І ще він подумав: у кого ж їм брати? Від здачі худоби увільнили тільки двох — старосту і Шавлюгу. Староста привселюдно заявив: здаю добровільно — і здав. Шавлюга промовчав, і от забрали силою.
Стежачи за німцями, Сашко на якусь мить забув і про себе, про те, що в нього за пазухою кріль. Та коли німці потягли корову на вулицю і Шавлюга хряпнув за ними хвірткою, а тоді вовчим кроком попрямував до сарая, серце в Сашка обірвалося: зараз... зараз угледить...
Кріль зашкрібся, засмикався під ватником, і хлопець тихо, але міцно притиснув його: "Тс-с! Мовчи!" А як тільки Шавлюга зайшов у сарай, Сашко виприснув з крільчатника та за купу гною, та за хату. Шмигнув попід сніговою загорожею і на город, у балку. Біг, падав, повз майже на колінах по крутих заметах...
Добре, що мело: ніхто із села не побачить полум’я.
Тут же, під скиртою, Сашко й розклався з вогнищем. Правда, згайнував півдня, поки розгріб сніг, наскуб сухішої соломи, а головне, поки дістав жару. Довелося знов брести в село, до крайніх хат, злодійкувато вичікувати, поки поцюкала патерицею, почовгала кудись стара, вдвоє згорблена баба Марчиха. У неї Сашко і прихопив ножа, щоб потрошити кроля, і нагріб у каструлю жару. Це, звичайно, грабіж, проте хлопець втішав себе думкою: оддасть їй усе. А може, ще й в’язку соломи підкине.
Коли спалахнуло вогнище, а над полум’ям завирував сніг, коли зашипіла й хлібним духом запахла мокра солома, Сашко пригадав річку, літній вечір, кострище на березі і те, як батько умів пекти рибу. Не смажити, а саме пекти. Щуку чи окуня він загортав у мокрий папір, у газету, загортав у кілька шарів, а перед тим посипав сіллю, перчиком і клав у жар. Риба умлівала в спокійному жару, і це була така смакота, що й німцям такого не снилося.
Ні солі, ні перцю в Сашка не було, однак він вирішив теж підпекти кроля. Взяв його за вуха й за ноги і спочатку обсмалив над вогнем, як смалять курей, а потім почистив і пригорнув жаром.
Вогнище куріло, і сірий гіркуватий дим змішувався зі снігом; теплі струмені закручували й відносили геть білі охвістя пороші.
Сашко підкидав солому, грів руки над вогнем, але спиною відчув: хтось за ним стежить. Стривожений, озирнувся... Собака. Бродячий. Сидить неподалік і голодним поглядом дивиться на Сашка, на вогонь. І труситься від холоду. Світла, з рудою підпалиною шерсть на ньому злиплась, узялась дрібними бурульками. Мабуть, собака десь намок, а потім — на свіжому повітрі — обмерз.
"Дурний, іди грітися",— кивнув Сашко.
Собака сидів не ворушачись.
Передня лапа у нього, зламана чи перебита, висіла якось безсило, мов зайва.
"Звідки він узявся?" — знов подумав Сашко. І йому привиділось, як сунуть снігами німецькі війська, сунуть до фронту і женуть перед себе собаку, може, аж із вінницьких лісів, і той, зацькований, здичавілий, тікає полями, балками, перелісками, крутиться між фронтами, між стріляниною, як, до речі, шастають на прифронтовій смузі і гурти одурілих від страху зайців.
Запахло смаженим м’ясом, сніг кружеляв над вогнем, і полум’я злизувало сніжини й ганялось за ними, вкручуючи їх у сувої диму. Запах крутішав, подразнював хлопцеві все нутро, і Сашко ковтав слину, а п’явки ссали йому за душу й просили: дай!
І собака навсидячки тихо підтягувався до вогню і теж облизувався.
Може, треба було ще підсмажувати кроля, та Сашко не втерпів. Похапцем розгріб жар, і ось у попелі, як зотлілий сучок,— лапа. Сашко хапнув її і, обпікаючись, витяг з вогню кроля — гарячого, з підсмаженим бочком, у сажі.
