Привид

І

Ліна їхала в табір. Ні, не в гори, не до моря, не поїздом, а всього лише трамваєм, за місто, а там пройти ще з кілометр — і буде табір. Він розташувався в школі. З класів на літо повиносили парти і поставили ліжка, почепили якісь картинки, в малому шкільному буфеті влаштували їдальню, а за школою збили кілька дощок, приладнали на високій і товстій залізній штабі величезний бак з водою, від нього провели вигнуту трубу — це був душ. А все разом називалось табором.

Але ніхто не ремствував. Навпаки, раділи, з гарячим нетерпінням чекали для, коли почнеться перша зміна і можна буде скласти в мішки все, що треба брати з собою, і сісти на трамвай, і поїхати до табору.

Правда, Ліна з Ірою ще до початку зміни ходили дивитися на табір. За табором, якщо не полінуватись і трохи пройти пішки, можна знайти майже справжній ліс. У тому лісі густо росли кущі ліщини, малина, падали з високих сосон шишки, гублячись у густій, зеленій і ще дуже свіжій траві. Поміж травою дрібними краплями тремтів блідо-рожевий цвіт суниці. Скоро з'явиться зелена зав'язь, а потім почервоніє, наллється солодким соком, нема нічого смачнішого на світі, ніж достигла лісова суниця!

Від школи ліворуч, у той бік, де починалась вулиця, стояв танк. Тепер, коли минуло дуже багато років і табори виглядають зовсім інакше, ніж перші післявоєнні табори, тепер той танк стоїть на високому гранітному постаменті, і це вже не просто танк, а пам'ятник воїнам, які перші увійшли в місто, щоб визволити його...

У путівці писали, щоб діти взяли разом з зубними щітками і чистою білизною хоча б одну книжку,— в таборі хотіли організувати бібліотеку, а з чого її зробиш, як не з добрих дарунків самих читачів. І ще радили взяти з собою про всяк випадок хоч невеликий запас продуктів. Перша ж зміна, і хтозна, як воно все буде в перші дні першої зміни.

Ніхто не дивувався. Усе було зрозуміло.

Лінине ліжко стояло біля вікна. Це було чудово — ліжко біля самого вікна. Вікно зовсім невисоке. Хочеш, переступи ногою — і просто знадвору опинишся в ліжку. Правда, Ліні сказали, що так робити не варто, по-перше, тому, що не можна, а по-друге, тому, що білизна миттю стане брудна, а міняти її будуть не раніше ніж через десять днів. Ліна все вислухала, але не запам'ятала: їй здавалося, що набагато цікавіше потрапляти в кімнату через вікно.

Під ліжком Ліна поклала мішок з усім, що взяла з дому, й одразу ж забула про нього. Кому потрібно займатись мішком, коли весела сурма кличе усіх на збір?

М'яч. Здавалось би, що особливого в цій круглій штуці, яких є більше, ніж дітей у кожному дворі?

Але коли він один — справжній, живий м'яч, а не зшита з шмаття мертва кулька! Коли він один на цілий табір і доторкнутися до нього рукою — це майже щастя! Відчути його пружність, потримати не відпускаючи якусь мить у долонях, але тільки мить, бо на тебе дивляться жадібними очима, немов ти притримав у руках не м'яч, а склянку з водою в пустелі. Нема нічого кращого за м'яча, від тугого, червоного з синім м'яча.

І тому Ліна страшенно здивувалася, що Ліда не хоче грати в м'яча. Вона собі байдуже сиділа на лавці, дивилась круглими сонними очима на світ і жувала пиріжок. Ліні стало жаль її, і вона запитала:

— Чому ти не граєш у м'яча? Ставай сюди!

Ліда здвигнула плечем, прожувала пиріжок і сказала:

— Не бачила я твого м'яча!

Тоді Ліна розсердилась, і коли м'яч знову потрапив їй до рук, вона кинула ним просто в сонну нудну Лідку.

— А-а-а! — голосно, як коза, заревла Лідка, і по її щоках полились сльози. Від подиву Ліва мало рота не розкрила: вона ніколи не бачила так багато великих і круглих сліз.

