Але йому ніяк не вдавалось зірвати завите полою його плаща намисто. Ізі вловила мент і міцно вкусила грабіжника в руку. Він з несподіванки та болю скрикнув і на хвилину випустив дівчину. Танковим скоком гістрія відплигнула набік і щосили помчала в напрямі площі з Рострою. Чула за собою важкий віддих, але, не спиняючись, бігла на Юстусів голос.
Та поміч прийшла не відтіль. З-за рогу вулиці, напереріз їй, вихопився нічний дозорець і впіймав її на бігу. Двоє інших насіли на того, що на віддалі кількох кроків гнався за танцюристкою.
Ізі не бачила, але чула борню, брязкіт зброї, тяжкий стогін і падіння тіла на брук. Вона заплющила очі і напівзнепритомніла.
А злодій, поранивши вартового, метнувся у бічну вуличку й наскочив просто на Юстуса та його осла, що спинився впоперек вузенького провулка.
Надворі вже настільки розвиднилось, що грекиня помітила в руці злочинця закривавлений короткий меч. А коли втікач, оглядаючись назад, просто грудьми напоровся на ослика, майже не тямлячи себе, більше з переляку, ніж з почуття самооборони, Гелене вдарила втікача своїм стилосом в руку.
Злодій випустив меча й у тій же хвилині був в обіймах Юстуса, що вхопив його з-за спини.
Вся подія відбулась протягом кількох хвилин. Але зчинила неуявний гармидер. З домів вибігали мешканці, відслонювались запони, відчинялись вікна.
Вуличка й сусідня площа враз наповнились людьми й криками. Злочинця відібрали в Юстуса вояки-вігілії нічної сторожі. Уже їх було четверо. Зв'язали його гіпопотамовими ремнями, і з ним вкупі посунули до Ростри учасники пригоди та юрба розбуджених мешканців.
Старший вігілій, сівши на східцях пам'ятника, витяг таблички й почав записувати наймення. Двоє вояків тримали злочинця, двоє пішли на поміч пораненому. Один з вартових мовчки підніс з обличчя впійманого кобку каракали й присвітив ліхтарем просто в обличчя.
Гелене голосно вигукнула:
— Лізій!
Начальник варти глянув на неї суворо:
— Ти знаєш цю людину? Хто ти?
— Я Гелене, грекиня з Коринта, малярка декоративного малюнка. Знаю патриція Лізія. Він не раз приходив у наш дім, що належить кільком спільникам. І ми всі знали, що патрицієві подобається танцюристка Ізі—оця дівчина.
Двоє вартових принесли пораненого вояка. Ізі, тримаючи і моє намисто, стала попліч з Геленіон. Начальник варти пже понаписував формальні наголовки й почав читати:
"Плеторій, оптіо військової варти з частини Лохіас, четвертого дня по календах августових, у рік 12-й панування Елія Адріана, цезаря, августа божеського, до трибуналу Кая Марція прокуратора донесення: вночі перед ранком вищеназваного дня на Лохіасі біля Ростри затримано..."
Він обняв поглядом юрбу, що оточувала місце списання протоколу, від чого натовп трохи відступив і розсунувся. Оптіо продовжував:
— Так ти, малярко Гелене з Коринта, запевняєш, що цей чоловік є патрицій Лізій? З улиці Рога Достатку? Хто з присутніх, присягаючись на Юпітера-Зевса, може це ствердити?
Ізі виступила на крок вперед:
— Я! Ізі, гістрія з Мареотіса,— почала вона,— стверджую: це дійсно патрицій Лізій.
— А я, власник осла, Юстус, сусід Ізі та Гелене, теж стверджую, що цей...— брехати не буду! — як його звати — не знаю,— никав по нашій вулиці й ходив до дівчат у їхній двір. Не звався б я Юстус, коли б не говорив справедливо.
— Добре,— спинив його оптіо.— Ти вже скінчив?
