мороз іде поза шкірою від того блиску. Підтягнутий такий, виголений, рівненько тримає голову і найперше на церкву дивиться, невеличку, дерев'яну, зате чепурну, мов лялечка. А з машини іще поліцаї виходять, і німець один вискакує з автоматом, але старший щось пробелькотів до нього, то зняв автомат і поклав у машину. Лише в поліцаїв стриміли гвинтівки за плечима. Карпінський наказав їм, щоб збирали людей на майдан, а сам не відходив од офіцера і теж сліпав одним оком на церковицю, наче й він там побачив щось дуже цікаве.

— Какой вєк? — спитав німець, і Карпінський насилу второпав, що від нього хочуть.

— Вік? А-а-а...

1 2 3 4 5 6 7