— Я скажу! — крізь сльози погрозила Ліда і знову вкусила пиріжок.

Ні Ліна, ні Ліда не виявили особливої радості, коли довідалися, що будуть сусідами по палаті. Та ще й спатимуть зовсім поруч!

Вони повернулись одна до одної спиною і постарались якомога швидше заснути.

II

Хоч табір і не був схожий на справжній, життя в ньому почалося справді табірне.

Вони ходили в ліс. Їздили на великому, розгойданому, змайстрованому, мабуть, ще за царя Гороха, автобусі далеко — аж до озера, де можна було купатись, лежати на піску і рвати лілеї, хоч рвати лілеї і не дозволяли.

А Вітя Косаренко все одно поплив і нарвав лілей, хоч довге слизьке зілля чіплялося за ноги. Ліна пробувала доплисти, але нічого не вийшло, і вона мало не захлинулась водою, що в тому місці дуже відгонила тванню. А Вітя нарвав і кинув квіти біля дівчат і втік.

Ліна з Ірою не знали, кому це, тому поділились квітами і почіпляли на шию, і їхали додому, як русалки, і одного тільки не знали, кому справді кинув квіти Вітя Косаренко, і від цього було ще цікавіше.

Увечері Ліні страшенно захотілось їсти. Вона зазирнула до свого мішка — і не знайшла там нічого, крім зубної щітки,— про яку, на превеликий сором, зовсім забула,— та чистої білизни.

Від маминих коржиків, спечених з темної, але просіяної муки, від присолоджених сахарином коржиків не залишилось ані крихти.

— Ой,— скрикнула в кутку Іра,— а де мої маківники?

— Ага,— сказала Ліна,— велика миша бігала-бігала і все забрала...

Тоді й інші почали копирсатись у своїх мішках — і в кожного чогось бракувало, і настрій від цього став поганий, і вони дивились одна на одну якось скоса і недовірливо.

— Хочете, я розповім вам казку? — сказала Ліна і зітхнула, відчувши раптом на зубах хрускіт трошки причерствілого маминого коржика, того самого коржика, якого не було в торбинці.

Казку Ліна завела довгу, бо їй не хотілось пропустити щось із прочитаного в книжці. І коли вона закінчила, то запитала:

— Цікава казка, правда?

У відповідь тільки Ірка сонно відповіла:

— Угу...

А всі інші давно вже спали, і, мабуть, їм снились коржики, якими Ліна збиралась частувати всю кімнату.

Дівчинка лежала і ображено дивилась у стелю — нікому навіть було поскаржитись на свої неприємності.

В кімнаті ставало чомусь щодалі душніше, Ліна підвелась, відчинила вікно навстіж і сіла на підвіконні.

Чорна-чорна ніч ворушилась за вікном. Така чорна, аж відчутна. Здавалось, простягни руку — і рука наштовхнеться на непроникну темряву, як на мур,— так чорно було за вікном.

Жодного предмета, жодного обрису не можна було розгледіти, і так ставало моторошно, що боязко навіть було поворухнутися, щоб знову злізти з підвіконня і лягти в ліжко.

Тут під вікном щось зашаруділо. І хтось тихо покликав:

— Ліно! Лін! Ти, Лін? Не бійся, це я, Вітя...

— Ти... чого?

— А так... спати не хочеться. Слухай, ти привидів не боїшся?

— А хіба бувають?

— Ну! Я от "Фараона" читав... Ти читала?

— Ні!

— От прочитай — жах! Там у цих лабіринтах, знаєш, нічого не розбереш, де початок, де кінець, і тут раптом голос: "Рамзес. Рамзе-ес!" Потім усе стає зрозуміло, але спочатку — ух!

— Цс-с-с!

— Лін!

— М-м?

— На!

Вітя простяг дівчинці папірець. Ліна тільки навпомацки відчула, що це папірець, і запитала:

— Що це?

— Завтра побачиш. Тільки... тільки ти нікому не показуй, добре?

