Ну, а що говорять зорі? Перевірив ти вже мій гороскоп, що я зложив Антіноєві?
— Так, августе. На мою думку, як можна гадати з мовчання зір, життя шляхетного Антіноя складається як найліпше: близько велика радість і великий спокій. Але неясні мені слова пророчиці-профантиди.
— Діва Аменартос мала видіння?
— Я викликав у неї священний сон. І вона бачила приховані перед нами таємниці. Сказала коротко, але впевнено: "Антіноєві принесе безсмертя смерть.— І додала ще: — Горе тому, хто кине смерть на любов".
Адріан перестав їсти й втопив гострий погляд у спокійне обличчя жерця, мов вирізьблене з жовтого мармуру. Антіной, усміхаючись, обчищав шкіру на персику.
— Смерть принесе безсмертя? — задумливо повторив цезар. Чоло його поморщилось, брови зсунулись. Мить тривала мовчанка.
— Таємні слова,—задумливо кинув Аврелій, співчутливо глянувши на юнака, що їв персик.
Антіной впіймав той стурбований погляд.
— Я не бачу жодної таємниці в цих словах,— озвався він.— Якщо дозволите, я висвітлю їхній сенс. .
Всі очі спинились на ньому.
— Без сумніву, якщо доля схоче, щоб я таки був цезарем, то за час мого панування не трапиться нічого такого, що могло б бути чимось визначним в історії Римської імперії. Коли ж я помру, про мене складеться байка, що, мовляв, за Антіноя, як за Нуми Помпілія, був "золотий вік", час спокійний і безжурний. Отож, саме моя смерть і створить мені славу. Бо ж за життя —— ручусь вам — сам я жодної слави собі не здобуду.
Антіной говорив трохи журливо, як завжди, але дуже переконливо. На Адріановому обличчі розійшлись зморшки. Він погладив юнака по руці, що ще тримала ножик зі слонової кості, й ласкаво промовив:
— І який ти напрочуд спокійний. Хто знає, може, й справді твоє панування буде безхмарним, золотим віком. Хай почують твої слова безсмертні боги!
І цезар вилив трохи вина в офіру богам, що "Чують кожне людське слово". Рамері також просвітлів:
— Мабуть, правда, що хто має чисте серце, тому нічого лякатися темних впливів.
— Зрештою, смерть — неминуча пристань кожного з нас. Бажано тільки, щоб не приходила передчасно,—додав Аврелій і також вилив трохи вина в офіру.
— А поки я ще не цезар і не можу по-цезарському нагородити тебе, отче, за мудре пророцтво,— з усміхом обернувся Антіной до Рамері,— то дозволь скромно подякувати тобі цим персиком, що я для тебе його почистив, щоб справдився голос народу: "Обчищене яблуко подай ворогові, а почищений персик — приятелеві".
***
Як десь сова озветься на даху сусіднім,
І гасне лампа: гніт-бо вина жадає,
Тоді напевне день прийдешній буде
Днем смерті ягняток однорічних.
Секст Пропорцій
Було за північ, коли Антіной відсунув від себе сувої папірусу.
Цієї ночі він відчував неспокій. Розмова за вечерею несподівано навіяла його. І перешкоджала працювати. Юнак підпер голову руками й замислився.
Прихильники Серапіса, мудрий цезар, філософи найрізноманітніших шкіл і напрямків, нарешті й християни — всі шукають шляху до "великих таємниць". Хто ж кінець кінцем його знайде? Людська мудрість крутиться мов у завороженому колі. Скільки вже Антіной довідався гарних слів і думок. Дотепних гіпотез, логічних припущень і висновків. Але того, найпотрібнішого, не знайшов ніде.
Ось ніби заблищить ясніша думка, на мить засяє народження істини. Але після того заблиску — знов ніч... пітьма... неясність. Юнак труснув своїми гіацинтовими кучерями, підвівся і підійшов до вікна.
