Вибігла миттю нагору. Стробусів покій був замкнений.
Танцювати на Лохіасі? Перед цезарем?.. Може, це саме по неї цей повіз?
Метнулась за браму.
— По світлу гістрію Ізі-Ісмену!
Знову злетіла нагору. Припала до хатнього вівтаря, де стояла Афродіта.
— Мати добра! Будь зі мною!
Зірвала з себе одежу. В приправлену ще зранку миску з водою долила дорогоцінного олійку, що здобула їй Фаніон від єгипетського чарівника. Олійок негайно проганяв і нищив утому, даючи нові сили. За мить була у новій білій туніці, ще ніколи не одяганій. Взула легкі срібні сандалії, накинула довгий плащ, зверху сріблясто-сірий, зі споду блідо-рожевий.
Оздоби?
Таж вони у неї такі скромні для цезарських палаців. Зірвала з вікна галузку дрібнолистого плюща й переплела її з своїм волоссям. Глянула у мідяне поліроване люстро: гарно!
Знов підійшла до вівтарика Афродіти:
— Богине! Звіряю тобі це — найдорожче мені!
І поклала відбиток Антіноєвої медальки.
І вже дрібно цокотіла по сходах.
Коні неслись, як вітер. На небі одна по одній розсвічувались зорі. Перед палацом зустріли її ввічливі раби. Інші попровадили через кілька покоїв у залу. Замість пишного триклініуму, Ізі несподівано опинилась у покої, що більше нагадував таблінум, і був залитий рівним м’яким світлом. Раб спустив за нею запону.
Ізі зробила крок уперед і... завмерла: перший її погляд впав на... Стробуса!
Філософ сидів у фотелі, але крізь вираз робленого спокою просвічувала незручність і заклопотаність. Побіч Стробуса стояв... вусатий "продавач тістечок" Діомед! А при столі сидів патрицій із вдумливим, привітним і вже не молодим обличчям.
Що ж це все може означати?
Діомед підійшов до розгубленої Ізі і прийняв від неї плащ. Вона трохи отямилась і заговорила до нього з неспокоєм:
— Дуже радію, пане, що нарешті можу заплатити тобі за тістечка. Я питала про тебе скрізь, і не знала, що ти печеш їх тепер у палаці.
Діомед мовчки, з легкою усмішкою, затримав її руку і промовив, підводячи дівчину до патриція:
— Гістрія Ісмена-Ізі, сенаторе.
Ізі вклонилась.
Поглядом з-під вій вловила, що сенатор уважно оглянув її всю, від віночка до сандалій.
— Та це не гістрія, а юна муза! — промовив Аврелій приязно і вдоволено.
— Сідай, дитино. Наша розмова буде довга.
"Певно, я дуже поспішила, симпозіон ще не починався,—подумала Ізі.— Але невже запрошено і Стробуса?"
— Не хвилюйся, Ісмено,— говорив тим часом сенатор.— Ти серед найближчих приятелів того августіана, що відвідав тебе сьогодні на Мареотісі.
Темний рум'янець проступив дівчині на обличчі й навіть на шиї. Серце застукотіло...
А патрицій спокійно продовжував:
— Ми знаємо дещо про тебе, але хотіли познайомитися з тобою ближче.
"Певно, це такий звичай, що в палацах спочатку розпитують про все докладно, коли зачнеш танці",— подумала Ізі .
—...коли ми стали бідні, як умер татко, й матуся мусила заробляти гаптом і шитвом, їй часто давала працю дружина міма Батила,— відповідала Ізі на запитання сенатора,
— Так, Кая. Вона дуже добра. Я їй сподобалась... а що я любила танці змалку... вони взяли мене вчити... на міму.
— Знаю, що тобі живеться тяжко.
— О, ні! Я дуже вдоволена!
— Але ж ти небагато заробляєш!
— Де ж пак! Ось вже третій тиждень заробляю силу грошей! Увесь цей одяг справила тепер. Виплатила всі борги, і ще маю багато...— витягла свій кисет.— Тільки ось винна одному Діомедові. Бо не знала, де його шукати.
Всі усміхнулись.
