А в мене картопелька гаряча з огірочками,— і тицьнула йому в руки виделку.— їжте. Череп'я Оксанчине лихий не візьме, підожде.
— Хіба я що? Можна й так... Тільки в мене саме невістка і син Вадя гостюють. Варять...— невгаразд відбивався Яричевський. Смішний він був якийсь у своїй сором'язливості, смішний та оригінальний, бо в наш час не так уже й часто здибаєш пенсіонера, якому б сором'язливість в'язала на язику гудзи. Тому Яричевський мимоволі подобався.
Після вечері, коли я поклав на стіл нашу вранішню знахідку, Теофана Петровича мовби підмінили. Від його незграбності, недомовлених, обірваних фраз не зосталося й знака. Треба було бачити, як обережно і старанно він зчищав глину з черепків та бронзового топірця. Мені явилася зовсім інша людина, і ця людина, задивлена в старовину, мабуть, добре знається на ній, бо по хвилі Теофан Петрович сказав:
— Це, як бачите, пам'ятка епохи бронзи. Кераміка ліпна... з ялинковим гребінчастим орнаментом. Як могли, так і робили,— задумливо водив він сухими пальцями по глиняному візерунку.— Подібні речі трапляються повсюди... є вони в Криму і на Керченському півострові. Торік такі фрагменти викопали з кургана поблизу селища Кам'янки. Наш пращур, добродію, безнастанно стукає у наші двері і ніби нагадує: гляньте, я теж мав золоті руки.
— А що ви скажете про знак риби на денці? — поцікавився я.
— Я сам про це думаю,— замислився він.— Подібного знака на кам'янських знахідках не запримічено.
— Може, це власний знак гончара? Якість і честь реміснича, очевидно, в старовину теж цінувалися над усе.
— Може бути,— погодився Яричевський.— Науці відомо, що старожитні майстри іноді витискали свої тавра, а то й імена, наприклад, на вушках амфор. Але в цьому разі, добродію,— засумнівався він,— знак риби міг означати й щось інше, глибше. Може, це божество племені, родовий символ достатку або знак роду? А ви як гадаєте?
Якось незручно мені було признаватися старому, що таємничий знак риби сьогодні вранці я свавільно приписав напівлегендарному кіммерійцю. Тому промовчав, боячись постати в очах Теофана Петровича занадто великим фантазером. Розгадувати всілякі знаки, класифікувати кераміку, визначати її вік — це його покликання, бо він або археолог на пенсії, що добуває віку на березі моря, або принаймні вчитель-історик. Звичайно, шкода, що баба Явдоха поспішила випровадити з подвір'я чорних "піратів", вони б розказали мені, коло чого ходить цей полотняний дідок.
— На жаль, я неук в археології,— признався згодом старому.— Інша річ — ви... Виджу, знаєте її і любите.
— Що ви сказали? — перепитав.
— Кажу, що любите археологію.
Теофан Петрович довго дмухав на своє пенсне, ще довше витирав його хустинкою.
— Бачите,— промовив нарешті,— "люблю" — це не те слово. Археологія, висловлюючись високим штилем,— моє життя. Але ж про життя не говоримо, що ми його любимо, ми просто живемо.
— Коли так, то життя, мабуть, прожили велике. Сподіваюся, вам випадало робити цікаві відкриття?
За цим разом він не витирав пенсне, хоч і без цього не квапився з відповіддю. А може, пригадував давно призабуту свою славу? А може, вагався, чи варто зі мною, чужим і незнайомим, розмовляти на цю тему?
— А були... були, добродію, відкриття,— таки відповів Теофан Петрович.— Власне, лише одне. Я зробив його у той день, коли пішов на пенсію.
— Не розумію, вибачте...
— Для цього, щоб зрозуміти, треба прожити життя. Я його прожив... прожив і якогось дня озирнувся, а за плечима... Словом, добродію, ви приймаєте мене не за того, ким я є насправді, а за того, ким хотів би бути.— У грудях старого журбилася ціла ріка гіркоти, вона хлинула й на мене, обдавши чужим жалем. Ріка, видно, нуртувала у ньому роками, а може, все життя, він замуровував її в кам'яні береги, соромлячись людського глузування, а тут мимоволі прочинив шлюз... прочинив і схаменувся: — Вибачте, що я... уже пізній вечір. Піду... Якщо дозволите, то знахідку вашу "заберу... фахівцям покажу...— закінчив знову уривчасто і недоладно.
Я здогадувався, що припадком торкнувся його рани.
— Думаю, ви не образилися на мене, Теофане Петровичу,— сказав я, допомагаючи старому складати в бриль черепки.— Я направду думав, що ви археолог або вчитель-історик. У цьому ж нічого злого нема?
— Боже спаси,— замахав він руками.— Яка тут образа... Скоріше — навпаки... Мені було приємно... Я колись того... снив археологією... Сни, на жаль, не збуваються.
Тепер я починав розгадувати його смуток.
— І дотепер шкода вам снів, які не збулися?
— Так,— зітхнув Яричевський.
— Але ж на археології світ клином не зійшовся?
— Е, ні, добродію. Світ часом таки сходиться на чомусь або на комусь одному: на жінці, яка має народити вам дітей, на матері, бо іншої вибирати нам не дано, на мрії, котрій хотіли себе посвятити.
— Можливо, що клин справді існує,— погодився я з ним.— Але чесно прожити життя — це також щось значить. Тим більше, якщо людина жила не тільки для себе. Чого ж тоді нарікаєте на пустку за плечима? Можливо, це стернище, поле, на якому люди скосили жито. А з того жита — хліб...
