Антіной обережно взяв його в руку, щоб випустити, і сахнувся. Ледве втримав лампу. На спинці метелика був ясно вимальований білий голий людський череп... Швидким рухом юнак тріпнув рукою і відкинув зловісну тварину.
Все захвилювалось в душі Антіноя.
Жива істота чи тільки привид? Чи ж би враз, як відчув у серці перший заблиск кохання, смерть посилала вже свого посланця? Невже оракул сказав правду, що кохання і смерть прийдуть заразом?
Тремтячою рукою щосили смикнув запону.
***
Ерос — посередник між світом земним
і його причиною та метою.
Платон
Антіной прокинувся так радісно, як колись бувало в Бітинії. Снилося йому, що він стоїть на березі моря, рожевого, як пелюстки троянд. А на тих рожевих хвилях гойдається не човен, а місяць-молодик. На місяці-човні —-окрилений, заквітчаний Бог з ласкавим усміхом протягає Антіноеві руку, а другою показує у далечінь.
— Там, на межах світу, є золотосяйна брама. Вона відчиняється тільки для тих, кого перевезу я. За брамою — радість, що ніколи не гасне, квіти, що ніколи не в'януть, сонце, що ніколи не заходить.
— Але ж ти не Харон. Чей же Харон перевозить душі?
Бог сміється:
— Юначе! Старий же Харон давно вже помер! А з ним і страх смерті.
І поцілував Антіноя в уста.
Перша думка Антіноєва була: "Швидше до Ізі!"
Не кличучи рабів, підвівся й пішов оглянути свій таблінум. Оглянув стіл, розкидані папіруси, подивився під вікном. Не знайшов нічого, що нагадувало б про того дивовижного метелика. Коли ж після купання його масирували, спитав у рабів, як зветься такий метелик: великий, як пташка, та ще має на спині образ смерті? Ніхто такого метелика не тільки ніколи не бачив, але й не чув про нього.
Спитав у Скавра, що приніс йому снідання.
Старий Скавр був при Антіноєві з дня його народження і так само, як Мастор, почував себе своїм у цезарській родині. Тому відразу взяв юнака на жарт:
— Буває. Чого часом людина не побачить? Он у сенатора Семпронія по півночі бігають по стінах червоні миші. Нагнали йому до таблінуму цілу когорту котів. Так що ж ти собі гадаєш? Семпроній мишей бачить, а коти сплять, аж хропуть. От воно що.
— Що ж то було?
— А я знаю? Старі люди кажуть, що тварина бачить тільки те, що є в дійсності.
Та Антіной швидко забув про того дивовижного метелика. Свіжий і веселий, як мало коли, вийшов на терасу, де зачув Масторові слова до Аврелія:
— Дуже до речі почала мене скульпторка моделювати. А потім зірвалась хуртовина, часу було досить.
Углядів Антіноя й замовк.
— Цезар удома? — спитав юнак.
— Але! Вже з годину, як від'їхав. Переказував тобі, щоб ти на нього не чекав: повернеться аж по заході сонця.
— Це добре. Я сьогодні хочу поглянути на деякі околиці Александрії. Але не хочу, щоб мене пізнавали. Дай мені, Масторе, військовий плащ. І, до речі, чи ти знаєш, де Мареотіс?
— Мареотіс? Ну, щоб сказати правду, то... ні... не знаю.
— А я хотів би, щоб ти пішов зі мною.
— Будь ласкавий, візьми когось іншого,— відмовлявся Мастор.— Мені цезар загадав багато праці, та ще й Аргус щось занедужав.
— А що ж там цікавого в тім Мареотісі?—байдуже запитав Аврелій.
Антіной трохи шкодував, що вчора "відчинив двері серця" перед приятелями.
— Не знаю. Бо ще не бачив. Кажуть, озеро там дуже гарне, ну, й вино мареотійське не погане. Так скажи там комусь, Масторе, щоб пішов зі мною. А я тим часом подивлюся на Аргуса.— Сказавши це, вийшов.