— Помиляєшся, дівчатко. Це не Діомед, а Мастор. Мастор, вірний і добрий слуга твого знайомого. То я посилав його до тебе, але не хотів, щоб ти про це довідалась заздалегідь... Ми ж бо не знали раніш, що ти добра й порядна дівчина. А тепер говоримо з тобою щиро, від серця.
Ізі посмутніла.
"Щось вони мене сповідають, немов у єгипетському храмі".
Не дивуйся і не хвилюйся,— немов у відповідь на її думки озвався сенатор.— Наш обов'язок дбати про особу, яку ти зацікавила.
— Так мене покликано сюди не для танців? — знов захвилювалась Ізі .
— Згадував тобі Антіной про Аврелія Антоніна?
— Це його улюблений вихователь.
— І друг. Щоб ти це знала, цей Аврелій Антонін — це я. Отож дозволь мені тебе запитати: чи ти хотіла б, щоб Антіной був щасливий, як я цього хочу?
Ізі підвела голову. Це питання її боляче зачепило. Помовчала й підвелась:
— Вибач мені, пане. Але, чому я маю про це говорити з тобою, коли я, може, ніколи... не скажу цього й... йому самому... Антіноєві,.
Вираз повного задоволення пробіг по обличчю Аврелія.
— Не гнівайся, дитино, на мене. Я багато дечого знаю,але не знаю, як треба говорити з молоденькими дівчатками. Сідай-бо! Розповім тобі щось цікаве. Антіной не лише належить до цезаревого почету, він дуже близький цезареві... і сам також буде цезарем...
Ізі зблідла, руки їй похололи, голова закрутилась.
— Тож твоя з ним знайомість не є, так мовити, звичайна "дівоча справа". Є багато людей, яким Антіной не до вподоби... які не хотіли б, щоб він став цезарем. Тож мушу тебе попередити: будь обережна. Не хвались, що ти з ним знайома.
На Ізіних віях повисли сльози.
— Навіщо ти мені це говориш? Нащо мене сюди покликали? Про мою знайомість з Антіноєм знає лише Гелене,що мешкає в тому самому домику, що й я. Бо бачила нас укупі. Але я нічого не жадаю ні від Антіноя, ні від тебе,пане. І ... коли цього треба, я... ніколи його більше не побачу.
Сльози падали на її білу туніку.
— Ходім звідси, Стробусе. Скажи ж хоч ти, що я...
Сенатор теж схвилювався.
— Та що-бо ти! Ніхто тебе не осуджує. Ніхто ні в чому злому не підозріває. Але ти не можеш розумітись на тих небезпеках, що наповнюють цезарські палати, хоч тут і повно вартових. Тут цих небезпек більше, як може бути для тебе в порожніх вулицях серед ночі. Отож напав на тебе патрицій Лізій? А згадай, ти ж і раніше ходила сама вночі додому. Однак ніхто й ніколи на тебе не нападав...
Аврелій підійшов до Ізі й поклав їй руку на голову.
— А чи ти помислила, чому це сталося?
— Він хотів відняти в мене дорогий і чарівний амулет.
— Зовсім ні. Якби на тебе не зважав близький до цезаря юнак, ніхто тебе не зачепив би. А тим більше — патрицій. Це ж був напад не на тебе, а на Антіноя. Бо ті, що нападали на тебе, знали, що цим роблять прикрість йому. Розумієш тепер?
Сльози перестали текти. Ізі розплющила очі й подивилась на Аврелія з жахом і здивуванням.
Таж Антіной саме цієї ночі піде назустріч її до Ростри! Що, як і на нього нападе хтось?
— Сенаторе! Пане! Може, ти ще й сьогодні побачиш Антіноя? — вхопила Ізі Аврелія за руку.— Прошу тебе, скажи йому... щоб не йшов до Ростри! Я ... я, взагалі, не стану йому на дорозі!..
— Таки ти, справді, добра дівчина,— погладив її Аврелій.— Але... хто знає? Може, твоя дорога й буде спільною з його? Твоє серце тобі скаже, що маєш робити. Тільки... зроби все можливе, щоб Антіной був щасливий.
