На дідовому боці була правда, однак Михасько затявся і доводив, що ведмедів і на мотоциклах учать їздити, і під гармонію танцювати, отже, й на пастуха невелика штука Опришка вивчити, тим більше що ведмідь чесний і тямкуватий.
Пополудні почалася наука. Давалася вона Опришкові легко: корови, зобачивши нового пастуха, трималися купно, на шкоду навіть оком не кидали. Михасько хвалив Опришка.
Рекса мучила заздрість.
"Нема на світі справедливості,— думав він.— Не встиг ведмедю-га два-три рази корівчину завернути, а вже його по хребту попліскують. А я, бувало, тижнями не чув доброго слова. Скоро, мабуть, зовсім мене не будуть брати до уваги. Куди ж... ведмідь сильний, ведмідь тямкуватий, ведмідь дисципліну на пасовищі заводить... нібито дисципліна на страху тримається".
Рекс недаремно прожив свій вік між людьми, дещо від них перейняв. Надвечір'ям, вибравши принагідну хвилину, почав з Опришком бесіду:
"Виджу, припала тобі до вподоби служба на пасовищі".
"Мус великий чоловік. Так любив говорити дідо Конопелька із Залізної Пастки",— відповів Опришок.
"Може, твій Конопелька і розумний чоловік, але... не випадає, гадаю, ведмедеві переходити на собачий харч".
"Ти ж бо цей харч 'си".
"Я — це зовсім інша річ. Я пес, мені в метриці записано слугувати людині,— хитрував собака. Ніколи перед ніким не хитрував, а сьогодні спробував.— Ти ж бо ведмідь, можна сказати — цар над звіриною, не пасує цареві бігати за коров'ячим хвостом. Ще маєш щастя, пане Опришку, що родичі твої не бачать свого кревняка на пасовищі. Сміху було б — у мішок не забрав би",— кував Рекс залізо, поки гаряче.
"Але ж Михасько казав... Михасько добрий. Пощо б йому мене принижувати? Хто хоче їсти — той мусить працювати",— несміливо відбивався Опришок.
Рексові починала подобатися бесіда: ведмідь наївний, мов цуценя, світ для нього — комора таємниць. Хто знає, може, ця бесіда не тільки порятує Рексів престиж на пастівнику, а й допоможе в чомусь ведмедеві.
"Робота, добродію Опришку, буває різна: одна приносить задоволення, інша — огиду. А худобу завертати — це собачий обов'язок, наш... Так заведено справіку. Повір, навіть деякі пси на пастівнику не витримують".
Рекс помічав: його слова сіються на м'який грунт, збуджують у ведмедя думку, непокоять, бунтують проти собачого задоволення життям.
А хіба він, Рекс, колись не бунтував? Ех... І вже скаржився, жалів самого себе:
"Влітку на пастівнику — півбіди, якщо не зважати на спеку, комарів та біганину за коровами від ранку до ночі. Коли ж наступить осінь — тоді ціла біда: студінь, дощі, мокляки... зуб на зуб не втрапить. Брр..."
"Лякаєш мене? — посміхався стривожений Опришок.— Михасько не може жадати для мене такого життя".
"Михасько, може, і не жадає, але так воно виходить. Я теж не скаржуся на діда Онопрія, але поглянь-но, на кого я схожий. Опудало, а не пес. Таке й тебе чекає. Ось згадаєш колись Рекса".
"Чого ж тоді Михасько приставив мене до корів?"
"Бо ти, добродію, на ніщо інше не здатний,— сухо відповів Рекс.— Йому що... Він, певно, гадає, що чинить для тебе добро, як гадали й ті, котрі винесли тебе, малого, із карпатських нетрів. Люди своє добро приміряють до нас, часом їхнє добро обертається для нас лихом".
"Звідки ти про це знаєш, Рекс?"
"Я багато бачив... довго живу".
Рекс здавався Опришкові мудрецем, змученим дідом, на якому шерсть висіла клаптями... вуха його зів'яли, як скошені лопухи, вибите око сльозилося сукровицею.
