Але невільники часто, хоч і безпідставно, лишаються вірними своєму попередньому панові. А сьогодні... ліпше не мати коло себе нікого, хто може симпатизувати Лізієві.
— І Екзуперія?
— Його насамперед. Вкупі з його улюбленими цапами.
— Таж він чи не найліпший кухар на всю Александрію!
— Тим легше його продаси. І за добрі гроші. Я давно вже хочу купити кухаря-британця. Вони білошкірі й не мають тих запахів, що темношкірі. Та й ніхто так не вміє приправляти соуси, як вони. Принаймні в цьому зовсім певен сенатор Татіан. А він розуміється на добрій кухні!
— Чи не знається Татіан також і на таких "кухнях", що мають рецепти від Локусти й Канідії?
Хризіс глянула філософові у вічі:
— Ти казав, що не цікавишся політикою?
— Ти думаєш про Пріска?
— Ні, я думаю про Татіана.
— Ти говорила зі мною щиро, скажім для прикладу, про легата. А я з тобою про бенефіціарія. Кожен про те, що його цікавить.
Хризіс кинула у срібну мисочку срібну кульку. На звук, що мелодійно залунав у таблінумі, з'явилась невільниця.
— Приготувати лектику й до одягання. Зараз прийду...— а Стробусові пояснила: — Звелю себе віднести до Доріс. Сьогодні в неї вранішні вправи псалтрій її школи. Звичайно ці урочистості відбуваються на Малі Діонісії, але тепер...
...можуть там бути й не тільки знавці музики, пісень, поезії,— продовжував за гетеру Стробус.— Мудра Хризіс матиме змогу побачити там і деяких легатів, і сенаторів... і переговорити про різних кухарів і різні кухні...
— Бачу, що легко з тобою порозумітись, філософе. Це мене настільки тішить, що, можливо, завтра я доповню твої цікаві сьогоднішні новини.
VIII. ЯГНЯТКО
Вічно юна й вічно прекрасна,
Донько Зевса, що сплітаєш кохання ланцюг...
Сапфо
В школі Кая затримала Ізі. Ще б пак! Такі неймовірні новини! Але Ізі поривалась додому. Відчувала, що мусить бути там якнайшвидше, що вдома чекає на неї щось виняткове... Як увесь цей день, що так винятково почався.
Бігла мало не підтюпцем і щохвилини доторкалась до свого чарівного "амулета.
Антіной тим часом пішки, мов на прощу, подався з Лохіаса. Була думка пройти самому шлях, яким щоночі ходить Ізі. Дійшовши до каналу, що оточував Александрію з південного боку й підходив майже до Мареотійського озера, він відіслав раба: його присутність заважала.
Над шляхом звисали корони акацій, а в них бриніли міріади бджіл. Ніжний аромат і тихе гудіння несли згадки юнака з міста на село, в дитячу домівку в рідному краю...
І в серці тремтіли й бриніли струни аж до солодкого болю. То забував про дорогу, то видавалась вона йому безконечною. Було йому самому дивно, що рука його, діткнувшись молотка на брамці Ізіного домика, затремтіла. Не чув, щоб хтось відгукнувся, чи йшов відчинити. Штовхнув брамку: була незамкнена.
На кам'яному столі, біля фонтана, у затінку перголи, сиділа Афра з донькою. Вони дуже пильно й швидко перебирали — зерно по зерну — пшеницю, що її мали віднести на літургічні хліби.
Антіной підійшов просто до них. Афра піднесла лагідні очі.
— Ще не вернулась. Мабуть, просто з бенкету пішла до школи. Якщо він прийшов замовити її на учту, то найліпше піти просто до Батила. Там відомо, чи вона вільна.
Антіной цього не сподівався. З хвилину стояв, міркуючи, що має робити. Маленька невдача вколола в серце, як велика прикрість. Легкий подув вітру відгорнув йому з плеча плащ і відслонив туніку, на якій заблищала його медалька.