Мастор поворушив довгими вусами:
— Справді, саме сьогодні було б мені до речі на Мареотіс. Коли там вчора був "Діомед", сьогодні Мастор. Хто ж ще буде завтра?
— Але й ти кажеш, Масторе, що... "вино" там добряче?
— На мою думку — дуже добре. Тільки варто було б, щоб і ти подивився. Може б, спочатку покликати того філософа Стробуса, опікуна...
— Маєш рацію. І найліпше сьогодні, коли нема цезаря. Пошли по того Стробуса когось негайно. Буде краще, коли він не здибає там Антіноя.
Мастор вийшов. А на терасу нечутно, як тінь, вступив Рамері.
— Так спозаранку, святий отче?
— Я з Серапеума,— вклонився сенаторові жрець.— Дивні там справи,— навіть з ознакою хвилювання промовив завжди такий спокійний жрець.
— Діодора немов поглинуло Аменті. І, хоч сам Гарпократ береже його таємницю...— цілком пошепки й підступивши щільно до Аврелія, промовив кілька слів.
Аврелій підніс голову.
— Неймовірно! Мусимо якнайшвидше поговорити з Пріском!
Витяг табличку й записав.
— Легатський бенефіціарій Пріск. Александрієць?.. А хто такий Лізій? Гадаю, що тут вже Гарпократ не мусив би нам перешкоджати.
Рамері розвів руками. І обидва, жваво розмовляючи, пішли до палацу.
VII. СВЯТОЧНІ НОЧІ
Покину клопоти й турботи,
І буду пить та в кості грати.
Анакреон
Гелене часто працювала допізна й не любила вставати вдосвіта.
— Священний птах богині мудрості й мистецтв Атене — сова,— говорила грекиня Афрі, коли матрона дивувалась, що "така роботяща дівчина" досить пізно відслонювала свої вікна.— І хто вибрав собі за патронку Атене, мусить, як сова, більше жити вночі, ніж удень.
Однак сьогодні "сова Атени" вийшла з дому, ще й на світ не благословлялось. Треба було поповнити запас фарб, щоб у новому житлі Хризіс показати все своє мистецтво. А найліпші фарби виробляв кумедний дивак Горнефт з далекого єгипетського передмістя за Елевзісом, майже вже в нільській дельті, тобто в протилежному боці від Мареотіса.
А що старий Горнефт здебільшого ловив у морі сепії та різні водорослі, то його можна було "зловити" вдома лише на світанку.
Гелене вирішила, що не виплатиться витрачати на пішу ходу дорогий час, тому, коли вийшли за браму, на неї вже чекав сусід — осляр Юстус. Маленький темний ослик намагався впіймати губами в пітьмі кущик трави, що його відчував нюхом на збочинах вулиці, і був дуже невдоволений, коли Юстус підсадив на його спину важкого їздця й без попередження протяг галузиною по боку. Але ж знав: сперечатись — безнадійно. Тому задріботів своїми чорними, господарем пильно підбарвленими й вичищеними копитками.
Як усі ослярі, Юстус був балакучий. Саме тому, що йому не було про що говорити, а думати він не вмів.
— Так ти кажеш, що довго на тебе чекати не доведеться? — почав він, хоч Гелене не промовила жодного слова, бо ще звечора умовилась про всі подробиці.
— Так.
— Добре, що так. Бо якби інакше, то Юстус би ще в голові подлубав, чи їхати йому до тих шибеників. Там і старі — чисті звірюки. А вже дітлашня — собачники, та й край! Гірші за жидів! А хіба ж не так?
Гелене тільки мовчки хитнула головою і щільніше обгорнулась плащем. Їй хотілось дрімати.