Фе! Млість розбирала Опришка. Відвернувся.
"Ну-ну, добродію Опришку, не крути носом, надивляйся на мене, бо я люстерко, в якому видно й твою старість. І поволеньки звикай".
Казав ці слова гнівно й трохи навіть урочисто.
Опришок думав, що варто б на собацюру крикнути або ж топнути лапою, щоб забрався звідси під три чорти, та чомусь не зважився, а може, Рекс заворожив його отим віщим словом "звикай". А хіба можна звикнути, погодитися з днем завтрашнім, котрий не обіцяє радості. День завтрашній обіцяє пильнування корів на пасовищі, і післязавтра — пильнування, і через рік — пильнування. Жах... Ні тобі просвітку, ні втіхи. І так до скону, до того часу, поки ребра твої не здаватимуться обручами, на які напнули шкіру. Ні, ні. Ще вчора Опришок про це не мав і гадки, жив якимись дрібницями, жив, як жилось, а сьогодні...
"Слухайте, Рекс,— Опришок пройнявся до старого пса пошаною.— Ви не пробували бунтувати, ну... якось переінакшити свою долю?"
"Ні,— хитнув вухами собака.— Я тобі вже казав, що нам слугування людині записано на роду. Про ведмедів цього не скажеш: вони вольнії. Люди, правда, навіть мудріші з них, цього не розуміють, вони хотіли б, щоб лані годували молоком їхніх дитинчат, щоб ворони несли курячі яйця, щоб ведмеді стерегли на пасовищах бичків. Люди у своєму хотінні не відають меж".
Рексове казання прибило ведмедя до землі, він лежав ще більш розгубленим і замотеличеним, ніж тоді, коли періщив його батогом завгосп Гарасим.
Ледве вичавив з себе: "Що ж мені робити?"
Рекс думав. Врешті заговорив:
"Як звір звірові скажу: перед тобою стеляться три дороги. Перша дорога — це та, яка повела б тебе на вітцівщину, де б ти жив, як усі ведмеді. Другий путівець поведе тебе до людей. Серед них нічого не знайдеш, більше втратиш, бо ти єси ведмідь — звір дикий. А третя... На третю, коли б я був молодим і вільним, з радістю ступив би. Ще й дотепер каюся, що не послухав свого приятеля Сірка. Був такий... Він підбивав мене: "Утечемо, брате, у ліс і станемо розбійниками. Не будемо знати ланцюгів, людських штурханів, будемо жити, як нам заманеться". А я, дурний, злякався. Сірко згуртував навколо себе ще двох-трьох волоцюг, довго вони промишляли розбійницьким ремеслом, поки єгері їх не вбили",
"Я, мабуть, не зміг би стати розбійником,— приміряв Опришок свою долю до чужої.— Та й якого біса вполюєш у цьому Лісі?"
"Полювати є що, тільки злість треба мати".
"А коли єгері... теє... тебе вполюють? Піх-пах... Га?"
"Ліпше смерть на волі, ніж полінкування у неволі,— випалив Рекс. Пробудився у ньому дух диких предків.— Втім, я тебе, добродію Опришку, не намовляю. Як собі хочеш... Коли кістку боїшся втратити, то бігай на здоров'я за Михаськом".
Опришка Ліс не вабив, він уже встиг вкусити від його щедрот, але й Михаськова кістка не віщувала добра. Ведмідь стояв на перепутті... ведмідь шукав виходу з кута... шукав і не знаходив. Три дороги лежали перед ним: підеш направо — до мети не дійдеш, наліво звернеш — залишать тобі люди лише ведмежу шкіру, просто підеш... підеш... підеш...
"Піду таки в Ліс",— вирішив остаточно.
Михасько про його рішення ще не знав і здалека покрикував на нього:
— Гей, Опришку, чому корів не стережеш?!
"Бо не хочу! — заревів ведмідь.— Я тобі, Михаську, не Рекс". І почвалав до Лісу, не оглядаючись.