— Ет,— старий Яричевський нетерпляче махнув рукою,— красні ваші слова, добродію. Точнісінько мене так вговорювали в двадцятих роках, коли зеленим юнцем повернувся з громадянської. Викликав якось старий матрос Якушкін, пообзирав мої шабельні рубці та й каже: "Затяглися, Теофашка, фронтові рани, тепер, брат, засукуй рукави і гайда копати фундаменти під нове общество. Печи хліб"... А я снив археологією. Але що поробиш — хліб людям потрібний. Без археології люд проживе, а без хліба... Може, треба було наполягати, бо рити котлован усякий може. А до археології не в кожного серце лежить.
— То був час, який потребував чесних, відданих молодій республіці людей,— хотів я зупинити Теофанове колесо.— Невже жалкуєте... Не йму віри... До того ж, ви таки пекли хліб для людей...
—
— Атож, я жив для людей... але для людей я працював з обов'язку. Цього, добродію, для громадянина соціалістичного суспільства замало. Справжній хліб, смачний і пожиточний, людина випікає для людей у той святешний день єднання обов'язку з покликанням.
Он що він має на увазі. Що ж, міркує він цілком слушно, хоч... хто бороййв йому постукати у двері своєї мрії? Хіба в двадцятих і тридцятих р #ах мало було цікавих археологічних відкриттів?
— Але хто ж таки винен у вашій біді, Теофане Петровичу,— допитувався я, маючи на увазі не так Яричевського, як теперішніх небораків, котрі проциндрують життя за столом обов'язку, забуваючи, що до всякого столу потрібне покликання і пан-талан.
Теофан Петрович сумно всміхнувся.
— Моя це, звичайно, вина. А чия ж іще?.. Коли ж опам'ятався — пізно: $кінка, діти... Потім — війна, потім — роки. І...— Він підпер долонями обличчя і склепив повіки.
Чи я міг йому заздрити?
— Ну гаразд,— перервав я врешті мовчанку.— Ви певні, що коли б інакше склалася ваша доля і ви б пішли, як то кажуть, в археологію, то хліб ваш був би пожиточнішим?
— Не випада тепер про це говорити... Але мені чомусь видається, що місту на Тепсені я повернув би принаймні ім'я.
— Чому саме цьому містові, на Тепсені?
— /Бо я ріс у Коктебелі, на Тепсені корівку випасав... Ще за моєї пам'яті стояли там дві будівлі... руїни... стіни викладені з каменю у "ялинку". Дивно і незвично. І пам'ятаю горбатого татарина Аліма — він розшукував на Тепсені скарби. Скарби татарин шукав, а знаходив кістки, порожні амфори і попіл... скрізь шар попелу, де не встроми лопату. Я змалку захопився там археологією, не відаючи, що то за штука. Мусив би якось віддячитися місцеві... Якщо бажаєте, добродію, я можу показати вам Тепсень,— запропонував він несподівано.
— Завтра?
— Чого ж?.. Тепер.
— Тепер? Увечері? Що ж я побачу в пітьмі?
Він знову всміхнувся, на цей раз усмішка світилася ясна, вона мовби підсвітила його обличчя зсередини.
— А там, добродію, вдень і дивитися нема на що. Рівне плато, що має понад двадцять гектарів, колюча суха трава, будяки та полин, засипані розкопки археологів, численні уламки кераміки шо^того-дев'я-того століть — ось і всі багатства Тепсеня. Зате в пітьмі побачите город, імені якого ще ніхто з учених не розгадав. Уявляти в темряві завше краще, ніщо не заважає. Ходімо, га?
Я погодився, бо не густо випадає нагода побувати в місті, яке втратило своє ім'я ще в той час, коли Київська держава лише народжувалася.
Баба Явдоха наказувала Яричевському:
— Глядіть мені, Петровичу, квартиранта назад приведіть.
Ми дерлися стежкою вгору, аж поки не вихопилися на плато. Якийсь час я стояв задерев'яніло, приголомшений темрявою: ніде ні вогника, ні згуку, ні подиху вітру. Ніколи досі не відчував себе такою мізерною піщинкою, загубленою серед безмежжя чорного океану, і ніде так зримо не переконувався у жорстокості часу, як на Тепсені. Бо порівняно недавно, усього перед тисячею років, на цьому місці клекотіло життя: випасали стада овець і кіз, плекали виноградну лозу, кохалися, торгували, народжувалися, умирали, вичиняли шкіри, сіяли ячмінь, лили скло, випалювали амфори і піфоси, мріяли... Словом, тут жили люди, багато людей: виноградарі, купці, патриції, раби, воїни, ремісники... Жили і зникли, мовби й не існували ніколи, навіть гробовищ після них не зосталося, бодай гробовищ... їхня доля — забуття, тиша безіменна, бо ж жодний археолог не визначив достеменно їхнього роду і племені.
Страшно ж як... і як несправедливо!
У мені кільчилося жадання заволати на все горло, щоб роздерти чорну тишу... воскресити місто. На щастя, вчасно схаменувся, воланням не поможеш. Для Тепсеня існує єдиний засіб повернутися із забуття — лопата археолога. З розповіді Яричевського я знав, що лопата археолога попрацювала тут немало: вчені мають уявлення про планування міста, розкопано підмурки декількох храмів, житлових будинків. І тільки ймення своє місто береже в глибокій таїні. Як знати, може, розгадати цю таємницю, властиво, мав Яричевський? Тепер я розумів його: він таки повинен був це зробити. Повинен... І таки правда, що він, бідака, не випік свого головного хліба, бо треба лупати скелі для будов, і треба зсипати в засіки жито, і треба сповняти сотні інших робіт, усі вони потрібні, але й важливо читати стерті сторінки історії, докопуватися до свого кореня.
— Про що думаєте, добродію? — Яричевський торкнувся мого плеча.
— Про плин часу, його жорстокість і про вас.
— Пусте...