— Я, кажу по правді, нерадо туди забиваюсь,— не вгамовувався осляр.— Але щоразу однаково дивуюся, як їх побачу. Старці! Жеброта! Одно слово: голота! Повіриш: на що вже я вбогий осляр, а здається — дав би тим шакалам пів-аса. А бач, яка пиха! Дивляться на тебе, немов... пани з лектики! На кого? На мене! Неначе не вони — гола й боса чаполоч, а ти — порядний осляр, що маєш і свою порядну скотину власну. Та, ну-бо ти! — знов потяг галузиною ослика.— Може, й сам не щодня свіжого коржа на зуб покласти можу, а цьому ледащеві щодня даю. Ну-ну! Ти, слухай-слухай! Але не куняй,— знов докинув ослові, який спіткнувся на камінь.— А то про коржа почув, так і вуха розвісив. А ті, там,— мотнув головою,— тільки й жують лотосове зерно. У нас, на Мареотісі, не кожне порося схоче таку гидь жерти.
Ослярів голос, детонуючий і безбарвний, лунав майже ще порожніми вулицями. Зрідка здибувався пильний сільський городник. Часами, зігнувшись під тягарем, рибалки несли на довгому коромислі вкриті жаливою та ганчірками коші риби. Інколи вранішній сон вулиць полохали голоси гусей, що немов ляскали залізними скибами. З різних боків то голосніше, то тихше кували брук ослячі копита.
Гелене не слухала. Часами, позіхаючи, поглядала на небо: чи не спізниться вчас опинитись біля Ростри, колони зі статуєю богині Александрії, прикрашеної "рострою". Там чекатимуть на Гелене Ізі й Фаніон, що перед сходом сонця мали вертатися з бенкету, й тому грекиня обіцяла їм, що зробить цю чималу ключку. Відтіль вже мали йти всі три. Фаніон — додому, саме до єгипетського передмістя, Ізі — щоб купити собі там філігранові єгипетські сережки, Гелене — по фарби.
З заходу сунули хмари, немовби Александрії загрожувало повторення недавньої зливи, такої рідкісної у цих країнах.
Далеко позаду вже лишились дільниці міста, близькі до пристаней і базарів. Знову була непорушна тиша на безлюдних вулицях.
Гелене заснула.
Раптом вухо її вловило розпачливий крик. Гелене відкинула з голови плащ: молодий, дужий, навіть ніби знайомий жіночий голос благав помочі й рятунку. Юстус на мить затримав свого осла, а потім враз почав його періщити по ребрах. Осел образився й спинився. Юстус кинув його на опіку Гелене, а сам, хитаючи своїми широкими стегнами, помчав уперед, гукаючи щосили:
— Агов! Ось-ось! Ідемо! Йдемо!
Покинутий погоничем ослик припустив за господарем, легко його наздоганяючи.
Гелене помацала рукою біля паса, де мала диптихон і стилос. Відчепила гострий мосяжний стилос і затисла його у правиці, як кинджал.
За хвильку Гелене, Юстус і осел були на місці події.
Поки малярка наближалась до Ростри з Мареотіса, Ізі поспішала туди з Лохіаса. Вона була здивована, що на бенкеті не було Фаніон, з якою мала танцювати. Що сталося? Занедужала? Чи справді Батил так роз’ярився, що несподівано здійснив свою погрозу й вигнав "качечку" з хору? От добре, що умовилась з Гелене: туди, в єгипетське передмістя, Ізі нерадо ходила сама та ще так спозаранку. Щоб не затримувати Геленіон, Ізі майже вибігла з симпозіону й, добре знаючи дорогу, прямувала навпростець темними вуличками. Біля малого фонтана, обсадженого густими миртами, її наздогнала чоловіча постать, і м'який плащ зручно обкрутив її голову. Від несподіванки Ізі навіть не скрикнула. Впала. Але в цю мить зірвалась на ноги. Та напасник вхопив її за руки, вільну свою руку просунув під плащ і почав зривати з шиї дорогоцінний дарунок Хризіс. Тепер уже не самий напад викликав у Ізі жах. її обхопив шалений страх, що вона може втратити свій чарівний талісман, який приносив їй щастя.
Дівчина дряпалась, як кітка, вхопила зубами тканину плаща, що затуляв їй обличчя, і розірвавши його, несамовито закричала.
Рука злодія спробувала було затиснути їй уста.