Федоренка призначили
5 В. Близнеиь
65
старостою села, а Швайку управителем, ну, ніби завгоспом. Тільки спеклося "начальство", а вже й бричку собі завело і нагайку... "І нагайку? Не може бути!" — "Зараз все може бути, хлопчики. Ось годину чи дві тому гасав Федоренко з Швайкою на бричці попід хатами — худобу переписували. І в нас були. Мати питає: "Що тобі треба, Федоренку?" А він п'яно: "Така-сяка... більшовицька... який я тобі Федоренко? Я па-ан староста!" Словом, корову й свиню записали, наказали матері курей у хлів зібрати, всіх перещупали. Двом півникам голови скрутили і — в бричку. Регочуть: "На закуску буде!.." У погріб лазили і на горище. Пригрозив Федоренко нагайкою: "Щоб вся худоба на місці була. Пропаде курча — головою поплатитесь!.."
Ліда обірвала розмову, підвела голову: у двір на зеленій бричці влетів... Федоренко. Чого це він знову приперся?
Староста махнув матері нагайкою:
— Гей, така-сяка... Пан комендант викликають! Будеш за своїх вилупків отвічать!
Хлопці чекали всього. Могла прибігти Ліщинська, могли схопити їх німці і під конвоєм повести в село... А що їхню маму покличуть — про це зовсім не думали. І тепер стояли перед нею, як злодюжки, закляклі, втупивши очі в землю.
— Хлопці... — у Ліди здригнулись куточки сухих зашерхлих губ. — Що ви накоїли?
— Нічого. Ну...
— Ну, трохи... по пиці...
— Та отому ж... Адику.
— Гадику... Цуцику німецькому...
— Тс-с-с! — сердито тріпнула віями Ліда. — Зараз і камінь чує.
Мати не сказала ані слова. Кинула лопату і важкою ходою пішла з городу.
— Ей, ти, скоріше! — прикрикнув Федоренко; вйокнувши на гарячих коней, староста повернув бричку і поцокотів новенькими колесами вздовж вулиці. Слідом за ним поснувала й мати. Маленька, згорблена, вона загубилася в хмарах сизої куряви...
В кудлатих овечих шубах виповзали із берега вечірні сутінки, замерехтіли перші зорі, а мати все не поверталася. Тривога за неньку звела дітей докупи. Вони притислись одне до одного, як осиротілі курчата, і вперше відчули, що немає такої сили, яка б розлучила їх. Не сердито, а журливо докоряла своїм братам Ліда за дурне "геройство"... "Ну, уявіть собі, хлопчики, — говорила вона, — зібралися ми втрьох... не втрьох навіть, хай пристануть ще Грицько й Володька, зібрались ми і до німців з кулаками: "Ми вас та ми вам!" Що з того вийде? Чесонуть по нас з автомата — і кінець. Ні, кулаками їх не візьмеш. Отак Чіпка хотів боротися (Хто такий Чіпка? Дам книгу, почитаєте... Пропаща сила)... Ні, хлопчики, треба хитро, треба так, щоб вони, гади, і не здогадувались, звідки воно береться..."
Ще довго говорила сестра, не все й зрозумів Льонька, але одне затямив добре: не лізь, хлопче, як сліпе теля в яму, будь обережний і хитрий, бо німець — не такий вже й дурень; коли сам, а коли й руками таких виродків, як Федоренко та Ліщинська, буде душити нас.
...Мати повернулась додому пізно. Не могла затамувати біль, не могла стримати сльози. Такої наруги вона ще не знала.
Чорнорота прилюдно назвала її злодійкою. її, чесну трудівницю, яка все життя вчила дітей: "Лучче своє латане, чим чуже хватане"...
Мати не застала коменданта — він спішно виїхав кудись. Зустріла її Ліщинська. Запінившись, кляла на все село, погрожувала згноїти разом із сім'єю. Обступили люди, дивувалися: що тут стряслося? А вона, чорнорота, верзла страшне. Буцімто Поліщуки побили її дитину і... украли годинник. Ліщинська аж тіпалася од злості:
— Завтра принеси годинник, а то хату спалю і попіл розвію! Щоб не смерділо вами!..