Лохіаські сади тихо шелестіли. На морі, мов срібна луска на велетенській рибі, вилискували легенькі хвилі. А на тій лусці світлою смужкою бігла у безвість вузенька місячна стежка. Куди ж веде вона, як не до щільно замкненої брами, що затулює від людського зору ту велику таємницю Істини, без пізнання якої неможливе справжнє людське й людяне життя?
Яка ціна вчинкам, коли розум не має мірки для їхньої справності?
Разом з цезарем, наймудрішим з живих, відвідував Антіной найвидатніші святині, студіював; найглибші містерії релігій всіх народів світу, складав офіри всім відомим богам. Але... чи видавались йому ці боги справді по-божеському всемогутні? Чи не панує над ними всіми невмолима, невідворотна сліпа Мойра, яка не бачить того, що чинить? І тих богів так багато! І вони ворогують, як люди, між собою: Хронос — із Зевсом, Зевс — з титанами, Фойбос карає Марсія, безжально й несправедливо, Атене — Арахну... Чи ті боги тремтять, щоб хтось у них, "всемогутніх", не вирвав тієї влади, яку люди приписують їм?
Коли сумніви огортали душу Антіноя, в уяві юнака вставав образ його давно померлої неньки. Вона була християнка, Антіной це знав. Але ж як її християнство не було подібне до тих "учителів галілейських", що він їх здибував у цезаря!
Одного часу Адріан хотів дати християнству місце у школі й біля "курульного крісла". Перший дозволив представникам цієї нової віри провадити прилюдні диспути. Йому самому були подані три апології: Квадратом, єпископом атенським, Арістідом, послідовником Платона, великим вченим і красномовцем, і Арістоном.
Антіной кинув погляд на свої полиці: ось вони там, ці твори.
Цезар навіть спробував був будувати нові святині, "Адріанеуми", які хотів присвятити християнській релігії. З цього вийшло тільки непорозуміння, вибух пекучої ненависті, запеклої нетерпимості, сліпої ворожості... Християнам закидали, що вони мають "ненависть до життя".
Згадав знов свою матір. Вмерла вона ще зовсім молодою, коли сам Антіной був ще зовсім малим хлопчиком. Але він це пам'ятав і потім ще чув не раз від інших, що вона не мала жодного страху перед смертю. Казала тим, що плакали довкола : "Це — початок нового життя. І ліпшого за перше". Як грецькі філософи, вона називала Бога словом "Логос". Але називала його ще й "Добрим Пастирем", який знає і береже кожне своє ягнятко. Антіноєві — тоді ще хлопчику — той добрий пастир видався ще добрішим, ніж старий Клеофас, що так часто здибувався з ним на вільних просторах лагідної Бітинії, де скрізь ходили великі овечі отари. Клеофаса Антіной любив більше за всіх інших, що не належали до родини.
Неначе це було вчора, так ясно згадував він Клеофасів курінь із ложем, вкритим білою овечою шкурою смушком нагору. На стіні — малюнок білого ягнятка, що стоїть над джерелом блакитної води, де у траві рясно-рясно, як зорі на небі, цвітуть білі квіточки. А довкола — ще дванадцять овечок, по шість з кожного боку. Сивий Клеофас стоїть перед цим малюнком і гарно виграє на сірінксі. Мелодія лине вгору легка, прозора, як вранішня імла над луками.
— Чому дідусь так грає перед намальованими овечками?— питається малий Антіной.
— Бо цієї ночі народився нам світлий агнець.
Антіной це зрозумів по-своєму й побіг з колиби до кошари. Цілував головки білих ягнят, шукаючи між ними того світлого. Приніс з лук цілий сніп квіток, щоб дати тому, якого "десь сховав" дідусь Клеофас.
— Дідусю! Де ти його сховав, того світлого?
— В серці, дитино! В серці.