Юстус, зсунувши на вухо свою кругленьку повстяну шапочку —"петасу", пошкрябав собі голову:
— Де ж таки скінчив? Я тільки почав. Звичайно, що може осляр з Мареотіса знатись на патриціях? Але я стверджую, що цей пан таки часто вештався по нашій вулиці. Ще й перекупка рибою, що в нашому ж таки дворі, Праксагора,— може, знаєте її випадково? — так і вона, бувало, говорить: от, дивіться, каже, не я буду, коли отой губатий — вибачайте на цім слові — не підлабузнюється до нашої цикади або Ізі.
Плеторій махнув рукою на Юстуса й перевів погляд на Лізія.
— Чи правду говорять ці люди? Ти дійсно Лізій, патрицій?
Лізій рвучким рухом підніс голову:
—Правда є, що я Лізій, патрицій.
Плеторій спокійно записав.
"...затримано патриція Лізія з вулиці Рога Достатку, який напав уночі иа вулицях Лохіаса на гістрію з Мареотіса Ізі ".
— Ізі чи Ізіда? — перепитав дівчину.
— Ізі називають мене. Наймення ж моє справжнє— Ісмена.
— Чого він хотів від тебе, гістріє?
Плеторій вислухав і уважно подивився їй у вічі.
— Тобто ти запевняєш, що цей патрицій мав намір вивласнити у тебе твою дорогоцінність? Подумай, в чому ти обвинувачуєш патриція. І потім: ти не знаєш, що вам, гістріям чи танцюристкам, не вільно носити на вулиці оздоби, якими прикрашаєтесь на бенкетах?
— Знаю, пане. Не вільно носити на показ як окрасу. А ця річ — це чарівний амулет. І я його ніколи не скидаю. Ношу ж тільки під одежею і плащем. А щодо наміру патриція... Ось, глянь, пане! — Ізі підступила ближче, майже переставши хвилюватися.— Мене тут болить. Гадаю, там мусять бути знаки.
Плеторій побачив на шиї дівчини кілька червоних смуг. Хвилину помовчав і записав:
"Ісмена — Ізі, гістрія сказала: Патрицій хотів відняти у мене чарівний амулет, дарунок Хризіс-гетери. Лізій патрицій відповів..."
Але Лізій мовчав.
— Яка відповідь патриція Лізія?
Той лише міцніше затиснув уста.
— Питаю втретє...— і, не отримавши відповіді, Плеторій повернув стилос другим кінцем, загладив написане на воску таблички слово "відповідь", а натомість написав:
"На повторене тричі питання не відповів Плеторієві нічого".
— Що там у тебе, Теренцію? — обернувся до одного з вартових.
— Злочинець дуже поранив Кварта. Тяжка рана в бік.
— Ну, це вже гірше за амулет,— покрутив оптіо головою І шпидко дописав своє донесення. Підвівся і звернувся до Лізія:—Стверджую такі твої провини: 1) ти напав уночі на гістрію Ізі й намагався відібрати належну їй дорогоцінну оздобу; 2) вступив в оружну боротьбу з державними вартовими; 3) тяжко поранив вігілія Кварта і 4) галасуванням і порушенням приписів, важних для всіх громадян імперії, порушив закони, що сталось у час перебування божеського цезаря в Александрії. Тому владою мені даною, виконуючи свої повинності й згідно з законами імперії я, Плеторій, оптіо військової нічної варти, оголошую тебе позбавленим свободи аж до передачі тебе трибуналу.—— І він злегенька доторкнувся Лізієвого плеча.
— Вояки, до обов'язку!
Двоє з вартових витягли з піхов свої мечі і стали по обох боках Лізія, що зблід, аж його великі губи стали безкровні, мов з тіста.
Плеторій підняв очі й запитав:
— А чому на тобі, малярко, кров?
— Це не моя,— і вона показала закривавлений стилос, якого не сховала.— Тікаючий кинувся на осла. Я помислила, що він хоче мене скинути, щоб самому сісти й утекти, і вдарила його оцим стилосом, бо жодної зброї не мала.