Афра зауважила це і ще ласкавіше додала:
— Мир з тобою, сину! — і спинившись поглядом на довгих Антіноєвих кучерях, що спадали йому на чоло й цілком затуляли вуха, приязно запитала:
— Ти, мабуть, вільновідпущений якогось із римських приїжджих панів? Бо я ніколи тебе не бачила на наших зібраннях.
Натякала на звичай увільнених рабів мати довге волосся, щоб затуляти ним згадку про минуле рабство — проколоті вуха.
— Ні. Я ніколи не був рабом. А про які це зібрання ти говориш?
Афра й Антонія співчуваюче подивились у його відкриті, ясні очі.
— Не бійся, сину! Нам тепер не загрожують переслідування. Цей цезар, хоч сам і поганин, але має м'яке серце.
— Я...— почав було Антіной.
Але Афра показала на його медальку з ягнятком.
— Це, правда, ознака християнська. А ви в цьому домі всі християни? Ізі... також?
А для себе подумав: "Чи не в цьому її стриманість?"
— На жаль, ні. Хоч з природи вона добра й достойна дівчина.
Ці слова співали Антіноєві. Зрадів, що здибав таку милу матрону. А вона продовжувала:
— Щоб тобі не ходити двічі, скажи, куди її кличуть. Я перекажу.
— Ні, дуже дякую. Я зайду ще раз... на полуднє.
— То приходь. Спокій з тобою!..
— Спокій і з вами! — сердечно відповів Антіной.
Сині тіні, що падали від домів поперек вулиці, були надто довгі. До полудня ще було далеко. Антіной подався блукати понад Мареотісом.
Було безлюдно й тихо. Рожеві тамариски мліли на берегах озера. А в їхньому затінку стояли, мов настромлені на паличку, лише на одній нозі сріблясті ібіси. Табунець диких качок поринав оддалік берега, але, вгледівши людину, качки, мов зметені вихором, поскрипуючи крилами, полинули над водою. Антіной проводив їх поглядом і побачив у далині, вже аж коло каналу, голих людей. Вони перекидали дерев'яними лопатами щось блискуче, як сніг на горах.
Юнак пішов у тому напрямі. Зблизька пізнав, що накладають у човни випарену з морської води сіль. Гори твердої, на камінь збитої солі робітники лупали кайлами. Інші розбивали ті брили на дрібні шматки й тоді кидали на човни.
Антіной мимохіть облизався: видалось, що відчуває на устах солоний смак, і це збудило почуття голоду. Як дивно. Сливе з дитячих літ не мав він цього почування. Згадав, що казав Аврелієві, ніби йде спробувати мареотійського вина. Чому б не зайти до якоїсь попіни? Хто ж пізнає в ньому августіана? Навіть і та мила матрона — аж засміявся, згадавши похвалу цезареві з її уст,— помислила, що він раб. А йому, майбутньому цезареві, давно слід хоч трохи пізнати буденне життя народу.
Вернувся до вуличок передмістя й натрапив на Состенову таберну, де частенько гостював Стробус.
Тепер там було тільки троє гостей. Сиділи при дерев'яному столі перед глиняним дзбаном знаменитого сільсілійського пива.
Під великою дерев'яною дошкою, що висіла над поставцем й оповіщала блакитними, зеленими й жовтими літерами: Liquamen optimum, та заборону "голосно лаятись", нудився рудий, зарослий бородою господар — грек. Знічев’я махав на мух пальмовою галузкою, відганяючи їх від розставленої в мисках страви: овечого сиру, смажених дрібних рибок та ячних коржів. Антіной сів при столику й терпеливо чекав господаревого запитання. Вино було кисле, аж зводило щелепи. Але рибки, що торохкотіли на полумиску, мов сухарики, були такі смачні, хоч і на цезарів стіл. За хвилину Состен приніс ще кухоль води й підсів до тих трьох, що голосно розмовляли.
— Чи не посварився з тобою, Состене, філософ? Щось давно його тут не видно.
— От такої! Що ж нам ділити? Стробус має тепер багато праці.
— Т а й заробітків, кажуть. Міг би поставити приятелям кратеру вина.
— Міг би. І поставить.
— А чи не стриже він махнути до Рима?