— А як же квітки? Куди я покладу їх йому?
— Май їх також у серці — для нього.
Любий Клеофасе! Тільки тепер я зрозумів, що тн говорим малій дитині. Дитячі згадки! А на них хвилею нагорнувся вірш Катулла: "Покинь, Катулле, бітинські простори!.." Витяг з-під туніки медальку, що її, не скидаючи, носила на собі його покійна мати.
— Хай він назавжди лишиться з тобою й захистить тебе від зла.— Були це останні слова його неньки, коли вона одягла на шию Антіноєві ланцюжок з цією медалькою: з одного боку — агнець, з другого — дві грецькі літери: альфа й омега.
Раптом виникла нова згадка: чому Ізі завжди так уважно дивиться на цю медальку? Невже й вона, як його мати, християнка?
На платані проти вікна крикнув якийсь нічний птах: немов кинув кілька срібних кульок до дзвінкої посудини.
Антіной вихилився з вікна. Нічна свіжість обмила обличчя юнака. Місяць стояв півколом в осередку неба й наповнював сяйвом світ, мов наливав у темно-блакитну чару сріблястої прохолодженої води. Але це не світло, а лише світляна тінь.
Зір нема. Вони розтопились у сяйві місяця. Ледве-ледве за легкою пеленою синяви помітне тремтіння тих світляних тіней, що ними видаються у цій повені сяйва зорі... Знав назви тих зір, їхні впливи на долю смертних. Он і його дві тьмяності: Сатурн і Венера.
Знаменита пророчиця в храмі Скитської Діани в Немі сказала, що Сатурн ворожить йому смуток. Той смуток, "мов світляна пара, що довкола тієї зорі, скрізь і завжди обгортатиме його душу".
Це правда, скрізь і завжди його серце наповнює тихий сум.
Венера ж обдарує його красою.
А сполучення цих зірок віщує, що прийдуть до нього заразом і кохання, і смерть.
Кохання...
Чи не прийшло воно? Невже ж це воно? Цикада з Мареотіса?
А смерть?
Таж вона ще більша неминучість, як кохання! "Аби тільки не прийшла передчасно",— згадав сказані за вечерею слова Аврелія. Але як окреслити те "передчасно", коли ми не знаємо, доки й нащо мусимо жити?
І потім — Танатос такий же прекрасний, крилатий, заквітчаний й усміхнений, як і Ерос!
Ні, мабуть, і кохання, і смерть мусять приходити несподівано.
"Щоб кохати, слід бути подібним до богів..." Який поет сказав ці слова? Антіной усміхався ясно й радісно. Не поет і не філософ. А та дівчинка і гістріонка... Ізі.
Здається: вся вона тягнеться до нього... А тим часом утікає... Така проста, правдива, природна, і разом — така загадкова!.. Близька й далека, дика й шляхетна. І Антіной її, власне, не знає... Бо ніби її й... не розуміє, власне, чим вона є.
— Завтра зранку піду до неї. І завтра говоритиму з нею, як ще досі не говорив ні з ким.
І потонув у радісній надії.
Раптом холодок війнув по спині. Зашкварчала лампа, догоряла в ній олива. Хотів долити вина, щоб не кликати рабів — час-бо вже пізній, час рабам спати. Взявся за запону на вікні, щоб затягти її, бо з моря тягло вогкістю, що заносить невидимі зародки фебри.
В цій хвилині щось ніжне, як рука примари, діткнулось Антіноєвого чола і впало м'яко на підлогу. Там тихо шелестіло, тріпоталось і тихенько гуло, немов далеко глухо бриніла струна.
Антіной взяв зі столу майже вже осліплу лампу й, схилившись, роздивлявся. На підлозі бився крильцями метелик, лежачи догори черевцем. Дуже великий, немов зроблений зі смугастого сірого оксамиту. Чи тому, що був такий непомірно великий, чи справді мав голос, але він бринів.