Теплий клубок став Сашкові поперед горла, і він, тремтячи всім тілом, уп’явся зубами в м’ясо. Пісна сирувата кролятина обпікала йому рот, а Сашко гриз, ковтав поживу, і руки трусилися від голоду.
За спиною тихо заскімлив собака.
"На!" — сказав Сашко і кинув назад себе кістку.
Ззаду хляснуло. Видно, собака піймав кістку на льоту.
А Сашко викручував друге стегно і чув, як за спиною нетерпляче дише зголоднілий пес.
Та коли Сашко встав, сп’янілий не так від їжі, як від крутого запаху м’яса, і заточився, собака ошкірився, але якось винувато й принижено, і відскочив геть.
Сашко поплівся до скирти і тільки просунув голову в своє кубло, одразу впав і заснув. Навіть не встиг затулити соломою вхід.
Він заснув, а проте відчував, як до нього в нору проліз собака, примостився поруч, десь під грудьми, і вдвох їм тепліше. Здичавілий собака, мабуть, згадав ті далекі часи, коли він дружив із людиною і коли по ньому не стріляли і не кидали кийками; він, мабуть, згадав про це, бо мирно поклав голову на шию хлопцеві й теж заснув.
"Вдвох краще",— крізь сон подумав Сашко.
8
Якось уранці здалека докотився глухий грім. Це був і не грім, а наче його далеке відлуння.
Сашко сидів під скиртою, коло своєї нори, і вискубував остюки. Чуб у нього відріс, скуйовдився, у кучми набилося повно остюків. Та й під одяг до лиха набралося солом’яної потерті, і вона роз’їдала хлопцеві тіло. Сашко саме чепурився, коли й почув той далекий протяжний гул — з перегуками й перекотами. Гул трохи скидався на вибухи в кар’єрі. Але звук був інший: спочатку наче гук, а через якийсь інтервал — відгук. Так, наскільки знав Сашко, озиваються гармати.
"Невже наступають наші?.."
Фронт, що пропав був хтозна-куди (і часом голодному здавалося: вже й не доживеш, щоб почути його), тепер усе частіше нагадував про себе. Одного разу, під вечір, Сашко довго дивився, як у дзвінкому від морозу небі кружляли два літаки. Вони наче гралися, наче здоганяли один одного, і Сашко захоплено стежив за кружлянням маленьких машин. Важчий і темніший літак, здається, тікав, уникав погоні; його переслідував менший, проворніший літачок, і вони обидва коротко й сухо диркали, і тоді у дзвінкій височині розпливалися білі смужки димків. Хлопець дивився на це, як на забаву, не знаючи, що то смертельна гра. Ось диркнуло гучніше, і з’явилася хмарка, потім хвіст чорного диму, і важкий літак сторчма, круто пішов униз, а за ним потягся рукав густої кіптяви. Дим волочився до самої землі, і раптом сніги здригнулися від різкого короткого вибуху.
Впав...
А маленький літак, мов срібляста риба в воді, перевернувся і легко й вільно поплив на схід. І тоді Сашко помітив: на його крилах зблискують червоні крапки — то був наш винищувач, наш!
Лунко забилось хлоп’яче серце, застукотіло під самим горлом. Два роки Сашко не бачив нічого такого, що скидалося б на зірку. А зараз вільно плив у небі літак і ніс на крилах живі зірочки.
Отже, десь близько фронт.
Недарма все частіше тяглися снігами обози, греблись у заметах машини, а в селі кишіли німецькі війська.
Правда, Сашко давно, уже днів з десять, не навідувався в село. Тільки по звуках, по відлуннях, що приглушено докочувалися в степ, він і здогадувався, що там робиться. Якось зі всіх кутків села долинуло чи то голосіння, чи то галас, чи розбурханий гомін. "Облава,— подумав Сашко.— Мабуть, останніх підбирають у Германію". І хоч брати в селі було вже нікого, бо там залишилися літні жінки та діди-каліки, проте, бач, когось таки брали.