— Вітю, а ти звідки взнав, що це я?

— А в мене очі зелені, котячі, в пітьмі бачу. Не віриш? Слово честі!

— Хто там?

Ліда звелась на ліжку, Ліна не бачила її очей, але напевно знала, що вони в неї круглі і перелякані.

— Це я,— прошипіла Ліна і ковзнула у ліжко.

— А,— сказала Ліда і знову засопла в подушку.

Ліна лежала і страшенно шкодувала, що зараз темно і не можна подивитися, що в тому папері. Ех, треба було замість коржиків узяти свічку. І взагалі — хто з'їв коржики?..

III

— Гарний хлопець Вітя Косаренко,— мрійно сказала Іра.— І сорочка в нього гарна, така у клітиночку, я такої ні в кого не бачила.

Ліні здавалось, що найголовніше у Віті Косаренка не сорочка в клітинку. Але Ліна нічого не сказала, лиш помацала в кишені записку від Віті Косаренка, де було сказано, що він чекатиме біля танка. О шостій годині вечора.

Ліну ще ніхто ніколи не чекав біля танка о шостій годині вечора, і тому вона хвилювалась так, що аж під ложечкою трохи боліло.

Цілий день Вітя навіть не дивився на Ліну, вона навіть почала думати, чи не приснилось їй це — і нічна розмова, і записка, але ж після снів не залишається ніколи ніяких матеріальних доказів, а записка таки була.

Наближалась шоста, коли Ліна раптом згадала, що в неї на спідничці велика пляма від мазуту,— хотіла вилізти на дах душової, але не встигла, бо саме тоді вожата вирішила викупатись під душем.

І ось тепер Ліна згадала про це. Треба було обов'язково переодягнутись. Хоч на неї досі ніхто ніколи —не чекав біля танка, вона звідкись знала, що в таких випадках не можна приходити в спідничці з плямою від мазуту. Потихеньку вставши,— діти сиділи кружком на траві і вчили нову пісню,— Ліна подалась до свого вікна. Вона поставила ногу на підвіконня, але далі не полізла. Як вона могла лізти далі, коли Лідка, товстощока Лідка, сиділа над Іриним мішком і добувала звідти рештки маківничків!

Може, треба було закричати, вилаяти її, усіх покликати і всім сказати — Ліна не уявляла, що треба було робити, і тому вона просто скочила вниз на землю і бігом побігла до танка.

Вітя стояв біля танка у тій самій сорочці, яка так подобалась Ірі, але не це було найважливішим. Найважливішим було те, що він був єдиною людиною, якій Ліна могла сказати про гидкий вчинок Лідки.

— Добрий день,— сказала Ліна, ніби не бачила Вітю сто разів досі.

— Добрий день,— урочисто відповів Вітя і чомусь почервонів.

— Ну от,— сказала Ліна.

— Так,— сказав Вітя.

Потім вони довго мовчали і не знали, про що говорити і що робити. Врешті Ліна відважилась і запитала:

— Ти в яку школу ходиш?

— В п'яту,— страшенно зрадів питанню Вітя.— А ти?

— В чотирнадцяту. У нас дуже хороша учителька. А у вас?

— І у нас... Слухай,— сказав раптом Вітя, немовби Ліна й без того не слухала його,— слухай, ти вмієш тримати язик за зубами?

— Не знаю.

— А мені здалося, що вмієш. Ти ні про що таке нікому не розповідаєш. Нічим не вихваляєшся. І взагалі... Якщо я тобі про щось кажу, ти нікому не розляпаєш?

— Таємниця? — прошепотіла Ліна і швидко кліпнула віями.

— Так. Тільки ти поклянись, добре?

Ліна хвилинку роздумувала: а що, коли її почнуть мучити і випитувати таємницю? Що, коли вона потрапить ворогам до рук, вони витягнуть з неї таємницю? Але потім згадала, що ворогів уже нема, ні в чиї руки вона не потрапить, і з полегкістю заявила:

— Можу й поклястись!

— Тоді...