Черствий хліб застрявав у горлі обох братів. Аби мати лаяла їх, було б легше. Ні, вона й не згадала навіть, що оці двійко, її неслухняні діти, приносять стільки горя. Серце її боліло лише за одне: "Чи довго ще? Чи довго іуди плюватимуть в душі людей?.."
— Нічого, і на вовка знайдеться управа, — похмуро буркнув Валько, вкладаючись спати.
А Льонька, забувши про Лідині застереження, у думках пригрозив Адику: "Ну, почекай, гадику! Ти ще наплачешся!"
* * *
Притулившись до братового плеча, Льонька почав засинати. За день так накрутився на спеці, що в голові бамкали дзвони, плутались гарячкові думки. Чомусь згадалися слова Адика: "Німці прогнали ваших уже аж до Уралу..." — "Брешеш, кривий цуцику!" — рвонувся до Ліщинського. Хоч Льонька й не був красномовним, але в думках умів завзято сперечатися. Так, він умів постояти за правду і зараз, пробившись грудьми крізь натовп, виголошував на сільському майдані запальну промову: "Бреше, кривий! — кидав розлючені слова. — Ось повернуться наші, заткнуть йому пельку!" І дійсно, за селом майнуло багряне знамено, загукали гармати. Нараз задеренчали в хаті шибки. "Хто там?" — тихо озвалася Ліда. "Це я, відчиніть..." Клацнув замок, почувся уривчастий голос Гриші: "Діда Гарбу вбили!"
З Валька й Льоньки сон як рукою зняло.
— Діда Гарбу вбили! — сказав Грицько уже в хаті. — З Володькою бачили. Це страшне було, страшне.
...Останнім часом дід Гарба ходив мовчазний і похмурий, як степ восени. З-під кошлатих надбрівок поглядав на грушевий сад, куди німці затягли артилерійську батарею. Міцно, до хрускоту в пальцях стискував сухий держак сапи. Про що він думав? Що згадував? Може, в думках, крізь туман років повертався до "берегів своєї молодості? Кіннота Будьонного. Шаленні атаки, пісня вітрів, свист гарячих щабель... Міцно впивалися пальці в сухий берестяний держак.
Заходило сонце. Він стояв коло хати — важкий, нерухомий, наче сіра кам'яна брила. Тільки очі були живі — дві незгасні жарини в глибоких ямах. Він дивився в сад. Німці рили під грушами траншеї. І ніби чув старий, як тріщать жили дерев, як стікає янтарна кров по гілках. А потім дзенькнули сокири. Холодна сталь вдарила діда Гарбу в серце. Ворог рубав не груші, ні, ворог рубав під корінь його життя — бо то він шумів зеленим листом, то він дарував людям свої плоди.
І гаркнув зненацька грім — блискавицею впав на ворога дід Гарба. Він був страшний в ту мить. Сяйнула в руках сапа — хруснув череп німця, що вализ грушу. Струснулась земля від могутнього клекоту: "Не бери чужого — опечешся, собако!" — і другий фашист брязнув, у траву. їх був добрий десяток, фашистів, та вони заклякли од страху. Не ждали такої неймовірної помсти.
— Не бери чужого! — кинувся Гарба до гармати, де, вирячивши очі, притаїлась артилерійська обслуга. Високо звів руку — оглушливо бахнув за спиною карабін. Г-а-ах! — з кров'ю видихнув дід і розпоров сапою бридку тушу. Автоматна черга різонула повітря. Поточився Гарба, та, спершись плечем на грушу, встояв на ногах. Останні думки його були про онука Семена. Лишився хлопчик сиротою. Не до-гледів дитину. А втім, Семен вже дорослий...
Ще якась мить — і один з пістолетом підлетів до діда, випустив у груди йому цілу обойму...
Увечері приїхав сюди комендант. Він одхльоскав по морді переляканого командира батареї, скажено гримнув на вартових: "Арештуйте цього ідіота!" Обер-лейтенат аж тіпався від люті, його біленькі вусики стовбурчились, як наелектризовані. Комендант тикав солдатам під ніс пістолетом.