Іншого разу почув: десь верескливо, розпачливо закувікало порося. Як не напружував пам’ять Сашко, пробігаючи думкою по всіх дворах, але не міг уявити, у кого аж дотепер збереглося порося. Може, хтось закопав підсвинка в соломі чи в ямі, а німці й там знайшли. Бо зараз і німці голодні, тільки забіжать у хату, так і нишпорять по горшках.
Сашко вибирав із чуба остюччя; приблудний собака лежав коло ніг і теж заклопотано трудився — чухав лапою за вухом. Так вони чепурилися, коли раптом — обоє — завмерли. Щось поскрипувало за скиртою, наче шкребло по снігу. Собака насторожився, нашорошив вуха.
Мокрий п’ятачок його носа неспокійно забігав, принюхуючись до ворожих запахів. Справді, хтось шкрібся за скиртою, там зарипіло дужче; собака вишкірився й тихо загарчав. В сонних рудих очах його враз спалахнули хижі вогники.
"Тс-с-с!" — сказав Сашко й тріпнув собаку за шию.
Пес напружився, під шкурою у нього мотузками набухли м’язи. Ця тривога передалась і Сашкові. Він крутнув головою і на мить завмер.
Чиясь шапка, чиїсь круглі настрахані очі визирали з-за скирти.
— О! — промовив Сашко.
— О! — промовив і той, чужий.
— Серьожка! — зрадів чи здивувався Сашко.
— Сашко! — ще більше здивувався Сергій.
Це був той самий Сергій, котрого Шавлюга побив і викинув на гній за конюшню.
Він стояв, витріщивши чорні циганкуваті очі, й видно було: злякався. Чи собаки, чи Сашка, чи хтозна-кого. Обличчя у нього аж позеленіло. Здавалося: він зараз крутне за скирту і бігом від них.
— А вас хіба не розстріляли? — швиденько спитав Сашко.— Вас же повезли на могильник і там, казали, постріляють...
— Нє,— пришморгнув Сергій.— Нас у район повезли і це...
— Ну, йди сюди. Сідай.
— А він не це, не кусається?
— Ляж,— наказав собаці Сашко.— Ляж, тобі кажуть!
Собака ліг, але в очах не стухали вогники.
Сергій сів оддалік на солому, перемішану зі снігом, і неспокійно позирав на кудлатого худющого пса.
— Так що там,— перепитав Сашко,— що там було?
— А-а-а,— знехотя буркнув Сергій і вмовк.
Худорлявий і дрібнокостий, він висох за зиму до чорноти, лице його зморхло, і тільки очі стали немовби ще більші — великі й неспокійні очі, що ні на мить не зупинялися, сторожко обмацували Сашка.
— Нічого там не було,— байдужим тоном сказав Сергій.— Повезли нас у Знам’янку, в управу, а там це, похорони, чи що, чорні прапори висять і музика, оркестри, як на похоронах, і це, нікого в управі нема.— Сергій знову примовк, довелось його підштовхнути, і він якось мляво повів далі: — Так нас у погріб запхали, де це, солома в крові. Сказали, вранці розстріляють, Катька плакала і стала заїкатись, так це, Тоня на руках її всю ніч гойдала. А вдосвіта, було ще темно, привели якихось дядьків, руки у них дротом скручені, сказали, що це бандити, чи те, партизани. І було їх багато, не влазили в погріб, так нас це, викинули і не знали, куди приткнуть. Аж тут гурт поліцаїв, Тоню вирвали з маминих рук і кинули в машину, з таким шатром, сказали, в Германію, а нас прикладом. "Геть! — каже один.— Нема коли руки пачкать, повно ділов. Тікайте,— каже,— і дякуйте богу". Так ми вночі й побігли, степом, по снігах, і вранці були дома. Тільки наша Катька, це, зовсім не балака, отак ротом водить, як риба, і все.— І Сергій показав, як Катька силкується заговорити і як у неї нічого не виходить.
— А Тоня де? — перекинувся на інше Сашко.
— Кажу ж, нема.