Аврелій сказав це так тепло, сердечно, що в Ізі враз висвітлилось на серці. Мимохіть вона вхопила Аврелієву руку й поцілувала її, як колись цілувала батькові. Підскочила до Стробуса, поцілувала й його, а тоді, завагавшись на мить, поцілувала й Мастора.
Всі голосно сміялись.
— Так, от ми всі й помирилися,— задоволено сказав, сміючись, Аврелій.— Ану, Масторе, покаже нам, які ти там печеш цезареві "тістечка"? Чи, може, маєш щось іншого для втомлених диспутантів?
Тепер уже в розмову встряв і Мастор. Говорили як старі приятелі, задоволені тим, що зібрались докупи.
— Сиди, сиди,— затримав Аврелій Ізі, що зірвалась було помагати Масторові, коли він ввійшов з повними руками посуду.
— Привчайся, щоб тобі служили!.. Може, придасться тобі,— пожартував він.
В середині вечері, коли Ізі жваво розповідала про своїх цокотух-цесарок, у бокових дверях тихо відслонилась заслона, а за нею з'явилась частина білої, високої постаті. Аврелій підніс на неї очі і враз поставив Ізі й Стробусові кілька питань, бо Адріан поклав собі пальця на уста. Уважним поглядом цезар огорнув дівчину, що сиділа під лампою, вся освітлена на тлі темного килима.
Август простояв хвилинку, вираз задоволення перебіг його обличчям, і завіса спустилась.
— Отож, філософе, будь уважний до найменших дрібниць,— казав Аврелій.— Бодай щось найменше буде тобі здаватися непевним, у кожну хвилину мої двері...
— Що з тобою, Ісмено? — стурбовано наблизився до Ізі Мастор і підхопив її під руки. Дівчина-бо, цілком бліда, заплющила очі й хитнулась.
Її поклали на ложе, напоїли вином, дали освіжуючих пахощів. А Стробус вперше усвідомив собі, як за останні дні схудла й виснажилась його вихованка.
"Як з алебастру! Блискуче почалась її кар'єра гістрії, але най би дали боги, щоб вона сама і якнайшвидше скінчилась,— подумав Стробус.— Таке життя — для якоїсь сильної фізично нубійки, не для неї. Вона майже не спить, бігає пішки з одного кінця широкої Александрії на другий — як не кожний верблюд пустинею. І то не сміє— бо перед танцями,— то не має часу наїстися,— і закінчив уголос філософ своє міркування:
— Тому й кажу: пильніше доглядай її, аж поки...
Але не доказав.
Немов вихор звів запону біля дверей, і крізь них хуртовиною внесло... Антіноя. Став, як укопаний. Не опанував, однак, собою. Метнувся до Аврелія, потім до Ізі, що також зірвалась на ноги. Але юнак зробив до неї тільки знак привітання. І відскочив до свого вихователя:
— Це переходить всі межі! Так роблять не приятелі, а...підглядачі! Маєш справу з мужем... не з дитиною... яка не розуміє, що чинить...
Ледве говорив від схвилювання, і голос його обривався. Уста тремтіли.
Аврелій розтулив було рота.
— Мовчи! Говоритимеш з цезарем! Не бійся, Ізі! Я враз повернуся! А ви — ні з місця!
І так само вихорем зник, як і влетів сюди.
***
Адріан спокійно працював над своєю "Александріадою", коли Антіной, відштовхнувши рабів, ускочив до цезаря. Не розрахував руху, і кілька аркушиків папірусу полетіли зі столу на підлогу. Та юнак, мов сліпий, нічого не бачив нічого собою і кричав, як у порожній простір:
— Цезаре! Я вимагаю, щоб не було більше передо мною тих шпигунських облич!
Адріан стривожився. Ніколи ще за все своє життя не бачив, ані уявити собі не міг, щоб його "хлопчик", "мрійник", тихий і спокійний, впав у такий шал.
Але що пливли дальші скарги, цезареві очі відбивали більше й більше задоволення. Щоб приховати усміх, він нахилився до підлоги й почав збирати розкидані аркушики.
"Хай боги благословлять тебе, моє дівчатко,— думав радісно цезар.— Ти показала мені, що криється в цій "тихій воді".