— Йолопи! Всіх пошлю у штрафну!
Він довго і жовчно лаявся. Нарешті, зморившись, наказав перевести батарею в інше місце, а діда повісити на груші.
— Я їм покажу, дикунам! — погрозив комендант у бік села.
Обер-лейтенант вліз у бронемашину і покотив до села. Але скоріше за~ нього полетіла в Табунчанське звістка про смерть діда Гарби.
Ніч, темна дрімотлива ніч окутала землю чорною плахтою. В небі — ані місяця, ані зорі. Тут, на дні балки, темрява така густа й непорушна, що її відчуваєш всім тілом .— наче тебе обліпили вовною. Десь збоку блиснув тьмяний вогник — мабуть, закурили німецькі вартові. Грицько і Володька сторожко продерлися в сад. Весь час натикалися на купи землі, на повалені стовбури й корчі. Аж ось вона, крайня груша. Диви: ворухнувся горбик. Фашист?! Ні, хтось тихо схлипував. Семен... "Не треба, друже..." Фінкою перерізав Грицько вірьовку. Звалили на плечі важке тіло і, обливаючись потом, подалися вниз, до очеретів.
— Треба поховати діда... Завтра...
Це сказав Грицько у Поліщуковій хаті. По голосу відчувалось — він смертельно зморений. Ліда дзенькнула дужкою відра.
— Ходімо на двір. Умиєшся, Гришо.
Льонька прислухався до темряви. Ось-ось, здавалось, рипнуть двері, зашкрьобають здоровенні чоботи, і, кашлянувши в кулак, обізветься дід Гарба:
— Чого принишкли, як на похоронах. Бачите — живий я. Хе-хе, не такий Гарба, щоб його з ніг звалити. Ми ще дамо їм чосу!..
А в сінях — гарячковий шепіт Грицька:
— Доки ж сидіти склавши руки?
"Пам'ятаєш слова Ібаррурі?"
(Сторінки з щоденника Ассоль)
"Вони вийшли на палубу. Була темна беззоряна ніч. Ассоль сказала Грею:
— Вам треба помитися. У вас кров на руках.
— Це кров Егля . Вона пропікає тіло, вона не дає спокою. Ми з Бітт-Боєм вирішили: завтра поховаємо Егля. І посадимо троянди. Багряні, як його смерть.
— Хлопчики, прошу, будьте обережні. Грей різко повернувся до неї:
— Ассоль, ви пам'ятаєте слова (Ібаррурі)?
— "Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах",— ви це хотіли нагадати?
— Так, саме це.
— І що ви хочете сказати? Кидайся в ополонку?
— Тільки те, що сказала (Ібаррурі). Він взяв Ассоль за руку.
— Ми включили вас в свою групу...
— Дозвольте запитати: яку?
Грей непомітно перейшов на ти. Він хвилювався:
— Ти все знаєш. Майже все. Ми з Бітт-Боєм дещо зробили. На зеленому острові влаштували схованку (слід розуміти: в лісосмузі викопали з Володькою землянку). Є три (автомати). Є виб(ухівка). Треба дістати (радіоприймач). Я вже запримітив...
— Це буде штурмовий загін?
— Ну... приблизно.
— В такій справі потрібна точність. Якщо... невдача, де ховатися?
— Чого відразу думати про найгірше?
— Так, про найгірше. Щоб бути готовим до нього.
— Пробач. Готуючись до весілля, не подумав про похорони.
— Не жартуй. Ти уявляєш роботу по книжному: увірвався ескадрою в бухту, трах-бах — потопив чорні кораблі і зник у морі... А в нас кругом — пустеля. Гола пустеля. Навіть миші — і тій нікуди подітися. Потрібний (далі зашифровано) не партизанський загін, а підпілля. Глибоке, добре замасковане підпілля. Так підказують старші.
Грей ввічливо, але холодно перебив її.
— Скажи, ти боїшся?
— Скажи, ти з головою?
— Що ти хочеш, Ассоль?
— Щоб нас не передушили відразу, як сліпих кошенят.