— А що ти гадаєш? То людина хватка. Такий і в Римі не заблудить.
— І дівчину доведе до розуму.
Антіной напружив слух.
— Це ту родичку свою? Хорею?
— Яка вона йому родичка? Ізі йому чужа. Ніби приймачка. Обіцяв, бач, матері її, як помирала, що догляне. От і доглядає. Це порядна людина, цей Стробус.
— Отож, і та Ізі добра дівчина. А з лиця стає щодень краща. Хоч воду пий. Нема дива, що таке козеня, а вже, кажуть, гістрія.
"Які милі ці прості люди! Дивно, що якось про це я ніколи не думав,— міркував Антіной, уже вдруге чуючи похвалу Ізі.— Не зависливі... сердечні... добрі..."
Вскочило дівчатко зі дзбанком по вино.
Приятелі змінили тему. Тіні помітно покоротшали.
***
В Ізіному дворику не було нікого. Але Антіной відразу побачив її в садку: стояла біля високого куща тамарисків і підв'язувала галузки. З піднесеними вгору руками немов ішла по сходах, засипаних фіолетовими квітами.
"Мов богиня щастя над землею",— пробігла в думці Антіноя. Серце заграло, як баский кінь, поки не взяв його на вудила.
Постояв хвилину мовчки. Ізі відчула на своїй постаті пильний погляд. Оглянулась... і заніміла. Згубила навіть слово, щоб відповісти на сказане привітання. Відкинулась трохи назад і відсунула волосся з чола.
...Приховану в серці любов
Пізнаю по чолу коханки,—
перебігли перед Антіноєм Анакреонові слова. Дивився, всміхався й мовчав. Як завжди близькість Антіноя робила на Ізі незрозуміле їй враження. Її огорнула спочатку тривога, схвилювання. Виривалась думка: тікати, тікати. Але за мить те перше остереження зникало, і вона почувала себе враз переможеною. Немов впадала у легкий і приємний сон. Тоді здавалося, що вона ніколи, з дитинства, не розлучалася з Антіноєм, що в цілому світі немає ближчої їй істоти.
Всі тверді й остаточні перестороги й постанови уникати Антіноя, не розмовляти з ним, не думати про нього зникали, як імла, як дим. Вона дивилась зачарована, як дивилась би на правдивого Фойбоса, Ероса чи іншого бога, коли б вони зненацька з'явилися їй.
Так було й тепер.
За хвилинку обоє вже сиділи на виступі басейну, приховані спадаючими галузками "золотого дощу". Дзеркало води відбивало образ їхньої молодості.
— Дивись: між квітами, в блакитному небі,— ми! — вказала Ізі на воду.— А он хмаринка... як човник, з якого простягає нам руку якийсь бог чи геній.
— Цю ніч я бачив це у сні! — жваво відповів Антіной.
— Невже? Бачив воду? Чи небо?
— Небо. Щастя ж підносить у небо. А смуток топить у воді...
— Не треба говорити про щастя,— стримала його Ізі .— Бо щастя дуже полохливе...
Афра з Антонією винесли надвір сувої полотна й почали розкочувати його, щоб білити на сонці.
— Ізі! Поклич, дитинко, цесарок у сад. Щоб не походили по мокрому полотні.
— Тю-тю-тю! — покликала Ізі, а сама подумала: як вона раніше не помічала, що у них тут стільки людей. Завжди хтось вештається у дворі, в саду чи біля хати. Антіной немов прочитав її думку. А над озером так гарно, тихо...
— Мій вихователь казав,— озвався юнак,— що ніде не почуваєш себе таким самітним, як у вуличному натовпі.
— А мій опікун запевняє, що "в пустині" живе більше людей, як про це самі думають.
— Ходім же "в пустиню"!
Двома скоками Ізі була в хаті, а за мить вже стояла у ворітцях, загорнена в столлу, як поважна матрона.
Сіструми цесарок цокотіли за нею, лишаючи темні зірочки своїх лапок на білому полотні Афри.
Антіной шукав повернути розмову на почату при басейні тему.