— Але ж, пане мій золотий! Як би він це зробив, коли я, я саме вхопив його за поперек? Не осла тобто, а того розбишаку, звичайно! Та й враз скрутив йому руки. Ну, як підбігли вояки, видима річ...— задоволено додав Юстує.
Плеторій мовчки дописав на таблички: "Затримати вищеназваного патриція Лізія своєю сміливою поведінкою допомогли вартовим Гелене, малярка, та..." — як тебе звати, кажеш?
— Та Юстус же. Власник осла. Але присягаю на Зевса, я не розумію, нащо ти мене туди пишеш? Чую — кричить жінка...чи там дівчина... аж надсідається. То треба ж рятувати! Я б, пане, й тебе так само рятував, коли б була потреба.
Начальник варти всміхнувся і схилив голову:
— Дякую тобі за добру волю. Але не бійся. Я записав тебе, щоб тобі дали нагороду за статечність.
— Ну, це інша річ! — підніс голову Юстус.— Я, пане оптіме, сусід з ними, з дівчатами тобто. З правого боку, зелена брамка.
— Добре, добре. Знайдуть. А чий це осел і куди на ньому їдуть?
— О, боги великі й малі! Чий осел? Та мій же це осел! Чудесний осел! Найняла мене Гелене, бо їй треба фарби... щоб малювати.
— Сподіваюсь, що малярка ласкаво уступить його нам, щоб відвезти пораненого? А тобі, осляре, за це заплатять окремо. Можете всі йти по своїх справах.
— Так, пані... Гелене... Ви там з цикадою почекайте. Я — махом! Не встигнете сказати "осел", а я вже тут!
— Гаразд. Попитай танцюристку Фаніон, ми у неї почекаємо. Тобі вкажуть, де вона живе.
Надворі вже цілком розвиднилось. Хмари розсунулись. Місто ожило, і натовп глухо гомонів, пильнуючи, як вартові повели Лізія, грабіжника з патриціїв.
Стурбовані пригодою, Гелене та Ізі не помітили за розмовою, як пройшли довгу дорогу через жидівські частини міста до єгипетського передмістя.
Раніше це був лише присілок, але тепер належав до Александрії. Однак це передмістя було шматком іншого краю, що відмежовувався від новітнього міста муром століть.
Тут життя ще й досі посувалось ніби тим самим кроком і затримало той самий характер, як за часів фараонів, ще й з перших династій десь у передмістях Мемфіса чи Ракотіса, з якого, власне, повстала Александрія. Замість рівних, широких, добре втримуваних александрійських вулиць, з великими, показними кам’яницями, майданами, пам'ятниками, тут крутились небруковані, вузенькі завулки, ще вкриті калюжами та невисохлим багном від повені та недавньої зливи. Низенькі хатинки з непаленої нільської цегли визирали з-під очеретяних стріх. Порожньою вулицею повільною ходою чвалав дідок у загортці, зложеній в рясні фалди. Смуглявий хлопчисько в коротенькій, вище колін спідничці ніс на плечі довгу палицю, на якій з обох боків, мов на коромислі, теліпались причеплені за ніжки дрібні пташки. Іноді здибувався чоловік в облипистому чепці, з оперізкою лише на стегнах, яка була його єдиною одежею. На плечі мав примітивну мотику. Майже цілком голі проходили рибалки з сітями. Будинки стояли одною вулицею, а враз за ними послались лани, здебільшого ще під водою. Де-не-де біля каналів обертались більш й менші кола, до яких були причеплені глиняні великі горщики, що ними вичерпували воду. Часами таке коло крутили люди, деінде — воли. Біля волів було чути монотонний спів погоничів:
Працюйте на себе, на себе працюйте, воли!
Вам буде солома й полова, а панам зерно.
Працюйте на себе, воли! Працюйте, бо день непаркий...
На простодушних плохих обличчях темно-смуглявих людей був вираз спокою й покірливої байдужості. Та байдужість розливалась у теплому вогкому повітрі, в протяжних монотонних співах робітників, в одноманітному лопотінні безлічі голубиних крил, що лунали в повітрі над цілим передмістям.