Вранішнє сонце встромило золоту соломинку в Опришкову ніздрю, лоскотало: "Вставай, мовляв, сплюху". Він смачно чхнув, протер лапою праве око, потім ліве й скрушно зітхнув. Він сів по-заячому на хвіст і, ще сонно лупаючи очиськами, озирався навкруг. "Власне, я нічого не маю супроти чергової казки, біс з нею, якщо її конче треба, то хай буде,— міркував Рудий Опришок, позіхаючи й ліниво подри-гуючи ногами, що мало би означати вранішню зарядку.— Лихо в іншому... лихо моє в тому, що разом із казкою починається новий день, а я голодний, як вовк. О-о, чуєте, як кишки марша грають".
Важко сказати, до кого саме звертався ведмідь із своїми жаля-ми цієї вранішньої пори, бо навколо нікого не було, хто б міг його вислухати. Птаство, що досі дрімало на пагіллі дерев, раптом, скоряючись помахові сонячного смичка, почало виспівувати свої октави і хорали; усяка дрібна звірина шугонула в нірки й розщелини пнів, щоб виспатися після нічного полювання; дерева... О Господи, хіба оці дерев'яні боввани, що звуться дубами, липами, знають, що то значить, коли в череві ведмедя кишки грають марша? "Найліпше було б,— міркував Опришок,— коли б заснути знову... проспати день... ніч... знову день... бо коли спиш — їсти не хочеш". Він навіть пробував згорнутися у калач, заплющив очі, якусь хвилину-другу лежав нерухомо, очікуючи сну... але сном поблизу й не пахло, сон ходив собі десь поза кущами, як сторожкий олень. Опришок подумки кликав його, просив вернутися, це була марна робота, бо сон боявся галасливого птаства і ясного дня. Боявся, мабуть, росяних краплин, що дзвінко, начебто їх вилили із скла, падали з густого листя і розбивалися поміж травами. Крапельний дзвін дратував ведмедя, у ньому ярився гнів, врешті-решт схопився на ноги й почав ламати із злості корчі, трусити деревами. Він готов був викорчувати, сплюндрувати увесь Ліс, аби тільки втишити росяний передзвін.
Утомився. Фу-у.
Беркицьнувся горічеревом на леговище і, відсапуючись, ловив очима поміж гіллям проталини чистого неба. Безмірна їхня синява глибина заспокоювала. Він подумав, що небо, сонячні промені, дерева, кущі, птаство і навіть передзвін роси — усе це називається волею. І все це твоє... і нічиє... хочеш — досягни собі окраєць неба... хочеш — побався сонячним промінням... хочеш — витолоч на січку трави лісові або ж розсівай на бризки росу — ніхто тобі не заборонить. Тут нема вуйка Гарасима з його батогом, нема корів, яких треба пасти разом із спарши-вілим Рексом... нема взагалі ніяких обов'язків і відповідальності, тут нема навіть страху. Щоправда, тієї першої ночі, коли вирвався із Залізної Пастки, він нахапався дрижаків, ще й нині соромно, що боявся першого-ліпшого спорохнявілого пня. Сьогодні Рудий Опришок розуміє, що в Лісі нема кого боятися, він пан над панами, волостелин над Волею, біда тільки, що ніхто не здогадався порозкидувати на Волі попід кущами шматки м'яса.
При згадці про їжу пащека вмить наповнилася слиною, і Воля без їжі втратила свою звабу, здрібніла, тепер вона важила вдвоє менше, ніж якась недогризена в Залізній Пастці костомаха. Це було для Рудого Опришка трохи дивним і... ганебним, іншого разу, може, він не повірив би, що здатний проміняти Волю на недогризену кістку, тепер же про ніщо інше, окрім кістки, думати не міг. Можна б, звичайно, піти в малинник і кинути на зуб якусь там ягоду... але кисла ягода не їжа, лише оскому наб'єш.
Тьфу!
Опришок сердито сплюнув.